Відрахування з вишу та примусове лікування. Історія дисидента Григорія Хвостенка

2022-02-09 18:16:18 Ігор Стрельцов

Журналісту, краєзнавцю та поету Григорію Хвостенку 9 лютого мало б виповнитися 70 років. Він помер у жовтні 2020 року. На початку 70-их років, навчаючись у Львівському університеті на філолога, вступив до підпільної організації “Український національно-визвольний фронт”. Разом з товаришами самвидавом встигли випустити два номери часопису “Поступ”. Потім був арешт КДБ, відрахування з вишу, примусове лікування у психіатричній лікарні. Суспільне продовжує цикл матеріалів про дисидентів Сумщини.

Син Григорія – Тарас Хвостенко зізнається, що за життя батька нічого не знав про його дисидентство.

“Мені він не любив розказувати, я про це майже нічого не знаю. Він, взагалі був дуже скромною людиною. Я про це все вже більш-менш дізнався тільки на похороні, коли люди почали приїжджати, розказували і про Львівський університет, що його вигнали звідти, і тоді дізнався, що він писав і поезію, не тільки був журналістом, не тільки прозу. Він любив краєзнавство, дуже багато розказував і про місто, і про область”, – говорить Тарас.

Вільнодумство у Львівському університеті

Про цей період Григорія Хвостенка більше відомо його товаришу – члену Національної спілки краєзнавців В’ячеславу Артюху.

“Молодість його припала на період, коли був погром української інтелігенції у 1972-73 році. Якраз тоді він навчався на філологічному факультеті у Львівському університеті. Власне, творили якісь підпільні групи, вільнодумствували, вивчали історію України неправильним чином – за М.С. Грушевським, наприклад”, – говорить він.

Перші номери самвидаву для львівських підпільників друкували на Сумщині, говорить В’ячеслав Артюх.

“Зорян Попадюк, який утворив разом зі своїми друзями “Український національно-визвольний фронт“, вони разом з Хвостенком в Улянівці, де він народився, робили свій перший самвидавівський журнал, часопис – “Поступ” Перший номер, потім другий номер. Якщо подивитись, справді, на цей журнал, то можна чітко побачити рівень думок самого молодого Григорія Хвостенка: він пише про російський шовінізм, про російський націоналізм, він зовсім по іншому прочитує постать нашого земляка, відомого поета Павла Грабовського. Програмну статтю він написав, власне, де чітко говорить, що наша мета це Незалежна самостійна Україна. Правда він говорить, що це соціалістична Україна повинна бути, але від Росії незалежна, так буде краще всім. І тут відчувається вплив такого лідера 60-ів українських “Інтернаціоналізм чи русифікація” Івана Дзюби. Вони разом листівки розклеювали по Львову, по інших містах – районних центрах і Львівської області і Івано-Франківської області”, – розповідає В’ячеслав Артюх.

Він говорить, що в 1973 році існувала своєрідна заборона на святкування Шевченківських днів. Але представники “Українського національно-визвольного фронту” розповсюджували в ці дні листівки. “І от якраз після одного такого розклеювання листівок 28 березня 1973 року їх і заарештували. Все подальше життя Григорія Хвостенка було наслідком цих арештів, допитів і до кінця пізньої Перебудови він “видихав” своє молодіжне вільнодумство. Був він на примусовому лікуванні, це довга історія. Ясно, його одразу виключили з Львівського університету, як і десятки інших студентів тоді, викладачів, декана істфаку зняли, там була велика історія із цими молодіжними підпільними групами”, – говорить він.

Повернення після примусового лікування

В’ячеслав Артюх веде свою розповідь навпроти історичної будівлі Суханових-Сумовських, де за радянських часів була редакція газети “Ленінська правда”, у якій працював Григорій Хвостенко.

Голова обласного товариства “Просвіта” Олексій Шевченко говорить, що коли Григорій Хвостенко повернувся на Сумщину після примусового лікування, то його ніде не брали на роботу.

“А з іншого боку йому КДБ погрожувало, що посадить за “дармоїдство”, і такі випадки були. Його батько був передовиком виробництва, відомим керівником тракторної бригади. І щоб не посадили за “дармоїдство”, його влаштували працювати у свинарник. Це людина, яка дуже талановита, бо пізніше, він показав себе як дуже талановитий і журналіст, і краєзнавець, і літературознавець. І це дуже вдарило по Григорію. І він, чесно кажучи, зламався. Зламався як – почав випивати”, – розповів він.

Повернула до громадського життя тоді Григорія Хвостенка його шкільна вчителька, яку він випадково зустрів на вулиці, говорить Олексій Шевченко.

“Вчителька української мови і літератури Довгаль Надія Яківна. Вона йому сказала: що ж ти робиш, я на тебе найбільше сподівалась, ти мій найкращий учень, ти вже ж як борешся за Україну, так стій до кінця. Долонею вдарила його в обличчя і його пробило наскрізь током і він став думати, як я в такій блокаді, що я можу зробити для України? І придумав таке, що зробити якусь кар’єру, щоб через цю кар’єру для України можна було щось робити”, – говорить Олексій Шевченко.

Літературна студія при редакції

За його словами, у всіх, хто був під пресом КДБ, у них були “покровителі”, які періодично зустрічалися з цими людьми і запрошували до співпраці. “Це в них називалася “профілактика”. Обіцяли “золоті гори”: і квартиру, і роботу, і швидкий рух в кар’єрі. І Григорій Іванович одного разу удав, що він погодився із ними співпрацювати. Йому дозволили тоді працювати в газеті “Червоний промінь”. Це була обласна молодіжна газета. Я якраз тоді починав свої перші спроби в журналістиці, надсилав свої матеріали і я звернув увагу в “Червоному промені” на прекрасні матеріали Григорія Івановича з краєзнавства. І так ми з ним познайомились”, – згадує Олексій Шевченко.

Потім Григорій Хвостенко запросив Шевченка до літературної студії “Зажинок”.

“Чим Григорій Іванович був унікальний, відрізнявся від інших. Як правило, творчі люди зайняті собою і їх турбує здебільшого власна творчість, а Григорій Хвостенко, мабуть, єдиний, хто відшукував українські таланти по всій області і підтримував їх. Він листувався з цими людьми, робив аналізи їхніх творів, підказував, і ці люди не почували себе одинокими в тій ситуації, коли русифікація була майже абсолютна”, – говорить Шевченко.

Літературна студія “Зажинок” працювала при редакції “Червоного променя”. До неї входили також Олександр Педяш, Юрій Царик, Олександр Вертіль, Олексій Дерев’янко, Павло Скорик. “Його унікальність в тому, що я не пам’ятаю жодної людини з українського руху які, на мій погляд, були пов’язані з КДБ, він єдиний, хто не зробив ніякої шкоди. Якимось чином він дізнавався, чи йому щось казали і попереджав і мене, що ось там за мною слідкували. І хтось, напевно, там, в КДБ, можливо, і співчував Україні, бо таку інформацію, яку давав Григорій Хвостенко, небезпечно було б дуже, якби дізнались, що він її “зливає”. Він приносив унікальні фотографії. КДБісти, очевидно, коли фотографували різні мітинги, то вони звіряли, можливо, і в нього, чи він знає того чи цього”, – вважає Олексій Шевченко.

Після “Червоного променя” Григорій Хвостенко працював журналістом в сумській газеті “Ленінська правда”, за вільної України – “Сумщина”, друкував в періодиці свої краєзнавчі дослідження. Був послідовником В’ячеслава Чорновола.

Похований Григорій Хвостенко поруч з батьками у рідному селі Улянівка на Білопільщині. Після смерті чоловіка, його краєзнавчий спадок був переданий близькими до Сумського обласного архіву. Літературне надбання та рукописи зберігаються у його удови – поетеси Тамари Герасименко.

***

Пам’ятаєш ту стежку – ридала там скрипка,

Вибухали у ніч голоси матіоли,

Срібний вершник у степ, наче місячна скибка,

П’яно падає, тоне – й не втоне ніколи…

Пам’ятаєш ту стежку – у блискучому сріблі

Ми крізь зорі топились, не знаходячи дна,

Ми дихнути не сміли в ніжнотіннім верлібрі,

Що нам скрипка і місяць виливали сповна.

Щоб упасти, втопитись у свіжість ранкову –

Там, де грім матіол нам відлуння лишив.

Пам’ятаєш ту стежку? Поведи мене знову,

Щоб я знов на світанні в коханні ожив…

Григорій Хвостенко

Читайте Суспільне у Telegram

Долучайтесь до нашої спільноти у Viber

Підписуйтеся на наш Instagram

Оригінал статті на Читомо: Відрахування з вишу та примусове лікування. Історія дисидента Григорія Хвостенка