Леонід Глібов — письменник, що жив у тіні Кобзаря
Михайло Назаренко. «Крім “Кобзаря”», — Laurus, 2021, — 496 с.
Українська література XIX століття була значно дивнішою і різноманітнішою, ніж можна подумати, переглядаючи шкільні та й університетські програми. В антології Михайла Назаренка зібрані півтори сотні текстів — переважно маловідомих або й зовсім не відомих сучасному читачеві (деякі не передруковувались уже півтора століття!). Не обов’язково «найбільш значущі» чи «найбільш впливові» твори, але цікаві сьогодні.
Одним із таких авторів був і Леонід Глібов, який не лише був поетом і байкарем, але й займався видавничою справою та громадським активізмом. Ми публікуємо уривок із книжки «Крім “Кобзаря”», з якого ви дізнаєтесь про життя Глібова, про його творчість та ставлення до нього сучасників.
Коли ми кажемо «провінція», то не завжди маємо на увазі одне і те ж.
Україна ніколи не мала єдиного культурного центра, який засмоктує в себе все, що існує на периферії. Кожен значний культурний діяч був сам собі центром — від Куліша, який сидів у Мотронівці й перекладав Біблію, до Коцюбинського, який сидів у Чернігові й рекомендував Грушевському надрукувати такого собі Павла Тичину. І залежить це ніяк не від географічного розташування, кількості населення чи навіть наявності публічної бібліотеки, а від того, до якої саме праці ладен «провінціал». І від того, як змінюються часи.
За кілька десятиліть до Коцюбинського, у тому ж Чернігові, прожив не таке вже коротке і не таке вже довге життя Леонід Глібов — людина, долю якої ледь не повністю визначали зовнішні обставини. Переважно нещасливі.
Хоча починалося все непогано: у двадцять років видав книжку російських віршів (поганих і дуже архаїчних, але з ким не буває), потім дізнався, що є така сучасна українська література й пішов шляхом найменшого спротиву — почав писати і друкувати в «Черниговских губернских ведомостях» байки, не без впливу Гребінки. Глібов вчителював — спочатку на Поділлі, потім у чернігівській гімназії; одружився; з 1861 року редагував помірно-ліберальну газету «Черниговский листок» і водночас надсилав вірші до петербурзької «Основи»; 1863 року за казенний рахунок видав у Києві книжку байок.
А можна подивитися з іншого боку.
Змолоду — слабке здоров’я, на старість — повна сліпота. Загроза карцеру за видання тих-таки російських віршів без дозволу гімназійного начальства. Флірти дружини. 1863 року — арешт революціонера-землевольця Івана Андрущенка, котрий не придумав нічого кращого, як письмово попросити Глібова переслати листи-попередження двом іншим особам.
До чернігівської громади (або «куреня») влада давно придивлялася з підозрою. Етнографу і письменнику Степанові Носу, який стояв на чолі «куреня», загрожували «серйозними мірами», якщо у його хаті збиратимуться «молоді люди в малоросійських костюмах». Так воно і сталося: коли після арешту Андрущенка до Носа прийшли з обшуком, він не витримав, побив поліцмейстера і провів кілька місяців у петербурзькій в’язниці. За цією справою його виправдали, але невдовзі на вісім років заслали у Білозерський край.
Глібову дісталося менше: його усього-то звільнили з гімназії, не давали влаштуватися на іншу педагогічну роботу, встановили поліційний нагляд, перлюстрували всю кореспонденцію. «Черниговский листок» припинив існування, і лише через півтора десятка років, після кількох невдалих спроб іншим людям дозволили видавати «Черниговскую газету». Не забудемо й про Валуєвський циркуляр та його наслідки: залишок накладу «Байок» спалили «как вредное издание, которому не должно иметь места в народном училище»; виконувач цієї акції залишив собі на пам’ять один примірник — «истинно смехотворную книжонку, читая которую на исковерканном малороссийском языке, нельзя не смеяться…».
Нагляд зняли тільки 1868 року. Глібов тоді працював завідувачем земської друкарні. Писати не було для кого і куди. Дружина померла, Глібов оженився вдруге, виховував позашлюбного сина нової дружини як свого (може, це й був його син); дитина, народжена в шлюбі, померла.
Між 1862 і 1890 роками він створив лише один ліричний вірш українською.
«Самая лучшая пора моей жизни проходит так печально, что всякое творчество глохнет, прятаясь в потемках души, боясь неласкового мира» (1867 рік).
А що, власне, він писав?
Найраніший відомий вірш має назву «Полтава» (1845, опубл. 1847): «Когда наш враг бежал толпою, / При кликах русского “ура”!..» — і так далі. Від часів «Разговора Великороссии с Малороссиею» Семена Дівовича (1762) пересічний український письменник обов’язково мав засвідчити свою лояльність, відхрестившися від «мазепинства».
Згодом з’явились і ліричні твори у вельми традиційних формах романсу чи квазіфольклорної пісні. Віршу «Журба» належить честь бути одним із досконалих українських романсів — звісно, поряд із «Викликом» Михайла Старицького.
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай…
Суворий Куліш люб’язно визнавав, що у Глібова є хороші вірші, наприклад: «Доле ж моя, нене моя, / Де ти, озовися! / Ой нащо ж ми любилися, / Нащо розійшлися!» Стандартно, але непогано. Проте наступні рядки свідчать, що для Глібова просто не існувала єдність стилю — або, принаймні, він не бачив контрасту між «народно-пісенним» і «котляревським» стилями: «Ой, без тебе, доле моя, / І пиво не п’ється, / І гарячий бублик з маком / Якось не жується…».
Тож недарма, процитувавши чотиривірш (і показово не процитувавши наступний), Куліш висловився категорично: «Никто больше Глебова видом, манерою и чтением не похож на поэта. Его назначение было высокое, и в ином обществе, при иных обстоятельствах он был бы превосходный эстетический критик и поэт. Но гниющая жизнь в панском нашем сословии сгубила его. Он не живет, а отживает, хотя и сама развалина прекрасна в этой личности, задуманной природою в самую счастливую минуту».
І це написано ще до катастрофи 1863 року!
Що ж до байок — «байки належать до роду літератури, що вже віджив свій вік», писав Драгоманов якраз у зв’язку із Глібовим. Байка — це найпростіший жанр, водночас «народний» і найпопулярніший у системі класицизму; жанр, який не зник навіть у 1850-ті роки, коли Глібов і починав свою українську творчість. Байка в нашій культурі — це й украй спрощена барокова емблема, а від бароко українському письменнику теж нікуди не подітися. Байка — жанр найбезпечніший, а Глібов — це лейтмотив його віршів — найбільше у житті цінував спокій.
Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сіножаті і ниви,
Люблю широкий, тихий, рідний степ.
Микола Зеров, пригадавши цей пізній (1893) вірш Глібова, іронізував: то для нього тихий Чернігів був «вертепом»!
Тож байки були засобом, з одного боку, служити рідній літературі, а, з другого, робити це якнайневиннішим чином. Не дивно, що у Глібова, на відміну від Білецького-Носенка і Гребінки, стільки прямих перекладів із цілком офіційного Крилова. Стратегія цих перекладів-переробок добре нам знайома: акцент на етнографії, невимовне багатослів’я котляревщини, брак криловської афористичності (а де є — це буквальний переклад з російської: «І Щуку кинули — у річку» / «И Щуку бросили — в реку́!»).
Парадоксальним чином, саме це і спрацювало проти Глібова. Вже наприкінці 1880-х він вирішив вчергове перевидати свої байки (1883 року вони вийшли десятитисячним накладом — і розійшлися). Але цензор заявив, що нове видання неможливе, бо суперечить Емському указу: переклади на українську мову заборонені! Не знаю, чи порадувався Глібов, коли на п’ятдесятиліття літературної діяльності його привітали словами «Ви — наш Крилов!»
Власне українського — за проблематикою, не за антуражем — у байках Глібова дуже мало, і більшість винятків належить до його старечих років: «Перекотиполе», «Мальований Стовп», «Огонь і Гай». Остання байка, написана за п’ять днів до смерті поета, — дуже характерна для Глібова пересторога молоді, яка надто легко піддається революційним ідеям (переслідування 1863-го давалися взнаки і через тридцять років). Мальований Стовп, який надто пізно згадав, що був колись деревом, — це Пантелеймон Куліш. Глібов міг йому пробачити багато чого (в тому числі роман із Параскою Глібовою — він погоджувався на менаж а труа), але те, що здавалося зрадою України, — зовсім інша справа. Ще 1875 року, після виходу Кулішевої «Истории воссоединения Руси», Глібов обіцяв написати власну «Историю разъединения г. Кулиша с здравым смыслом».
Але Куліш, хай там що, орав своє поле, зціпивши зуби. Глібов 1870-х — це одноманітні й нудні, в усіх сенсах слова, провінційні фейлетони, російськомовні й переважно віршові, що виходили книжками-метеликами під псевдонімом «Капитан Бонвиван».
Муза, воскликнем мы: — Киев хорош.
В Киеве — будто в Париже,
Многое, если сумеешь, найдешь.
Цены, пожалуй, не ниже.
І це ще з найкращого.
Лише 1890 року Глібов, остаточно зрозумівши неможливість друкуватися на підросійській Україні, погодився віддати свої вірші у львівські видання — дорослу «Зорю» і дитячий «Дзвінок». Глібов дуже хвилювався, аби в нього не було через це неприємностей, тож дитячі віршики публікував під псевдонімом «Дідусь Кенир» і побивався, аби їх набирали не забороненою в Росії кулішівкою (сліпого поета обдурили, сказавши, що, звісно, ні, общерусской орфографией). Загадки й акровірші пізнього Глібова — це теж, вочевидь, спадок нашого бароко. Звісно, неусвідомлений.
Того ж 1890 року Глібов написав короткий вірш «Nocturno».
На небі ніч, і всюди ніч чорніє,
І місяць десь в далекім небі спить…
Чого ж квилить душа і серце мліє?
І ніч мовчить, і все кругом мовчить.
Не знає ніч, що діялось учора,
Не відає, якії бачить сни
Померкший день содома і гомора…
Засни ж і ти, перо моє, засни!
Це, власне кажучи, вже ранній український модернізм — майже водночас із дебютом Миколи Вороного.
Людина, яка могла писати так, упродовж десятиліть перебивалася Бонвіванами й Кенирами — й навіть у найпалкішій мовно-літературній дискусії взяла участь лише фейлетоном («На перелазі», 1892).
Шістдесят шість років. Два хороші вірші. Іншим і так не щастить.
Купити книжку.
Оригінал статті на Suspilne: Леонід Глібов — письменник, що жив у тіні Кобзаря
Блог
Поезія Мусаковської і Андруховича — нові переклади за кордономУ США вийшли поетичні збірки Set change («Зміна декорацій») Юрія Андруховича та The God of Freedom («Бог свободи») Юлії Мусаковської.
Поетична збірка Юрія Андруховича вийшла в американ
У Львові вулицю Технічну перейменували на честь Ірини Фаріон — мовознавиці, громадської діячки та колишньої депутатки, вбитої у липні 2024 року. Рішення про це ухвалили на засіданні Льв
Переклади осені: іспанська фантастика, американський роман і політична сатира зі Шрі-ЛанкиЦієї осені ледь не кожне українське видавництво стикнулося із затримками з друком. Втім, це не завадило порадувати читачів новинками, адже ідеальний сезон для проведення часу із книжкою
Російську літературу переробляють на туалетний папір на ВолиніУ Ковелі збирають російську літературу для подальшого перероблювання. Ініціаторами стали місцеві волонтери громадської організації UA Resistance Foundation.
Зібрані книжки активісти від
Камеля Дауда, цьогорічного лауреата Гонкурівської премії, звинуватили у використанні реальної історії життя пацієнтки його дружини як основи для роману «Гурії».
Роман розповідає історію
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.