Леонід Глібов — письменник, що жив у тіні Кобзаря
2021-11-07 07:00:00 Читомо

Михайло Назаренко. «Крім “Кобзаря”», — Laurus, 2021, — 496 с.

Українська література XIX століття була значно дивнішою і різноманітнішою, ніж можна подумати, переглядаючи шкільні та й університетські програми. В антології Михайла Назаренка зібрані півтори сотні текстів — переважно маловідомих або й зовсім не відомих сучасному читачеві (деякі не передруковувались уже півтора століття!). Не обов’язково «найбільш значущі» чи «найбільш впливові» твори, але цікаві сьогодні.

Одним із таких авторів був і Леонід Глібов, який не лише був поетом і байкарем, але й займався видавничою справою та громадським активізмом. Ми публікуємо уривок із книжки «Крім “Кобзаря”», з якого ви дізнаєтесь про життя Глібова, про його творчість та ставлення до нього сучасників.

Коли ми кажемо «провінція», то не завжди маємо на увазі одне і те ж.

Україна ніколи не мала єдиного культурного центра, який засмоктує в себе все, що існує на периферії. Кожен значний культурний діяч був сам собі центром — від Куліша, який сидів у Мотронівці й перекладав Біблію, до Коцюбинського, який сидів у Чернігові й рекомендував Грушевському надрукувати такого собі Павла Тичину. І залежить це ніяк не від географічного розташування, кількості населення чи навіть наявності публічної бібліотеки, а від того, до якої саме праці ладен «провінціал». І від того, як змінюються часи.

За кілька десятиліть до Коцюбинського, у тому ж Чернігові, прожив не таке вже коротке і не таке вже довге життя Леонід Глібов — людина, долю якої ледь не повністю визначали зовнішні обставини. Переважно нещасливі.

Хоча починалося все непогано: у двадцять років видав книжку російських віршів (поганих і дуже архаїчних, але з ким не буває), потім дізнався, що є така сучасна українська література й пішов шляхом найменшого спротиву — почав писати і друкувати в «Черниговских губернских ведомостях» байки, не без впливу Гребінки. Глібов вчителював — спочатку на Поділлі, потім у чернігівській гімназії; одружився; з 1861 року редагував помірно-ліберальну газету «Черниговский листок» і водночас надсилав вірші до петербурзької «Основи»; 1863 року за казенний рахунок видав у Києві книжку байок.

А можна подивитися з іншого боку.

Змолоду — слабке здоров’я, на старість — повна сліпота. Загроза карцеру за видання тих-таки російських віршів без дозволу гімназійного начальства. Флірти дружини. 1863 року — арешт революціонера-землевольця Івана Андрущенка, котрий не придумав нічого кращого, як письмово попросити Глібова переслати листи-попередження двом іншим особам.

До чернігівської громади (або «куреня») влада давно придивлялася з підозрою. Етнографу і письменнику Степанові Носу, який стояв на чолі «куреня», загрожували «серйозними мірами», якщо у його хаті збиратимуться «молоді люди в малоросійських костюмах». Так воно і сталося: коли після арешту Андрущенка до Носа прийшли з обшуком, він не витримав, побив поліцмейстера і провів кілька місяців у петербурзькій в’язниці. За цією справою його виправдали, але невдовзі на вісім років заслали у Білозерський край.

Глібову дісталося менше: його усього-то звільнили з гімназії, не давали влаштуватися на іншу педагогічну роботу, встановили поліційний нагляд, перлюстрували всю кореспонденцію. «Черниговский листок» припинив існування, і лише через півтора десятка років, після кількох невдалих спроб іншим людям дозволили видавати «Черниговскую газету». Не забудемо й про Валуєвський циркуляр та його наслідки: залишок накладу «Байок» спалили «как вредное издание, которому не должно иметь места в народном училище»; виконувач цієї акції залишив собі на пам’ять один примірник — «истинно смехотворную книжонку, читая которую на исковерканном малороссийском языке, нельзя не смеяться…».

Нагляд зняли тільки 1868 року. Глібов тоді працював завідувачем земської друкарні. Писати не було для кого і куди. Дружина померла, Глібов оженився вдруге, виховував позашлюбного сина нової дружини як свого (може, це й був його син); дитина, народжена в шлюбі, померла.

Між 1862 і 1890 роками він створив лише один ліричний вірш українською.

«Самая лучшая пора моей жизни проходит так печально, что всякое творчество глохнет, прятаясь в потемках души, боясь неласкового мира» (1867 рік).

А що, власне, він писав?

Найраніший відомий вірш має назву «Полтава» (1845, опубл. 1847): «Когда наш враг бежал толпою, / При кликах русского “ура”!..» — і так далі. Від часів «Разговора Великороссии с Малороссиею» Семена Дівовича (1762) пересічний український письменник обов’язково мав засвідчити свою лояльність, відхрестившися від «мазепинства».

Згодом з’явились і ліричні твори у вельми традиційних формах романсу чи квазіфольклорної пісні. Віршу «Журба» належить честь бути одним із досконалих українських романсів — звісно, поряд із «Викликом» Михайла Старицького.

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай, густесенький,

Неначе справді рай…

Суворий Куліш люб’язно визнавав, що у Глібова є хороші вірші, наприклад: «Доле ж моя, нене моя, / Де ти, озовися! / Ой нащо ж ми любилися, / Нащо розійшлися!» Стандартно, але непогано. Проте наступні рядки свідчать, що для Глібова просто не існувала єдність стилю — або, принаймні, він не бачив контрасту між «народно-пісенним» і «котляревським» стилями: «Ой, без тебе, доле моя, / І пиво не п’ється, / І гарячий бублик з маком / Якось не жується…».

Тож недарма, процитувавши чотиривірш (і показово не процитувавши наступний), Куліш висловився категорично: «Никто больше Глебова видом, манерою и чтением не похож на поэта. Его назначение было высокое, и в ином обществе, при иных обстоятельствах он был бы превосходный эстетический критик и поэт. Но гниющая жизнь в панском нашем сословии сгубила его. Он не живет, а отживает, хотя и сама развалина прекрасна в этой личности, задуманной природою в самую счастливую минуту».

І це написано ще до катастрофи 1863 року!

Що ж до байок — «байки належать до роду літератури, що вже віджив свій вік», писав Драгоманов якраз у зв’язку із Глібовим. Байка — це найпростіший жанр, водночас «народний» і найпопулярніший у системі класицизму; жанр, який не зник навіть у 1850-ті роки, коли Глібов і починав свою українську творчість. Байка в нашій культурі — це й украй спрощена барокова емблема, а від бароко українському письменнику теж нікуди не подітися. Байка — жанр найбезпечніший, а Глібов — це лейтмотив його віршів — найбільше у житті цінував спокій.

Хоч доля привела у город суєтливий,

Добра і зла прикрашений вертеп,

Я все-таки люблю сіножаті і ниви,

Люблю широкий, тихий, рідний степ.

Микола Зеров, пригадавши цей пізній (1893) вірш Глібова, іронізував: то для нього тихий Чернігів був «вертепом»!

Тож байки були засобом, з одного боку, служити рідній літературі, а, з другого, робити це якнайневиннішим чином. Не дивно, що у Глібова, на відміну від Білецького-Носенка і Гребінки, стільки прямих перекладів із цілком офіційного Крилова. Стратегія цих перекладів-переробок добре нам знайома: акцент на етнографії, невимовне багатослів’я котляревщини, брак криловської афористичності (а де є — це буквальний переклад з російської: «І Щуку кинули — у річку» / «И Щуку бросили — в реку́!»).

Парадоксальним чином, саме це і спрацювало проти Глібова. Вже наприкінці 1880-х він вирішив вчергове перевидати свої байки (1883 року вони вийшли десятитисячним накладом — і розійшлися). Але цензор заявив, що нове видання неможливе, бо суперечить Емському указу: переклади на українську мову заборонені! Не знаю, чи порадувався Глібов, коли на п’ятдесятиліття літературної діяльності його привітали словами «Ви — наш Крилов!»

Власне українського — за проблематикою, не за антуражем — у байках Глібова дуже мало, і більшість винятків належить до його старечих років: «Перекотиполе», «Мальований Стовп», «Огонь і Гай». Остання байка, написана за п’ять днів до смерті поета, — дуже характерна для Глібова пересторога молоді, яка надто легко піддається революційним ідеям (переслідування 1863-го давалися взнаки і через тридцять років). Мальований Стовп, який надто пізно згадав, що був колись деревом, — це Пантелеймон Куліш. Глібов міг йому пробачити багато чого (в тому числі роман із Параскою Глібовою — він погоджувався на менаж а труа), але те, що здавалося зрадою України, — зовсім інша справа. Ще 1875 року, після виходу Кулішевої «Истории воссоединения Руси», Глібов обіцяв написати власну «Историю разъединения г. Кулиша с здравым смыслом».

Але Куліш, хай там що, орав своє поле, зціпивши зуби. Глібов 1870-х — це одноманітні й нудні, в усіх сенсах слова, провінційні фейлетони, російськомовні й переважно віршові, що виходили книжками-метеликами під псевдонімом «Капитан Бонвиван».

Муза, воскликнем мы: — Киев хорош.

В Киеве — будто в Париже,

Многое, если сумеешь, найдешь.

Цены, пожалуй, не ниже.

І це ще з найкращого.

Лише 1890 року Глібов, остаточно зрозумівши неможливість друкуватися на підросійській Україні, погодився віддати свої вірші у львівські видання — дорослу «Зорю» і дитячий «Дзвінок». Глібов дуже хвилювався, аби в нього не було через це неприємностей, тож дитячі віршики публікував під псевдонімом «Дідусь Кенир» і побивався, аби їх набирали не забороненою в Росії кулішівкою (сліпого поета обдурили, сказавши, що, звісно, ні, общерусской орфографией). Загадки й акровірші пізнього Глібова — це теж, вочевидь, спадок нашого бароко. Звісно, неусвідомлений.

Того ж 1890 року Глібов написав короткий вірш «Nocturno».

На небі ніч, і всюди ніч чорніє,

І місяць десь в далекім небі спить…

Чого ж квилить душа і серце мліє?

І ніч мовчить, і все кругом мовчить.

Не знає ніч, що діялось учора,

Не відає, якії бачить сни

Померкший день содома і гомора…

Засни ж і ти, перо моє, засни!

Це, власне кажучи, вже ранній український модернізм — майже водночас із дебютом Миколи Вороного.

Людина, яка могла писати так, упродовж десятиліть перебивалася Бонвіванами й Кенирами — й навіть у найпалкішій мовно-літературній дискусії взяла участь лише фейлетоном («На перелазі», 1892).

Шістдесят шість років. Два хороші вірші. Іншим і так не щастить.