Інеса Доленник: «Земля українська не просто прекрасна – свята…»

Інеса Доленник: «Земля українська не просто прекрасна – свята…»

МАЕСТРО

Він був скрипаль, але тепер він снайпер,
Один з найкращих снайперів у нас.
Він точно знає час, коли вступати
У цей смертельно небезпечний джаз.
Він паузу тримає віртуозно,
Він бачить ціль – і не тремтить рука.
Ще й бавиться, хлопчисько несерйозний:
«Заграю, – каже, – Баха ворогам».
І грає так, що навіть пальці терпнуть
Й стає на мить якусь непевним крок.
Він вже напівоглух від цього пекла,
Тонкий смичок змінивши на курок.
Бувайте, зали всіх консерваторій,
Аплодисменти, оксамит куліс,–
Немає у житті, на жаль, повторів,
Тут прúспів не співається «на біс»…
Але лежить у таємничім схові
Блокнот, де ноти – зірочки ясні…
У хлопця навіть позивний – «Бетховен».
Такий от влучний віщий позивний…
  – То ким тепер ти будеш працювати?
Ти ж мав такий вузький престижний фах.
А він – крізь сльози сміх – і знову жарти:
– Так… в тирі, де завжди лунає «бах».
 
 ПЕРЕМОЖНА ВИШИВАНКА

Попід хатою в садочку
Чоловікові сорочку
Рясно красно вишиваю,
Нитку з ніжністю мішаю.
Сто разів перехрестила:
Будь з коханим, вища сило.
У дорозі й полі битви
Будь із ним, моя молитво,
Щоби не лишень красивий –
Був для кулі невразливий
І невидимий мій сокіл
Для лихого злого ока.
 
В нитку золотом по краю
Зорі вранішні вплітаю.
Волі сонце золоте
В вишиванці най цвіте.
Хрестик, хрестик, нитка в’ється.
Хай звитяжно серце б’ється.
А відступить вража рать –
Буде тиша, буде й гладь.
 
Гладдю вишию я гожу
Вишиванку переможну…
Поки ж хрестики в рядочок:
Жолудь ось, а ось листочок…
Хай він бачить в снах коротких
Мою ласку і турботу.
Хай верта з усіх доріг
На родинний наш поріг.
Із любов’ю, із любов’ю
Жертву в храм віддам безкровну.
Стань у поміч, херувим, –
Най повернеться живим.
 
 ***
Купається Земля… Мов душ, цей дощ
Зелені коси миє, гори-груди…
Змива жалі, огріхи та облуди,
Зове до прощ…
А що Земля? Хіба це все вона?
Це ті, що нареклись її царями,
Стріляють на ураження і ями
Загиблим риють… Знову в них війна.
А рани так болять, і риси рун
Спотворені, і гнів іде за межі 
Як смерчі, землетруси і пожежі,
Як паводки, вулкани і тайфун…
Залізна зброя давить і пече,
На свіжу кров сердешний вітер дмуха.
А від брехні вже закладає вуха 
Та мін, що в ній не вибухнули ще.
І згадує Земля, мов древній сон,
Як самогубців поглинала злива.
Теж думали – все можна і можливо,
Наївні люди! І пішли на дно…
Вода тоді людський покрила гріх,
Та у пустелі голубій і тиші 
Землі ще довго марилися вірші
Й дитячий сміх…
 
***  
А мати бійцям наказала відкрити труну…
Її відмовляли, їй ліки давали і воду…
Вона говорила: «Збирала його на війну –
Й до раю зберу і ще раз помилуюсь на вроду».
Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.
Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці –
І наче воліла рукою мару відігнати…
А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці»,–
Вона все одно не дозволила нам закривати.
І більше ні слова не мовила вголос вона,
Лиш губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…»
І стáрились очі її і чоло щохвилини.
Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох
Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?»
Її попрохав панотець розтлумачити людям…
«Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Юди»…
Коли вже ми їхали, нас провела до воріт…
Хрестила по черзі, сльозам – ні кінця, ні упину,
Що всі – говорила – віднині ми діти її
І що зобов’язані жити за себе й за сина.
Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім – хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля…
Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати…
Ми думали всі про одне, та воліли мовчати:
Земля українська не просто прекрасна – свята…
 
 ***
Чоловіки завжди мають важливі справи,
Невідкладні справи із цілим світом.
То вони скидають диктаторів кривавих,
То будують мости, то творять новітні міти…
Мусиш – їдь. Прощаємось. Від’їжджаєш…
І відтоді я сплю у твоїй сорочці на твоїй подушці,
П’ю вранішню каву винятково з твоєї чашки
Й одночасно шукаю сліди твої у фейсбуці…
А коли накриває сіра хвиля буденності,
Я гребу чимдуж – і підкорюється стихія.
Сила моя – у нашій з тобою єдності,
А ти – вкритий моєї любові єпитрахиллю.
Без неї навіть молитва – й та нежива,
А з нею – усе важливо, усе можливо.
Усі, які трапляються в світі, дива
Родом саме з цього єдиного Дива…
Повернешся ти – світло горить, постіль тепла,
Чашка не вкрита сумного чекання пилом…
Лише на календарі – нетрі моїх креслень,
Лише янгол складає за спиною стомлені крила…
 
***
Матусю моя, не знаю, як живете ви…
Небесний Ірій від нас зашторений вправно.
А тут, на землі, війна. Є герої й жертви.
Чекає на них до Ірію переправа.

Матусю моя, голубонько легкокрила,
Наснилось мені чи й справді тепер ти янгол?
Будь ласка, зустрінь їх так, як мене б зустріла,
Направ до раю безпечним коротким шляхом.

Любові хліб, сіль правди й водицю віри
До кожної поклади дорожньої торби.
Їх пустять до раю, бо вже давно не раби і
Повстали проти НЕжиття у Мордорі.

Вони захищали землю свою до скону,
Ту землю, яка і є святинею роду.
Нехай чи везуть човни, чи нестимуть коні,–
Їх пустять до раю, бо рай – то і є свобода.

***
Не відаю,
це з’явилось у мене звідки,
та ти мене бачиш наскрізь,
тож чесно визнай:
вже серце моє –
не тендітна травнева квітка.
Воно – міцне
куленепробивне залізо.
 
Нікому в світі
я більш нічого не винна.
І правди моєї святої
вже ніде діти.
І я беру автомат,
неначе дитину,
бо конче потрібно
тепер дітей боронити.
 
Я в хаті лишаю
сина свого і доню…
Все ближче і ближче й ближче
ворожа зграя,
а я із залізним серцем
іду до бою,
бо тільки так
у війнах перемагають…
 
 
ДІАЛОГ У ШПИТАЛІ

– Зрозумій, моя мила дівчинко, це війна…
А вона затуляє очі – та сну нема,
А вона відкриває очі – і бачить смерть,
Що земну під шпиталем їхнім хитає твердь.
А вона віднедавна плутає ніч і день,
Бо немає вночі кохання, а вдень – пісень.
Людям бачити вічність личить лише здаля…
– А чому не б’ється під серцем моє маля?
Панотець, скажіть, це біда моя чи вина?
– Це війна, моя райська квіточко, це війна…
– Замість серця в мені чорніє тепер діра.
– Ти гори, монастирська свічечко, не згорай…
Він наспівував напівпошепки їй пісні,
А вона тихенько відходила уві сні.
Не у ті потрапляв він ноти — як для співця…
Не в молитві плечі здригалися в панотця…

Він узяв молитовник, сльози з обличчя стер
І пішов до важкопоранених… волонтер…
 
САМОТНІЙ ДІМ

Колись нас навіть калачем
Було не виманити з двору.
Малі, росли ми швидко вгору,
І било тут життя ключем.
І ось – пустеля. Дім осліп –
Розбите скло у кожній рамі,
Вибóїн вогнепальні рани
І цегли передсмертний хрип…
Служив він людям залюбки.
Ті спомини подіти ніде –
І дому сняться милі діти
І їхні молоді батьки…
Бабусі чешуть язики,
А дідусі ідуть на пиво…
Не всі вони були щасливі,
Та доживали тут віки…
Колись цей дім був молодим,
Він теж не вірив у загрози…
Роняє камінці, мов сльози,
Обстріляний самотній дім…

ЧЕРГА НА КОРДОНІ

Який вже трапиться – транспорт…
Рюкзак, телефон і паспорт…
Тече ріка з України,
Широка тече ріка…
І я в ній – лише краплина,
Ще менша – моя дитина…
За них, малих і невинних,
Страх змушує утікать…
На хвилю – наступна хвиля.
Он бабця й онука – білі,
Бабуся – давно, онука
За ніч посивіла вщерть…
А ці ось боялись діти
З метро у Харкові вийти,
Бо знали: як «град» постука,
То слідом заходить смерть….
Он літня жінка в хустину
Все плаче: як же насіння?
Розсада зростає й квітне,
Землі шкода до судом.
Без рук її на городі
Нічого тепер не вродить…
Весна непривітна й зимна
Ховається теж від бомб…
А в тої донька – дівчисько,
Дитятко мале в колисці,
Сини воюють, на черзі
Куми, чоловік, свояк.
…І як воно досі б’ється,
Розкраяне навпіл серце,
Коли з російського леза
Кров скрапує: крап-крап-крап…
Так хвилі шепочуть, кожна –
Своє, та на спільне схоже,
Солоні від сліз невпинних,
Від горя і бід гіркі…
Стою і молюся Богу
За наших, за перемогу,
І щоб назад в Україну
Вернули хвилі ріки….
 
НЕВЕСЕЛЕ ВЕСІЛЛЯ

Тут справжня одна емоція – це розпука,
А щастячко ні хвилини не гостювало:
У неї очі – суцільна біда і мука,
У нього очі хижі й масні, як сало.
Навіщо ж вона погодилася так скоро?
Хіба не видно, що йтиме у згіркле пекло?
Всі знають: йому потрібна німа покора,
І це від знущань дружина його померла…
А ця – дівчисько… Тонесенька, як тополя,
І руки – як у маленького дитинчати…
Старий священик ніколи з власної волі
Не став би на шлюб законний пару вінчати.
У погляді – вся печаль царя Соломона
І мудрість, яку збирав, наче хлібні крихти…
З надією він питається із амвона,
Чи знає причину хтось обряд зупинити…
Та всі односельці потупили очі долу:
І ніяково, і соромно їм, і гидко…
Але ж наречена не має родини й дому,
Бо біженка зі страшної війни сирітка.
Її привезли волонтери, бліду й безсилу.
Усе, що було, лишилося за  межею…
І тут вся рідня померла. Лише могили
Стрічали дівча з опаленою душею…
«Та якось Господь управить», – так думав кожен
І ладен був стрімголов з весілля тікати…
Одна лиш самотня бабця молилась: «Боже,
Коли не вживуться, я відпишу їй хату…».

 СУМНА ПРИФРОНТОВА

Небо не зоряне.
Поле не оране.
Ген – бур’яни…
Мати розгублена,
Жінка не люблена,
Діти сумні…
Шляхом Чумацьким
Душі козацькі
В небо – з боїв…
Хтось з побратимів                                                                                                                            
У домовині
Верне домів.
Земленько рідна,
Ніби перина,
Їх огорни –
Хай мертві очі
Бачать щоночі
Лагідні сни.
Небо розвидниться,
Поле засіється
Й буде цвісти, –
Дай лише, Господи,
Дай вже нам, Господи,
Перемогти…
 
***              
                Ти заповiдав i нам покладати життя своє за друзiв наших i за ближнiв наших…
 
Молитва за спасіння держави Української, почута у Свято-Троїцькому храмі

Ох, ці потойбічні похмурі відблиски  
Над шляхом кривавим без вороття!
Обличчя миттєво стають ликами –
Тих, хто за друзів поклав життя.
Вгору іде шляху траєкторія,
Тобто одразу у дім Отця…
А імена їхні – вже в історії:
Літер пульсує серцебиття…
Напишуть потім поети й письменники
Про силу духу і сенс буття,
А вічно живі – на небі ангелики –
Ті, хто за друзів поклав життя.
 
УКРАЇНІ

Нічого, ти відболієш,
ти перебудеш,
загоїш рани, знову
сплетеш віночок…
І навіть цей підступний
цілунок Юди
із вуст твоїх змиють
мільйони синів та дочок.
Країно, ти маєш силу
здобути волю,
з нас кожен тут
захисник тобі і прибічник.
І ти переможеш.
Така твоя в світі доля –
горіти й сяяти,
як літургійна свічка…
 
ВДЯЧНІСТЬ

Ти, охоронець, ти, вогнекрилий воїне,
Знаєш мови, жартуєш, читаєш вірші
Та, потужно озброєний сонячним променем,
Чатуєш на блок-посту моєї душі…
На блок-посту душі — у сплетінні сонячнім —
Там, де печуться життя запашні хліби.
Люди приходять з борошном і без борошна.
Кожному є окраєць й кухоль води.
Тільки вже зась сюди тим ворóнам-вóронам,
Бестіям чорнокрилим з клеймом війни.
Ти захистиш мене, мій відважний воїне,
Пір’ячко їм попалиш в святій борні.
Кажуть, що білі шати — вбрання для янголів.
Може, і так. Розумникам — їм видніш.
Берці і камуфляж, і усмішка лагідна
В тебе… І серце, палаюче у пітьмі.
Ти захищаєш — світ щиросердно дякує.
Книгу Буття гортає із нами Бог.
Лиш подивися, юний і сивий янголе,
Скільки у нас попереду сторінок…

Фото — facebook.com/idolenik
 

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Інеса Доленник: «Земля українська не просто прекрасна – свята…»

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"