5 поетичних збірок весни – єднати і фрагментувати

2025-04-30 07:00:00 Олег Коцарев

Перший огляд поетичних новинок до Книжкового Арсеналу ми вирішили зробити стислішим — тож він обмежується п’ятьма позиціями. Найцікавіше в цій добірці те, що вона вийшла максимально строката і контрастна. Мабуть, це збільшує шанси вам, любі читачі й читачки, знайти з-поміж цієї поезії щось собі до смаку. Ясна річ, вартісні новинки такою п’ятіркою далеко не вичерпуються. А тому радо попереджаємо, що в цього огляду невдовзі буде продовження.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2025», створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал». 

Стається і не перестає

Галина Крук. Стається і не перестає. – А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-ГА, 2024. – 288 с.

 

Серія «Українська поетична антологія» видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» поповнилася книжкою Галини Крук «Стається і не перестає» (оформлення — серійне).  До збірки ввійшли вибрані твори однієї з ключових представниць української поетичної сцени від 1990-х і до сьогодні з виразним акцентом на пізніших текстах і збірках (тих-таки дев’яностих тут не вельми багато).

 

Історія письма поетки протягом кількох десятиліть, яку можна спостерігати в книжці, — дуже індивідуальна і, як на мене, її немає сенсу сильно прив’язувати до загальних тенденцій. Ідеться про трансформації автономні, скажімо, від віршів, пов’язаних із метафізикою та метафорою, з чаром форми —

 

Хитання човнів на воді — ритуальний танок.

У мушлю заходь і співай, як зваблює море коханих.

Легкі каравели думок і слів каравани

не стрінуться більше. У мушлю заходь і співай.

 

І будеш самотнім вцілілим на водах сумних.

Так завше в портах, коли скапують лиця на пальці,

над рифами слів кружлятимуть грифи вигнанців.

Вигнанче, хитання човнів — ритуальний танок.

 

Але не бери зі собою у ту чужину

нічого, крім плоду, що смаком нагадує рану,

рахманну вину і поглинуту морем кохану.

І — жодного слова. У мушлю заходь і співай.

 

– до зростання ролі риторики, гри слів, роздуму, узагальнення:

 

Поети не мають статі

лише недолугі випуклини слів на тілі, як вторинні статеві ознаки

багаторічний заріст вражень, яких ніяк не вдається виповісти

зголити його чи лишити для шарму?

(…)

поети не мають статі гермафродити самотності

незрозуміло прагнучи щоразу іншого Іншого

народжують в муках тільки самих себе, вкотре повторених

повторення повторення

repeate please

повторення повторення

як вирватися з цих хула-хупів тілесної визначеності?

погоджуючи в собі відмінності, злагоджуючи геніталії

все буде гладко, Гемінґвею, без жодної зачіпки

перейдено останні рубікони самоідентифікації

розрубано гордієві вузли взаємних зобов’язань

відпущено згори сізіфів камінь життя

 

геніальність не має статі

лише роз’ятрене від крику горло

поміж ногами

 

А, скажімо, у винесених в окремий підрозділ віршах часів повномасштабної війни знаходимо болісну архетипічну чутливість та екзистенційні докори.

 

мої студенточки тонкостанні,

коли ми бачилися востаннє, 

життя скидалося на колядку:

спочатку — боже, потім — достатку.

 

мої студентки, мої красуні, 

великі очі, як на парсуні 

часів бароко, тривога? подив? 

світ не ловив нас, наскрізь проходив 

 

мої студенточки довгокосі, 

що так дорослішали за осінь, 

що забували усе за літо: 

нові кохання, майбутні діти

 

мої студенточки білолиці, 

в своїм чеканні, вʼязкім як глиця 

з дітьми малими, звізда з вертепом —

носи червоні, долоньки теплі,

 

печуть солоні пляцки медові 

мої студенточки юні вдови

 

У «Стається і не перестає» незмінно присутній психологізм (зокрема це психологія еротичних стосунків, гармоній і непорозумінь), своєрідний непростий діалог із релігійністю, словесні ігри й дотепи (часто сумні). По-справжньому тішить багата лексика. З-поміж важливих мотивів збірки я б ще згадав питання суспільних стереотипів та обмежень. І — про що чітко сигналізує сама назва — Галина Крук у своїх віршах досить уважна до часу, доби, її духу і стилю. Не так каталогізуючи їхні подробиці, як узагальнюючи їх мовою – універсальною, символічною.

 

Купити книжку

 

Культ кожної особистості

Михайло Жаржайло. Культ кожної особистості. – Антивидавництво, 2024.

 

Нова книжка поета і віднедавна військового Михайла Жаржайла «Культ кожної особистості» (ілюстрації Альони Лебедєвої, дизайн Лесика Панасюка) вийде друком в «Антивидавництві». У збірці сімдесят два вірші — тут нумеруються саме тексти (та ще їхні рядки), а не сторінки, – позначених заголовками з різноманітними графічними символами: крапками, рисками, кульками тощо. Така подача поезії дає зрозуміти, що в книжці йдеться, зокрема, про гру з конструкцією, із деталлю. Зрештою, цим відзначалися й попередні збірки Жаржайла, проте, здається, цього разу він найпослідовніший.

 

Вірші «Культу кожної особистості» в багатьох випадках — фрагментовані (що часом сприяє вибору малої форми), спираються на гру співзвуч і меж сенсів.

 

очі подихали багаттям

видно всяке

крізь сон

ctrl+я

 

гри незручні

 

обмеження прав трав

обмеження прав тварини в людині

 

ласка

будь нею

 

обійми з деревом

 

утиски

тріски

 

ріст

 

Водночас цікаво спостерігати випадки, у яких випадках поет заходить на територію традиційнішої метафори та порівняння. У реаліях української поезії, з огляду на понад столітню тяглість, це можна було б назвати чимось на кшталт «опозиційної традиції».

 

життя величезне

вирівнює шлюзи перед тобою

мов складки одягу

 

наливається кров’ю світла

входить у світлу кров

 

ходиш ліхтариком

мороку незручно

 

впоперек світла прийшлого

що вовтузиться позастрягши в роті

мій дуже хороший друк

 

як втопитися більше благ

 

життя розступається

як море дверей

 

В окремих текстах Михайла Жаржайла знаходимо динамічнішу сюжетну побудову, але все ж домінують тут статичні конструкції, де вишуканіший не розвиток цілого, а взаємозв’язок між елементами.

 

(…) круїзний ліфт як лімузин

з дзеркалами заднього і бокового виду

потрапив у ньому в затор

трохи побуцав ногами

народився розсунувши стулки

між поверхами

 

(допоміг досвід притримування дверей у метро)

 

не повторюйте цього вдома

я цього не робив я це вигадав але не все

 

сортував сміття

пляшки розлітались на друзки

так заспокоївся

 

є різниця

добрим чи лихим світлом

живився скляний цех

коли виплавили бодай одну

з цих посудин

 

відволікся на пташку яка свайпала щось

на блискучій обгортці з-під ліщини

 

вибачте ви потрапили

у мій шкільний твір

він працює автоматично

я не зміг виміряти все з точністю до окремих доль

 

Сніданок поблизу чорної діри

Лесик Панасюк. Сніданок поблизу чорної діри. – Дух і Літера, 2025. – 144 с.

 

«Сніданок поблизу чорної діри» (видавництво «Дух і Літера», яке стає дедалі активнішим у сфері сучасної поезії, ілюстрації — Юлія Тверітіна) — книжка Лесика Панасюка, ще одного поета, який долучився до лав ЗСУ. Книжка вельми різноманітна. В анотації до «Сніданку» акцентується передусім контекст боротьби за ідентичність і свободу, тиск «сусідської» загрози та інші подібні речі. У збірці Панасюка й справді вистачає таких текстів. Наприклад, ретельні поетичні дослідження переживання подій війни з наголосом на досвіди цивільних: окупацію, знущання з цивільних, мародерство (до 2022-го поет жив у Бучі, звідки виїхав під час повітряних атак. Будинок, який він залишив, зазнав не тільки суто бойових ушкоджень, а й демонстративного погрому та розграбування).

 

слухаємо як гупає

у маленькому бомбосховищі як у рукавичці

але цю рукавичку ніхто не губив

ми самі її пошили із клаптиків останнього одягу

хто-хто в рукавичці живе

Віктор із Маріуполя

що збирає мертвих на вулицях

і ховає їх у братських могилах

Тетяна з Чернігова

у якої більше немає дому

хіба ця холодна рукавичка

дівчинка Катерина з Києва

що народилася тут у бомбосховищі

Андрій з Херсона Ольга із Сум

Юрій із Харкова Людмила з Миколаєма

Олександр із Бучі

Дарина Сергій Олена Адам

Юлія Олег  (Олег це я, хехе — ОК) Ярослава

колись ми вийдемо з цієї рукавички

сумні і щасливі як ніколи (…)

 

Проте, як на мене, не вони становлять основу «Сніданку поблизу чорної діри». Я б тут радше говорив про інші тексти – пов’язані з питаннями ідентичності (подекуди втіленої, наприклад, в образі людського обличчя). Як-от розлога поема «Я народився з прозорим обличчям», що є конгломератом символічних і чутливих фрагментів на тему дитинства:

 

Дитинство це падати в сніг

це падати в сніг падати в сніг

це падати

 

Падати в сніг це падати в сніг

це падати падати падати

падати в сніг падати падати в сніг

 

У сніг

падати падати падати

 

чи:

 

Мама сидить у темряві біля пензлика свічки

біля намальованої квітки газової конфорки

на моєму обличчі лише відблиски вогників

 

Десь позаду

стоїть високий мовчазний цвинтар холодильника

стоїть порожня молочна урна

і спогад про неї

 

Мама читає мені книжку

а я випитую кожний темний знак

наче це єдине що знадобиться в житті

навіщо ти навчили мене читати й писати мамо

що ж ти наробила

плачу тепер над літерами і не бачу своїх сліз

тільки відчуваю відблиски вогників (…)

 

До речі, цікаво, що Панасюк працює одночасно як з великими жанрами на зразок поеми, так і з геть мінімалістичними, на зразок «поетичного жука» (не забуваймо, що автор «Сніданку поблизу чорної діри» виступає співзасновником цього жанру):

 

Кричи

весна

прийшла

 

та —

 

ЯК У ДИТИНСТВІ

Знову

боюсь

грому

 

Образи й думки у віршах «Сніданку» часто ніби розходяться концентричними колами, з численними дуже характерними, впізнаваними рефренами. Узагалі, Лесик Панасюк очевидно належить до поетів із найбільш виразною індивідуальною інтонацією, та й формою теж.

 

Купити книжку 

 Лірика маріупольських бомбосховищ

Оксана Стоміна. Лірика маріупольських бомбосховищ. – А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2025. – 88 с.

 

Збірка Оксани Стоміної (видавництво «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», фотографії Євгена Сосновського, Олега Українцева, Влада П’ятіна, Оксани Стоміної, Олени Сугак, Інни Лапіної) — трагічний документ епохи та яскравий приклад тієї галузі поезії, яка є емоційним, біографічним відгуком на біди війни. Ці вірші здебільшого присвячені весняним дням 2022 року: подіям облоги та штурму Маріуполя російськими загарбниками. Отож, у перехрестях і дворах маріупольської «Лірики» ви зустрінете змучених мирних мешканців, котрі ховаються в підвалах, – дітей, дорослих і похилих людей – і захисників міста. Побачите трагедію масової загибелі городян, а потім — і масового exodus’у багатьох із тих, хто вціліли в боях. Та, звісно, пізніші долі полонених і біженців.

 

Немов із могил повсталі,

У надто страшному сні

Виходять живі з підвалів

І струшують попіл з ніг.

 

І дивляться потойбічно

І втомлено. Із пітьми

Виходять живі з навічно

Обпеченими грудьми.

 

Виходять живі. І досі…

І замість важких валіз

Виносять з підвалів досвід

І непереборну злість,

 

Й натхнення запекле й рване,

І гостре, мов очерет,

І пам’ять, якої стане

На сім поколінь вперед…

 

Тексти Стоміної є не тільки реакцією на події, але й особистим свідченням. Адже до 2022 року вона мешкала в Маріуполі, була активісткою, волонтеркою. Їй довелося прожити близько трьох тижнів у блокадному місті. А потім Оксана Стоміна евакуювалась, її ж чоловік, оборонець Маріуполя, потрапив у російський полон.

 

Скільки не скаржся і скільки не нарікай,

Час — швидкоплинний, тече, наче та ріка.

Я тобі знову і знову пишу листи,

Щоб розказати, що ти тут пропустив.

 

(…)

 

Всі ми навчилися жити під звук гармат.

Янголів в небі збільшилося стократ…

Гинуть найкращі. Ми вірим, що недарма.

Плачу. Але нечасто і крадькома.

Просто рахую, як довго тебе нема,

Як ти мене довго не обіймав…

 

У «Ліриці маріупольських бомбосховищ», ґрунтованій на традиційній техніці та сповідальній манері, чергуються доволі розлогі описові тексти зі стислішими, емоційно сконденсованішими.

 

– Мамо, скажи мені правду! Я маю знати.

Що відбувається, мамо?

– Гримлять гармати.

– Мамо, гармати стріляють сюди без упину.

Вбили сусідку з сусідом.

– Я бачила, сину.

– Мамо, а ті, що стріляють — звичайні люди?

Як це можливо?

– Ти ж бачиш, можливо, любий.

– Мамо, але ж вони гатять щодня й щоночі!

Смерті моєї хочуть?

– Напевно, хочуть.

– Але навіщо вони нам приносять горе?

Може, ці люди — хворі?

– Звичайно, хворі.

– Мамо, давай вдавати, що це — не з нами!

Я ж не загину сьогодні, скажи?!

– Не знаю.

 

У короткому вступному слові до збірки поет і видавець Іван Малкович пише: «Душа Оксанина віддавна українська. А куди душа, туди й мова. Звісно, з мовою трохи складніше — у її віршах іноді ще трапляються дивні новотвори й звороти, притаманні людям, які лише опановують українську, але з часом це вивітриться». Думаю, однак, в останні десятиліття (а особливо роки) перехід раніше російськомовних авторів і авторок до україномовної поезії дуже вагомий — тож варто говорити не так про «вивітрення», як про їхню мовну самобутність, ознаку «школи». Що, до речі, можна застосувати й до наступного автора.

 

 Купити книжку

Опудало в пантофлях

Ігор Туров. Опудало в пантофлях. – Друкарський двір Олега Федорова, 2024. – 160 с.

 

Про Ігоря Турова, яскравого дослідника-юдаїста і перекладача, у цьому огляді говоримо як про поета. У «Друкарському дворі Олега Федорова» вийшла його нова збірка «Опудало в пантофлях» (ілюстрації — Богдан Сугак).

 

Це найвеселіша і найграйливіша з-поміж нашої п’ятірки книжка (що не означає, ніби її вміст не обпалений свідченнями лихих часів), тож чому б не завершити огляд саме нею? Ігор Туров, використовуючи класичну традицію та працюючи в досить вільній техніці, наснажує свої вірші всеохопним парадоксом і гротескною іронією. Оперує він при цьому почергово як мікромасштабом, так і вимірами світобудови.

 

***

На майдані біля пагоди

Іде світу оновлення:

Будда на хмари дивиться,

Звідти гроші падають.

Навіщо тепер працювати?

Час садити сакури.

 

***

Сто планет з’їв на обід

Ненажера Космоїд.

А на біса межа споживанню,

Коли всесвіт не має кінця.

 

Або:

Вкрав Прометей фалоса

Старенького бога Шиви.

Дідусь не помітить втрати,

У нього вистачить членів,

А людям воно знадобиться.

 

Та:

Помилився старенький Сальєрі

Отруїв замість Моцарта Гамлета.

Всі ми люди, дідусь. Не журися.

Переплутати кожен може.

Не сумнівайся, той вчинок

Тебе на віки уславить.

 

Як ви вже помітили, за незмінний матеріал для Турова править філософська та релігійна думка і, звісно, культурний канон. На ньому рясно ростуть еротичні ігри, критика космогонії, дзеркальні лабіринти людського внутрішнього світу etc. Усе це — у не те, щоби спокійному, але вільному поетичному світі. Напевно, саме свобода тут дозволяє не дуже смутитися становищем, коли —

 

На дні смітника

Кохаються текст та людина.

Хто з них більше зайвий у всесвіті

Тепер байдуже усім

 

і:

 

– Доброго дня, їжачок,

Що чути про лад у всесвіті?,

– Мишенятко, вітаю тебе,

Він ущент зруйнований.

Більше немає зв’язку.

 

Правда, у цьому хаосі поет, як зазначає в передмові Вано Крюґер, займається вибудуванням зв’язків. «Саме тому у цій книзі так багато грайливості, і так багато ґастрономії. Інакше кажучи — так багато потягу: того, що встановлює зв’язок. І саме тому ця книга — не попри, а завдяки! – всій своїй еротично-ґастрономічній грайливості є такою раціональною (…). Адже парадоксальність є цілком закономірним результатом мислення (…)». Звідси, вочевидь, і постійний пошук химерно-кумедних, але значущих поєднань, тому на ногах опудала й опиняються пантофлі, що їх, за словами класика, читачі можуть «й собі поцілувать».

 

Наприкінці «Опудала в пантофлях» — окремий розділ поетичних перекладів. З-поміж яких я виокремив би два вірші Рейзл Жихлінської, перекладені з їдишу та івриту.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: 5 поетичних збірок весни – єднати і фрагментувати