«Подолання буремної епохи»: японський погляд на виклики української культури

2026-03-11 07:00:00 Анна Накай

«Виклики української культури: подолання буремної епохи» – це збірка статей та есеїв від 22 авторів із різних наукових галузей, які взяли участь в однойменному симпозіумі у Токіо в лютому 2024 року. Видання опубліковане в Японії у видавництві «Ґенкі Шьобо» вже у 2025-му, і той факт, що третина авторів тут з України – рідкісне і новаторське явище для японськомовних наукових видань. Книжка має потенціал стати надзвичайно важливим джерелом уявлень про деколонізаційні процеси й розвиток національної ідентичності в нашій країні.

Аби краще зрозуміти японський погляд на Україну, ми публікуємо переклад рецензії на книжку від японської дослідниці Центрально-Східної Європи та наукової співробітниці Токійського університету іноземних мов Анни Накай.

Як зазначає в передмові один із редакторів Міцухару Акао, книга «Виклики української культури» постає як японська відповідь на питання української національної консолідації, що ґрунтується на засадах громадянських принципів і водночас передбачає відкритість до багатоетнічності та мультикультурності. Однак, як добре відомо громадянам України, побудова такої ідентичності – є далеко не простим викликом.

 

З моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну розвиток українського націоналізму продовжує порушувати важливі питання щодо розуміння історії як Східної Європи (на якому я спеціалізуюсь як дослідниця Центрально-Східної Європи), так і у світовому контексті. 

 

Ці питання випливають із того факту, що війна в Україні демонструє синтез двох форм націоналізму – громадянського й етнічного, – об’єднаних чітким баченням України як суверенної території та унікальної національної держави.

 

Іншими словами, нинішня ситуація, коли інтелектуальні, людські та матеріальні ресурси України беззастережно витрачаються як на боротьбу за політичні свободи та демократію, так і на опір за збереження культури на основі її самобутньої мови, –  є досить рідкісним явищем в новітній історії й Східно-Центральної Європи, і Європи загалом. Посилаючись на празького історика Ганса Кона (1891–1971), Джон Коннеллі, видатний американський історик Центрально-Східної Європи, стверджує, що Україна віддана універсальному ідеалові «свободи», який за духом і своїм баченням майбутнього є близьким до Французької революції та Війни за незалежність США.

 

Щойно згадані два типи націоналізму часто розглядаються протилежними один одному. Так, в історії сусідніх до України Чехії та Польщі XX століття аргументи на захист прав меншин часто поступалися вимогам більшості, маючи інколи ксенофобські риси, і суперечили концепції «громадянина», заснованій на політичній приналежності. Щобільше, у добу політичної та економічної демократизації після падіння Берлінського муру в 1989 році солідарність всередині громад, опосередкована націоналістичними настроями в різних країнах, розглядалася як фактор утвердження та зміцнення демократії, а не як перепона її розвитку. Однак через понад тридцять років націоналізм, який активізувався під прикриттям демократії, сьогодні переплітається з популізмом, що призводить до атак на універсальні цінності, зокрема права людини та свободи висловлення.

Розмірковуючи над походженням цих проблем, ми приходимо до розуміння того, що виклики, які стоять перед сучасною українською культурою, нерозривно пов’язані з фундаментальним питанням про те, як позиціювати шлях України в історії Центрально-Східної Європи, а також в історії самої Європи та світовій історії загалом.

 

Далі я розгляну, як це питання порушується кожним автором у цій книзі, а також торкнуся змісту кожного розділу.

 

Загалом тут 15 розділів. Насамперед кілька з них безпосередньо досліджують зв’язок між українською громадянською культурою та політичною ідентичністю. Наприклад, Юлія Дзябко з соціолінгвістичної точки зору розглядає використання української мови як маркера громадянського вибору приналежності до України і її політичної спільноти (Розділ 14). Водночас Такумі Ікедзава демонструє, що багатомовне культурне середовище України певною мірою зберігається, втім стверджуючи, що використання української мови ніяким чином не суперечить ідеалу громадянської свободи представників інших етнічних груп (Розділ 13). Крім того, Ігор Даценко, простежуючи історію української мови, визначає її силу у 21 столітті саме в цьому багатошаровому контексті (Розділ 6). Ідея розвитку громадянського націоналізму в Україні підтверджується і на прикладі історії неетнічних українських груп – зокрема історії кримських татар як частини української історії в розвідці Такаші Хірано, журналіста із багаторічним стажем роботи в Києві, що спеціалізується на українській політиці (Розділ 15). 

 

Здатність спрямувати цю громадянську силу в іншу площину, відмінну від традиційного східноєвропейського націоналізму, випливає з усвідомлення (яке сформувалося під час боротьби України за незалежність та демократизації), що Україна  є саме частиною Європи.

 

У книзі (Розділі 1) наведено переклад уривка з твору письменниці Вікторії Амеліної, котра трагічно загинула в цій війні. Коли Амеліна пише, що «всі, хто відчував себе вільними українцями, мусили ризикнути вийти на вулиці […] мусили ризикнути довіритися одне одному», вона говорить про «довіру», ймовірно, набагато глибшу за регіональну солідарність часів соціалізму, яку чеський письменник Мілан Кундера назвав «Трагедією Центральної Європи» і про яку вона позитивно згадує. Адже в цьому світі, де держава продовжує чинити некероване насильство, вийти знову на вулиці й «довіряти» комусь заради «свободи»  – це запорука громадянської свободи. Як вияв європейської свідомості, літературознавиця Амелія Грейзер цитує поетку Галину Крук, що говорить про «клейку стрічку» на «наших великих європейських вікнах» (Розділ 10). Простежується прагнення пов’язати щоденні, повторювані дії невибіркових бомбардувань житлових кварталів із наративом майбутнього Європи.

 

Ця європейська свідомість послідовно порушує питання щодо місця України у світовій історії. 

 

Масакі Хара, один з небагатьох японських дослідників української літератури, стверджує, що князь Заславський у ранньомодерну добу України намагався «відновити» роздроблений «світ» (Розділ 4). Це прагнення до універсального – щоб світ був відновлений через роль України, яка б об’єднала Азію та Європу через об’єднання східного та західного християнства, – виходить за межі Центрально-Східної Європи, ба навіть самої Європи. Така потреба в переосмисленні світової історії водночас спонукає переглянути застаріле колоніальне мислення Заходу, яке нівелює насильство  та легітимізує застарілі механізми продукування знань. Міжнародна політологиня Ксенія Оксамитіна критикує концепт «малості» України як джерело викривлень у її світовому баченні (Розділ 2). Микола Рябчук як фахівець з української політики, торкаючись витоків слов’янознавства на Заході, наголошує, що ця війна є радше культурно-історичною, ніж суто геополітичною (Розділ 3).

 

Таким чином, історія України, яка відкривається для світу, трансформується у більш універсальні та філософські запитання, залишаючись при цьому пов’язаною з конкретними культурними явищами.

 

Токіко Оно обґрунтовує універсальність, репрезентовану через український контекст, крізь призму мистецтва. Осмислюючи еволюцію українського козацького образотворчого мистецтва, вона зазначає, що концепти «діахронічна ідентичність» та «бути одним і багатьма», характерні для козацької іконографії, резонують із сучасними візіями української культури. Навіть в умовах війни, що триває з 2014 року, носії української культури вже залишили нам багату спадщину (розділ 5). Праця Ольги Хоменко розглядає пісню як форму усної історії, чия повсюдність виявляється через повсякденну практику співу (Розділ 7).

Юджі Каджіяма, автор книги про український кінематограф японською мовою, зображує суперечності українського суспільства, переплітаючи внутрішнє бачення Олега Сенцова із зовнішньою оптикою Сергія Лозниці (Розділ 8). Міцухару Акао, який також є дослідником єврейської культури, досліджує універсальну силу сміху через культуру гумору України, починаючи з Володимира Зеленського як коміка (Розділ 12). Вака Коно, мистецтвознавиця, яка представила Японії багатьох українських художників, у своїй статті обговорює творчість українського художника Микити Кадана (Розділ 9). Інсталяція Кадана, представлена на Трієнале мистецтв Ечіґо-Цумарі, постає у вигляді прапора, виготовленого з уламків заліза з Гостомеля та встановленого на кам’яній основі в місті Цумарі (префектура Ніґата). Відтак, подорожуючи з України до Японії та інших місць, «матеріали війни» зустрічаються з «матеріалами миру», стаючи спогадами Землі.

 

Окресливши основні проблеми, які розглядаються в кожному розділі, я намагалася осягнути унікальне сучасне становище, в якому перебуває українська культура. Я також хотіла б звернути увагу на те, що в цій книзі діяльність українців зображуються не як «опір» статусу-кво, а як «виклик» – і минулому, і майбутньому. Значення цього «виклику» полягає в тому, що він ставить під сумнів існування універсальних ідеалів для Центрально-Східної Європи, Європи загалом і врешті для світової історії. Необхідно й надалі зосереджувати увагу тому, як ми протистоїмо конфлікту між «громадянськими» та «етнічними» формами націоналізму, згаданими на початку, та проблемам, що виникають у процесі досягнення цих ідеалів. Потенціал націоналізму перетворитися на силу, що виключає інших, завжди наявний: про це свідчать демографічні зміни в Україні, гендерний дисбаланс, який став очевидним через мобілізацію чоловіків та заборону на виїзд з країни, а також модель управління, що знайшла своє вираження в антикорупційному законі, ухваленому влітку 2025 року. Саме тому надзвичайно важливо, щоб образ України, який сьогодні бачать з «зовнішньої» перспективи, став більш видимим. Це й визначає важливість висвітлення книг про Україну, виданих зокрема в Японії, в україномовних медіа.

 

Японія ніколи не була країною, де видавалося багато спеціалізованих книг про Україну. Навіть якщо люди знали щось про сусідню Росію, «велику державу», мало хто мав чітке уявлення саме про Україну. Ця війна кардинально змінила ситуацію.

 

Коли інформація про повномасштабне вторгнення Росії в Україну поширилася через ЗМІ та соціальні мережі (особливо завдяки свідченням українців, які проживають в Японії або евакуювалися сюди), я припускаю, що для багатьох людей стало звичним дивитися на світ з точки зору, яку вони раніше не брали до уваги.

 

Багатьом досі важко уявити собі закінчення цієї війни, повномасштабна фаза якої від 24 лютого 2022-го року перетнула позначку в чотири роки. Проте повоєнна доба неминуче настане і  триватиме. Як історикиня, яка спостерігає за минулим, я, мабуть, не маю права говорити, яку саме форму набуде майбутнє. Та коли настане повоєнний час, безсумнівно знадобиться культурне підґрунтя, здатне плекати універсальну чутливість — таку, що дозволяє нам правильно усвідомити значущість часу, що триватиме після війни.

 

2025 рік, коли була опублікована ця книга, ознаменував вісімдесяті роковини закінчення Другої світової війни, викликавши в Японії дискусії про значення війни як такої. Однак Йошінарі Харада, один з редакторів книги та автор 11-го розділу про «Слова для виживання у війні», прочитуючи українську поезію, зауважив: «Натомість, коли ми – ті, хто живе в сучасній Японії, – вимовляємо слово “мир”, чи стає воно “живим словом”? Чи здатні ми уявити “мир” як єдиний організм – і чи можемо насправді осягнути у свідомості всі необхідні умови його існування?» 

 

Я повністю поділяю думку Харади про те, що мир – це «ніщо інше, як одна з форм культури, яку людське суспільство сформувало (або прагне сформувати) протягом довгих століть». На жаль, в Японії публічний дискурс і досі визначається мовою, насиченою імперськими та мілітарними уявленнями, які не завжди передбачають готовність до історичного спокутування. Саме тому для тих, хто живе в сучасній Японії, ця книга може стати важливим джерелом рефлексії. 

 

Ми й надалі чекатимемо звісток з України.

 

 

Переклала з японської: Юлія Дзябко, доцентка Ібарацького християнського університету

 

Оригінал статті на Suspilne: «Подолання буремної епохи»: японський погляд на виклики української культури