У Львові відбулася церемонія нагородження лауреатів Всеукраїнської літературної премії імені Ірини…
2025-06-22 00:00:00 Григорій

Лауреатами стали: Тетяна Яремчук зі Львова — за збірку малої прози «Чужі» (третя премія) та Андрій Кириченко з Білої Церкви — за збірку оповідань «Домбейко» (друга премія). Першу премію цього року вирішили не присуджувати: журі не знайшло роману, що відповідав би масштабності творів самої Ірини Вільде, яка свого часу здобула визнання саме як авторка великої епічної прози.

Під час події виступили знані особистості. Лідія Нестеренко-Ланько, яка ще студенткою Львівського університету імені Івана Франка особисто знала Ірину Вільде, поділилася теплими спогадами. На літературному об’єднанні «Франкова кузня» молодий Остап Федоришин (майбутній директор театру «Не журись» і виконавець ролі пані Стасі) розкритикував її текст. Ірина Вільде, дізнавшись, що він навчається на математичному факультеті, порадила йому: «Пишіть краще формули». Натомість Лідію запросила до себе, дала номер телефону, згодом навчила друкувати на німецькій друкарській машинці. Відтоді вони підтримували теплі стосунки: Лідія відвідувала письменницю в день народження, частувалися «бульбою в мундирах» і квашеною капустою, яка мала пахнути бочкою. Перед смертю Ірина Вільде просила молитися за неї, бо знала, що відходить. І просила не приходити на похорон, знаючи, що Ліда була вагітна четвертою дитиною.

Виступили й члени журі, які розповіли про особливості цьогорічного конкурсу. Леся Бернакевич наголосила на кризі сюжетності в творах цьогорічних претендентів: автори нерідко не вміють або не хочуть «обігрувати» ситуацію, зловживають декларативною щирістю замість художньої якості, переносять фейсбучні рефлексії у прозу, яка підпорядковується іншим законам. Втім, вона зауважила: “Члени журі — не судді з молотками, а радше золотошукачі з ситами, які пересіюють безліч піску в надії знайти бодай одну цінну крупинку». Завершила свій виступ романсом Лідії Королевич-Липки «Все життя я шукав тих очей» в фортепіанному супроводі Мар’яни Венцек-Садловської.

Надія Ковалик зазначила, що тепер більше читає, ніж пише, і цей конкурс став для неї нагодою ознайомитись із творчістю авторів з різних регіонів України.

Олександр Масляник підкреслив:

«Премія Вільде — це канон. Серед поданих творів лише 10–15% наближаються до його рівня. Не кажу, що треба писати, як Вільде, але хоча б прочитати її твори і тоді чесно сказати собі: чи маю моральне право подавати свій твір на цю премію?» Він подякував за можливість бути частиною журі, згадав, що дискусії в ньому часом були принциповими, часом — доброзичливими. Якщо, як жартував, Галина Пагутяк вела записи цих обговорень, то з них вийшов би справжній блокбастер. Завершив словами вдячності й проханням звільнити його від участі в наступному складі через нові плани.

Оксана Кришталева , яка вперше працювала в журі, поставила риторичне запитання: «Чому Ірині Вільде досі не встановлено пам’ятника?»

На це Олесь Дяк – керівник Проєкту, голова Львівської письменницької організації, модератор події, пообіцяв, що до 120-річчя від дня народження письменниці, а це через два роки, Спілка ухвалить відповідне рішення.

Ольга Кіc, яка також уперше долучена до журі, зізналася, що їй було дуже цікаво працювати в такій команді, де отримала новий досвід.

Завершили церемонію виступи Василя Гурмака – скульптора-медальєра, заслуженого діяча мистецтв України, автора однієї з нагород — срібної медалі з портретом Ірини Вільде, та Валерія Нестеренка – заслуженого художника України, чоловіка Лідії Нестеренко-Ланько, який подарував Спілці свою картину.