«Забрати сміх в українців неможливо!». Зі спогадів про Михайла Прудника

2022-11-29 22:00:00 НСПУ

“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022

19 листопада виповнилося б 70 років відомому письменнику-гумористу і сатирику, редактору легендарного журналу «Перець» Михайлові Пруднику.

ВІД ЮНКОРА ДО РЕДАКТОРА «ПЕРЦЯ»

“Я народився у веселому селі Мозкове на Сумщині, де люди, зустрівши один одного на вулиці, не просто віталися, але й обов’язково жартували», – так він згадував про своє.

Там він не лише ріс і вчився, а й переймав від батьків Василя Прокоповича і Марії Єгорівни, старшого брата Миколи Прудників любов до рідної землі, всотував народну мудрість, вчився поважати людей праці та бачити їх душевну красу і писати. Перші публікації у місцевій газеті «Перемога» (від 1967 р.) дбайливо зберігав у сімейному архіві.

Відтак писав, писав і виріс від юнкора до головного редактора уславленого журналу «Перець».

Журналіст і письменник-гуморист Михайло Прудник, лауреат багатьох літературних премій через усе своє життя проніс любов до рідного краю, до села. У його гуморесках впізнаєш людей, які живуть у кожному місті, містечку, селі. Образи веселі, кумедні, дотепні, але всі до одного виписані з почуттям гумору, що таїть безмежну любов до всього рідного.

Його хата у селі Мозкове стоїть, хоч і здригається від ворожих ракет і снарядів. А в селі Мощун під Києвом будинок, де написано чимало гуморесок, рашисти розстріляли і спопелили. Згоріли і книжки. Але не всі. Український сміх ворог не здолав.

«Допоки будемо усміхатися, допоки й будемо людьми. Будемо народом, котрого не збороти. Можна у нас щось забрати, щось заборонити… Але забрати сміх в українців – неможливо!» – був переконаний Михайло Прудник.

Він вболівав за український гумор до останнього дня свого життя. Та й сьогодні продовжує збагачувати і підтримувати нас своїм веселим словом.

В одному з інтерв’ю Михайло сказав: «Мені здається, якщо не усміхнувся, то й день не прожив». Читайте й усміхайтеся – він заради цього жив.

Світлана Прудник, дружина, дитяча письменниця

ЗЕМЛЯЦЬКА ДУША

Михайло Прудкий – таким могло бути друге прізвище Михайла Прудника.  Всюдисущий, непосидючий, енергійний. А ще – усміхнений та доброзичливий. Я більше знав його по земляцьких оказіях: виїздах на Сумщину, літературно-мистецьких заходах, засіданнях журі премії імені Олександра Олеся, яку заснувало Сумське земляцтво в місті Києві. Михайло завжди був за своїх! Перш ніж приступати до розгляду та обговорення книжок, він неодмінно запитував: «А наші з-поміж них є?» І то для нього було принципово – підтримати свого. Напевне, всі вихідці із села чи райцентрів відчували в собі бажання віддячити ближньому, адже саме завдяки підтримці ближньої доброї людини наші життєві шляхи набували крутизни й ми ними піднімалися вгору, розвиваючи божий дар журналіста, письменника.

Михайло Прудник, окрім того, що був вельми гострим на слово літератором (роки і роки в журналі «Перець», аж до головного редактора цього чарівливо-усміхненого популярного журналу), – мав добрий характер. Навіть критичні зауваження колегам по перу він умів «загортати» в невидиму лагідну «обгортку», щоб лишень згодом той, кому адресувалася критика, наодинці із собою міг «розгорнути» сказане і зрозуміти, що такого порадив йому літературний побратим, проти чого застеріг, чим допоміг.

Микола Гриценко, відповідальний секретар НСПУ

ЛЕГКІСТЬ БУТТЯ

… порядний, чесний, знаний і шанований, має авторитет і до його слова прислухаються, безмежно талановитий… Михайло Васильович мав усі ці якості, а іще й володів дивовижною здатністю: вмів створювати біля себе простір легкості буття. З ним справді було легко в роботі. Це відчувалось постійно – і в організаційних питаннях, і при проведенні заходів. Так, це вже досвід, професіоналізм, небайдужість і людська глибина…

Марія Морозенко, голова Київської організації НСПУ

ЯК Я ГОГОЛЯ ПОБАЧИВ

Із Михайлом Васильовичем Прудником я познайомився ще за тих часів, коли він був рядовим фейлетоністом.

Якось дядько (відомий художник-карикатурист Сергій Герасимчук) завів мене до відділу фейлетонів. Переступивши поріг, я закляк на місці. Боком до мене сидів… Микола Васильович Гоголь. «Знайомся, –  сказав дядько. – Це молодий початківець, а в майбутньому, сподіваюся, буде відомий письменник-гуморист – Михайло Васильович Прудник».

Ледве отямився, бо така  була разюча схожість. Потім ми часто зустрічалися, я був долучений до їхньої компанії, але перше враження залишилося назавжди.

Валерій Герасимчук, художник

НЕЗВИЧАЙНИЙ ТАЛАНТ

Бог щедро обдарував Михайла Прудника, адже у нього був незвичайний талант. Бо гумор і сатира – це найвища ступінь публіцистики і тонка творча матерія. Ми, його однокурсники, подібне добре розуміли і тому ніхто з нас не здивувався, коли після захисту диплома його, юного випускника журфаку, відразу взяли у штат популярного гумористично-сатиричного журналу «Перець». Адже це було цілком логічно. Як і те, що згодом, у 2002 році, він був призначений редактором авторитетного українського видання.

Анастасія Кірдода, журналістка, однокурсниця на факультеті журналістики КДУ  ім. Т.Шевченка, помічниця керівника благодійного фонду НСЖУ «Ветеран преси»

ПЕРЕВІРЕНО НА СОБІ

Мій старший колега, із яким ми зазнайомилися ще коли я студентом журфаку тільки вчився писати фейлетони, а Михайло Васильович вже завідував відділом у самому (!) «Перці», на жаль, не дожив до свого 70-річчя. Не довелося йому також долучитися до дужого інформаційного супротиву кремлівським тероррашистам, які нині прагнуть загарбати Україну. Проте твори старшого колеги, як і раніше, актуальні і знову на передовій інформаційної війни. У цей важкий час люди ще дужче потребують веселого дотепного слова і тому нітрохи не сумніваюсь, що українці й зараз черпають посмішки, гарний настрій, оптимізм, упевненість у собі та в перемозі добра над злом також ще й із гумористистичних і сатиричних творів Михайла Прудника. Перевірено на собі.

Павло Кущ, керівник Творчого об’єднання гумористів і сатириків Київської організації НСПУ

Чільне фото: Михайло Прудник із Павлом Глазовим

litgazeta.com.ua

Оригінал статті на НСПУ: «Забрати сміх в українців неможливо!». Зі спогадів про Михайла Прудника