Алім Алієв. Cenk

Алім Алієв. Cenk

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей Аліма Алієва.

Cenk

Моя війна розпочалася 27 лютого 2014 року із ранкових новин про захоплення невідомими у камуфляжах без шевронів та зі зброєю Ради міністрів Криму та Верховної Ради Криму. Правда, ці події ми не називали тоді словом «війна», бо бойові дії не точились навколо півострова. Але росія заздалегідь ретельно змащувала маховик репресій, аби запустити його відразу ж. Решат Аметов – перша цивільна жертва, він вийшов із мирним протестом проти окупації на центральну площу Акмесджита (Сімферополя), а через кілька тижнів його понівечене тіло зі слідами катувань знайшли в лісі. Тоді для всієї країни ця історія стала дикістю, що не вкладалась у голові, а сьогодні українська земля огортає собою тисячі невинно убієнних росіянами. І такі історії воєнних злочинів комусь можуть видаватися лише приголомшливою статистикою, але для нас кожна з них – кровоточивий рубець на серці, кількість яких лише збільшується, а загоюватись вони будуть десятиліттями. 

 

Всі ці роки росія перетворювала Крим на свою колонію: мілітаризація, заміщення населення, зміна ідентичності й руйнування культурної спадщини, придушення свободи слова і представницьких інституцій корінного народу.

 

Після повномасштабної агресії півострів перетворився на один з основних плацдармів, з якого запускають ракети на інші терени України, та став рольовою моделлю для окупації нових територій. 

 

Ці вісім років окупація відокремлювала півострів від материка – люди чим далі, тим більше починали жити у різних реаліях: діти, які народилися в окупації, вже пішли у школу, телик займався цілодобовим промиванням мізків пропагандою, каральні органи породжували тотальний страх та недовіру, що призводило до капсулювання мешканців, змушуючи їх зосереджуватись лише на побутових питаннях. Для пасіонарної частини кримських татар, у ціннісній прошивці яких питання гідності та свободи мають екзистенційне значення, залишилось або вчергове мігрувати з батьківщини, або діяти і піддаватись постійним репресіям. 

 

Війна повернула Крим у порядок денний України, так само як і у свідомість мешканців Криму – неминуче наближення деокупації. Тектонічні плити, що розходились, розпочали стрімко рух одна до одної. Акти геноциду, вчинені росіянами в Бучі та Маріуполі, проявлялись болючими написами на лавочках у Севастополі, люди похилого віку читали дуа (молитви) за загиблими, родини на півострові знаходили спосіб передавати гроші для волонтерських ініціатив. А ще я добре пам’ятаю серпневу «бавовну» в Новофедорівці, а потім і в інших місцях півострова, коли мої друзі – кримські татари – ходили один до одного на святкову каву, ділились тими ж мемами, що і їхні співвітчизники у Києві або Дніпрі, мій непитущий родич на радощах напився солодкої домашньої вишневої настоянки, а інші на весіллі увімкнули «Червону калину», за яку зрештою поплатилися арештами та штрафами. 

 

У цій ненормальній нормальності та феноменальній резистентності гартується вільна й суб’єктна українська політична нація, яка вже не віктимізує себе, а стає прикладом боротьби та сміливості для світу.

 

Для українців – це війна за своє існування та майбутнє держави, і так само – для кримських татар, які по обидва боки штучного кордону на Чонгарі вигризають свою ідентичність та землю від окупантів. Бо тут третього не дано: або ми перемагаємо ворога, або нас не існує. Тому свою війну ми називаємо просто – Cenk. Дженк, який розпочався з Криму та який має завершитись на півострові. 

 

За цей період повномасштабної війни вже не раз ловив себе на флешбеках із 2014-го. В часи великої війни я часто спостерігаю, як родинні зв’язки рвуться, багаторічна дружба зникає, а десь, навпаки, люди, які ледь знайомі, стають одне одному найближчими. Бо окупація і війна – це про крихкість людських стосунків. У 2014 році я пройшов через ціннісне очищення свого оточення, яке в той чи інакший спосіб відповідало на питання «Чий Крим?»: хтось сідав за гарячу лінію нашої кримської ініціативи та приймав сотні дзвінків на день, хтось виводив на проукраїнські мітинги людей, а хтось почав виробляти російську пропаганду про Крим або голосно чи тихо вторувати їй, ще дехто – з’являтись на окупаційних пропагандистських майданчиках як керівники тієї чи іншої колабораційної установи. За кожним цим прикладом – теперішні або колишні мої близькі люди. 

 

У 2022 році до цього питання у мене додалось ще одне, яке у вирі подій допомагає вирізняти своїх: «Що ти робиш для нашої перемоги?», і воно деколи дає неочікувані відповіді. На початку березня зі мною трапилась анекдотична ситуація: потрібно було поселити достатньо немаленьку кількість людей у Вінниці на добу. Все забито, місць немає. Друзі дали черговий контакт, телефоную туди і кажу, що треба прийняти на ніч 11 осіб. У слухавці пауза, і чую, що людина з кимось радиться. Потім відповідає: «Ну, можемо лише чотирьох осіб взяти: двох покладемо спати у нашу з чоловіком кімнату, ще двох – у кімнату моєї мами…». Тут я зависаю і уточнюю, чи це точно гуртожиток-шелтер у Вінниці? Виявилось, що я помилився однією цифрою і потрапив просто до мешканців одного із сіл Центральної України! Ми посміялись, а я подякував за безапеляційну готовність допомагати за першим телефонним дзвінком. 

 

Взагалі цей період мого життя – про дію, коли на рефлексії не залишається часу та простору.

 

Бувають моменти, коли втрачається сенс, і тоді рятують думки про майбутнє. Про те, що буде після війни, після нашої перемоги, після повернення до Криму, – мене драйвить кількість складної та цікавої роботи після деокупації. Уявляю один із перших своїх днів на півострові: у батьківській хаті стоятиме галас, посеред якого буду розпізнавати голоси рідних людей, у той же час тато готуватиме свій фірмовий шашлик, а мама – манти й торт «Наполеон». У цій метушні мене викрадуть мої друзі й відвезуть до моря – привітатись з ним і послухати його. А потім у нашому дворі ми всі зберемось за великим столом, за яким сидітимуть обов’язково живі-здорові мої люди, які сьогодні в окопах та полонах, у міграції та в окупації.

 

До скорої зустрічі у нашому вільному Бахчисараї! Звучить вже не як мантра, а як реальний план.

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Алім Алієв. Cenk

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вінниці відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля»

У Вінницькому обласному художньому музеї відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля».

Про це музей повідомляє у фейсбуку, передає Укрінформ.

«Напередодні світлого Христова Воскр

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"