Анатомія ненависті: як росія докотилася до війни з Україною
2024-08-22 07:00:00 Ігор Котик

Руденко С. Анатомія ненависті. — Львів, Видавництво Старого Лева, 2024. — 304 с.

Чому вони на нас напали? Як так сталося, що ті, з ким ми не вважали за необхідне відмежовуватися повноцінним кордоном, навалою прийшли на наші землі й знищують нас з усіх засобів, які вони накопичили впродовж багатьох десятиліть? Нова книжка журналіста Сергія Руденка, відомого в Україні й за її межами виданнями про політику та війну, — про це. Про те, звідки взялася війна. А також про те, хто наш ворог. Бо ми не завжди чітко пам’ятаємо, хто він. А такі речі мусимо знати безпомильно.

Повзуча анексія

У книжці «Анатомія ненависті» описано вузлові політичні механізми, що призвели до російсько-української війни. Більшість розділів присвячено певним явищам політичного процесу, в кількох частинах проаналізовано діяльність окремих впливових фігур. Крок за кроком Сергій Руденко показує, як Москва готувала ґрунт для вторгнення, закладала фундамент майбутніх воєнних «спецоперацій», забезпечувала себе озброєнням, формувала агентурну мережу і суспільну опінію. Склавши ці пазли докупи, видно, що стан війни — це логічне продовження російської політики, якій наші українські правителі не завжди опиралися, а деякі позбавлені громадянського почуття особи й підігравали.

1999 року прем’єри Пустовойтенко і Путін підписали міжнародну угоду про передачу Україною Росії 11-ти стратегічних бомбардувальників і 575-ти ракет. На початку 2000-го року відповідно до угоди все було передано, ще до того, як в Росії відбулися президентські вибори, за результатами яких колишній прем’єр став президентом. Влітку 2023 року з’ясувалося, що серед ракет, якими росіяни нас знищують, є і ті, які ми їм вручили 23 роки тому.

Але і в часи допутінські росіяни зробили чимало, щоби послабити українську незалежність. Без цього, скажімо, важко було б уявити собі анексію Криму такою, як вона була.

Маю на увазі присутність російського чорноморського флоту на Кримському півострові, від самого початку Незалежности, а також встановлення російськими злочинними угрупуваннями контролю над південним берегом Криму, тамтешніми бізнес-структурами, а ще — активну залученість російських політиків у владних структурах півострова, функціонування сепаратистських організацій, тотальне домінування російського інформаційного простору й такого ж шоубізнесу.

2003 року, за рік до Помаранчевої революції, Москва заявила свої претензії на маленький острівець Тузла біля Кримського півострова і добилася спільного з Україною контролю над Керченською протокою. Згодом, вже після анексійного 2014 року, через Тузлу збудують Кримський міст, що стане магістраллю, по якій росіяни постачатимуть до Криму озброєння. Чому саме 2003 року росіяни взялися за той острівець у Керченській протоці? Сергій Руденко пов’язує цю подію з Кучмагейтом — періодом міжнародної ізоляції президента Леоніда Кучми, що настала внаслідок оприлюднення аудіозаписів майора Управління державної охорони Миколи Мельниченка. У Москві зловтішалися, що західні партнери України навряд чи стануть захищати скомпрометованого Кучму, а отже, саме час скористатися з моменту і чинити сваволю.

Анексія Криму, показує Сергій Руденко, могла відбутися й на двадцять років раніше, задовго до приходу Путіна до влади, а саме 1994-го року, коли росіяни мали на півострові свого «Президента АРК», контролювали кримський уряд, міліцію і планували захопити кримське управління СБУ.

Та Києву вдалося запобігти такому сценарієві, завчасу облаштувавши вогневі позиції на дахах будівель кримського уряду і парламенту. Таким чином «19 травня 1994-го Київ поставив крапку у повзучій анексії Криму» (с. 47), — читаємо у книжці Руденка. Ситуація 2014 р. де в чому нагадувала ситуацію 2003-го: в обох випадках Україна не мала сильної влади, тож «мишебратья», які вичікували нагоди відірвати кусок від тіла сусідньої держави, зробили це.

ІПСО і ланцюгові пси Кремля

Приблизно в час конфлікту на острові Тузла (восени 2003) на Донбасі стали таврувати політиків національно-демократичного спрямування нацистами. Прийом приблизно той самий, що значно раніше застосовувався до Бандери і бандерівців, — фонетична подібність. Так, як під впливом інформаційно-психологічних операцій недалеким людям легко було сплутати Бандеру і бандерівців з бандою і бандитами (насправді це прізвище походить від іспанського слова bandera, що означає «прапор»), так само команду Ющенкової політичної сили «Нашу Україну» та її симпатиків ворожа пропаганда перетворила в «нашистів» і нацистів. Самого ж Віктора Ющенка, батько якого поневірявся по німецьких концтаборах, отже, був жертвою нацистів, вороги стали зображувати в нацистській формі. А згодом, як пам’ятаємо, лідера «Нашої України» ще й отруїли, тільки не тією отрутою, якою Степана Бандеру і Лева Ребета (обох ОУНівців ліквідував агент КДБ СРСР Богдан Сташинський — ред.). Безумовно, що походження того чорного піару та замаху на життя першого справді проукраїнського президента — з-за поребрика. Як і пізніші звинувачення у нацизмі на адресу українських добробатів («Правого сектора», «Азову» тощо). Випробувана кагебістами практика, близька випускникові Вищої школи КҐБ російському государеві та його «смотрящому» в Україні Медведчуку.

Восени 2004 року, коли сфальсифіковані на користь Януковича вибори спричинили Помаранчеву революцію, на Сході України обкатали тему сепаратизму. Луганська облрада закликала формувати автономію (Південно-Східну Українську Автономну Республіку, т.зв. ПіСУАР) і просила Путіна підтримати реалізацію цієї ідеї. Сепаратистський сценарій не пройшов тоді через те, що результати голосування у повторному другому турі президентських виборів, який відбувся незабаром, переконливо засвідчили, що на державному рівні перевага Ющенка над Януковичем беззаперечна. Місцевим сепаратистам і їхнім кремлівським керманичам довелося змиритися з волевиявленням більшости. За свою антидержавну поведінку винні, однак, не були покарані, сепаратистський рух на Сході України продовжував свою діяльність, яка у 2014 році допровадила ці проросійські угрупування до реваншу, який і став передумовою російсько-української війни. Непокаране зло, зазначає автор книжки, призвело до великої біди. Російські партії в Україні, філія російської православної церкви, російські політтехнологи в Україні — теми, які пунктирно теж прописані в цій книжці.

Один з таких непотоплюваних технологів принаймні 4 рази керував роботою передвиборчих штабів провідних українських політиків, реорганізовував телеканал ICTV, а навесні 2022 року (хіба того року була весна?), коли світ вжахнувся від масових убивств російськими військовими мирного населення Київщини, цей ситий коштами українських олігархів кабан оприлюднив текст «Що Росія повинна зробити з Україною», який сприймається як програма дій Кремля. Патологічний україноненависницький текст, в якому автор наполягає на доцільності 25-річної «денацифікації» України, геноциду українського народу, репресіях і цензурі. (Після такого тексту мало б постати і дзеркальне питання: «Що світ і Україна повинні зробити з Сєрґєйцевим».) Політтехнолог просік, що пастися на виборах в Україні йому більше не вдасться, а тому мусить лизати дупу Пуйла. А втім, цілком ймовірно, що одне одному не шкодило, і цей паскуда впродовж багатьох років насаджував в Україні російську шовіністичну ідеологію.

Ненависть, винесена в заголовок книжки, — це засаднича властивість окупантів і прихильників російської війни в Україні. Працюючи в Україні, формуючи громадську думку, вони бажають нам геноциду. Намагаються перетворити Україну на руїну, хоча раніше приїжджали сюди на відпочинок, проводили тут медовий місяць (це про Путіна). Звинувачуючи українських політиків у дискримінації певної категорії виборців, вони бачать нас розбещеним демократичними свободами демографічним непотребом, якого слід позбутися. Вони ненавидять Європу, навіть маючи в Європі маєтки.

Як пояснити таку цивілізаційну прірву? Ось одна з можливих відповідей, яку дає Сергій Руденко, говорячи про главу тамтешнього «государства», уособлення русского міра:

У його системі координат, налаштованій ще за часів перебування у КҐБ СССР, всі, хто боровся за свободу й незалежність, за замовчуванням — злочинці й нацисти. Путін був ланцюговим псом совєтського режиму, який у зародку давив інакодумство і спроби визначити національну ідентичність (с. 266).

Український народ століттями бореться за свою незалежність, росіянам це чуже і незрозуміле, їм цього не треба — їх ніхто не колонізує.

Виклад, вклад

Книжка Сергія Руденка про те, про що задумувався, мабуть, кожен із нас. І, напевно, більшою чи меншою мірою те, що артикульовано на сторінках цього видання, нам знайоме. Але поруч із відомою інформацією автор книжки подає і малознані ситуації, подеколи такі, в яких він сам брав участь: історія про знайомого журналіста, який виявився не стільки журналістом, як шпигуном, полковником ФСБ; чи про те, як восени 2003 року команда Ющенка і дипломати та журналісти (серед них був і Руденко) відвідали Донецьк. Автор книжки — не історик, він не намагається накопичувати факти, а подає певні важливі сторінки новітньої історії у форматі публіцистики. В такому викладі інколи важливо зазначити те, що само по собі не має історичного значення, але має значення символічне: цукерки від Януковича; посмішка Тимошенко. В окремих випадках публіцист може собі дозволити певні припущення, як-от щодо значення кричалки «Путін — хуйло!» у знавіснілих обстрілах Харкова.

Авторський текст доповнено коментарями експертів: Валентина Наливайченка, Володимира Огризка, Григорія Омельченка та Андрєя Піонтковского. Російські власні назви у книжці не адаптовано відповідно до норм українського правопису, а транскрибовано. Це допомагає українському читачеві ідентифікувати росіян (їх тут багато), а також полегшить роботу перекладачам «Анатомії ненависті»: не матимуть мороки з реконструкцією російських імен, прізвищ, населених пунктів. В наших інтересах, щоб така книжка була перекладена багатьма мовами світу, і вона, безумовно, цього вартує, бо узагальнює природу російсько-українського конфлікту на сучасному етапі, пояснює механізми російської агресії.