Іван Гайворон. «Вода осіння – видно все до дна…»
ДЖЕРЕЛО
З дитинства знаю говірку криничку.
Опале листя одгорну – нап’юсь.
Таку вже маю невгамовну звичку:
На джерело ніяк не надивлюсь.
На дні метелик – сонячне проміння,
Лиш нахилюсь – вмить зникне світлокрил.
А сплетене, покручене коріння
Моїх торкнеться наболілих жил.
Небес безмежжя, гомінке, безкрає,
Над ним пливе у величі думок.
А джерело крізь горло викидає,
Мов кров із серця, золотий пісок.
Я зачерпну води в тяжку долоню,
Завмерши задивлюсь на диво з див:
Хтось білі хмари ген над оболонню
В долоню-ковшик вмить перехилив.
Думки пекучі стукотять у скроні,
Вода тече крізь пальці в небуття.
Дивлюсь, як срібні краплі на долоні
Течуть, тремтять по лінії життя.
ФЕНІКС ВОЛІ
Пам’ятаю, загорілась хата.
Поповзли зміюками вогні,
А в гнізді маленькі бусленята
З хати в душу дивляться мені.
Рветься крик мій – і ніде нікого,
Тільки око сонця і содом.
Синява глибінь тяжким півколом
Опустилась ридма над гніздом.
А буслиха розпустила крила,
І грудьми припала до гнізда,
Від вогню малечу затулила –
Де ж ти, милий, тут така біда?!
Він летів. Він рвав гранітне небо
Через річку, через оболонь.
Птахо рідна, зупинись, не треба!
Він почув і кинувсь у вогонь.
Полум’я волало в піднебессі –
Іскри розлетілись роєм ос.
Це тоді, у тім вогненнім стресі,
Серце моє полум’ям взялось.
Є на інші теми зараз попит,
Все нове брунькується крізь тлін.
Птахи мої, спалені на попіл, –
Крил моїх зчорніла височінь.
Я до вас вертаю знову й знову
В перетлілу пригорщу золи.
От коли б ми так батьківську мову,
Слово своє рідне берегли!
Чорна ніч впаде на Київ тихо,
Тільки я стривожений не сплю –
Це до мене приліта буслиха,
Ніби Фенікс волі із вогню.
СПІРАЛІ РОДУ
Амальгама сюжет закрутила в спіраль
І хронометро тягнеться вище.
В ній дороги вокал,
в ній перон і вокзал
Й найдревніше з багать попелище.
Ти на верхнім витку,
вже стоїш, ніби птах.
Опірившись в думках від учора.
А сьогодні вже потом
щаблистим пропах –
Ти для верхніх спіралей опора.
Тож неспішно коріння до дна прочитай
Суть знайти мусиш
в попелі сивім.
В ній полин не відцвів,
деревій,
Іван-чай,
Хто із роду твого був щасливий?
* * *
Болить мені 72-й рік.
Куди не йду, його не обминути.
Натхнення бродить в келиху цикути,
Тужливо, німо припада до віч.
Твори, є вибір: вбивство чи тюрма?
Прокруст розперезавсь несамовито…
Та врятувала все ж мене тайга
В безмежний простір біль там
можна влити.
Тож всотуй глухомань німу без меж.
Крик з горла – з клітки погляд канарейки.
Ти втік, ти збабивсь, безгомінням йдеш,
А там поклали вже когось на рейки.
Пізнав я хащі й хижі болота
І буреломи, як петлю на шиї.
І снилась мені нива золота
Й золотоверхий у молитві Київ.
Комусь було не так? То помовчіть.
Боязкість, звісно, – то рефлекс тваринний.
Тому сум досі ллється з моїх віч
І кожна втрата бачиться в нім зримо.
САМОСАД
Така пора: знов сіють самосад.
Задихали обійстя тютюнами.
І десь на дні моїх гірких досад
Діди озвались спраглими вустами.
Вернулися в мій день – усі живі!
На перекур злютований додому.
Хоч я розсунув віку жалюзі –
Тільки ніяк не викурю їх втому.
Не викурю, хоч вмри й через роки.
В обличчя вітер свище колимою.
Озвучились убивством Соловки,
Наругою криваво-світовою.
Дідів онуки вже не пізнають,
Чимало змін відбулось на планеті!
Кажу їм: «Діти, – ось народна суть
Яку вам не знайти і в інтернеті».
Ви чуєте, що кажуть вам вони?
Їх небо на мої упало плечі,
Палають у затяжках тютюни,
І голос грузне в димовій хуртечі.
ГОЛОС
Вода осіння – видно все до дна,
Задумалась глибоко небесами.
З грибами тихо осінь молода
Виходить з лісу п’яними стежками.
Легким опалом вкрилась неба вись,
Убрань весільних розгорівся модуль.
Береза й плющ огненно обнялись
І їх відбиток зарум’янив воду.
Отут я цілував твої слова,
У цій траві чув сокровенний шепіт.
У двоє крил, а чи у два крила –
Ширяв в твоїм найглибшім в світі небі.
Я весь травневим покликом живу,
Твоїм найвищим сонцем наді мною.
І, косячи осінню вже траву,
Боюсь скосити голос твій косою.
ДУША
Живу у місті, а душа – в степах,
На Гардовім шляху щодень чатує.
Бо то її із прадідизни шлях –
Сьогоднішнє по нім тече не всує.
Предовгий шлях. Ніде нема зупинки,
Немов космічний в майбуття розгін,
Пропахлий сонцем, духом материнки
В дух творчості влива адреналін…
Душа на мить присяде за столом
У вільній волі, дивлячись на двері,
Обвітрена прив’ялим полином, –
Свої позначить думи на папері.
А то мигне на схід, немов болід,
Наповнившись по креш громогким духом.
Я їй дивлюся заздрісно услід,
Тамуючи невимовну задуху.
Мене пече одвічний суховій,
Вона ж в степах вмивається росою,
Розмотує моїх думок сувій
І розмовляє, ніби я, з тобою.
МУЗИКА
Дня загойдався вокал –
Звуки розтали несміло.
В ложі некошених трав
Тіло твоє забіліло.
Вітер, упавши, приліг,
Заходу хустка згоріла.
В музиці точених ніг
Пахла ти полум’ям тіла.
Вогник свічки в платті золотім
Світить в очі з темряви щоночі
Вогник свічки в платті золотім.
Сняться сни короткі та пророчі,
І встаю я з іменем твоїм.
Абажури, свічники, підставки,
Канделябри, вікон декольте…
Віддаю усе на переплавку –
Тільки б, чуєш, виплавить тебе!
У вогні незміряного шалу,
У мовчанні пристрасно-німім
Образ твій шукає п’єдесталу –
Вогник свічки в платті золотім.
РЕВИНА
Це – ревина. Як в ній ревла вода?!
Всесильно-грізно у тіснім каньйоні.
З полів неспинна сила молода
Летіла табунами диких коней.
Пливло бадилля, хмиз, рогаті пні.
Скресла вода крутила їх всіляко.
Хіба не бачив, як на бистрині,
Втопившись плив чи вовк, а чи собака?
У повені зникали береги,
Пульсом життя промінились джерела.
І річка, набираючись снаги,
Вмивала очі голубим озерам.
Де ж та з дитинства синя глибина?!
Нема, хоч став заупокійну свічку.
Хто ж виверне хребтом намули з дна,
Хто порятує від задухи річку?
Немає тих снігів, нема води,
Яка живила мій з дитинства корінь.
Мов хтось від мене суть загородив
Полотнищем, незміряно-червоним.
Все відбулося на моїм віку,
Та я живу ще в давнім повноводді.
Несу в світи печаль свою терпку
Із камінцем неспокою на споді.
ПОБАЧЕННЯ
Дід повернувсь із заслання в свій сад,
Явивсь у сні веселий, голуб сивий.
І в тім саду, де стежка поміж айстр,
Він запитав мене: «чи я – щасливий?»
– Так. Слава Богу! Щось вдалось мені
Не збочити в тяжку годину хмуру.
Я крізь негоду й ранки золоті
Плекав щораз про корінь роду думу.
Ще хліб з дитинства тяжко свій ростив.
Повз мене в кушпелі двигтіли скорі.
Та все ж пробив Уральських гір хребти
Мене живив твій, діду, спраглий корінь…
Дід віддалявся в сонячнім брилі.
Як сад світивсь – свята пелюстка раю?
І рай той був на грішній цій землі,
Та підлий змій прокравсь у рай той, знаю.
Він спокушав, манив мене щораз,
Штовхав на стежку підлості і зради,
Та я навчився і в ярмі образ
Заробленому з хлібу бути радий.
Мов Божа люстра, сад за обрій плив
І засвітивсь зорею над літами.
А я лише на мить вловив мотив
Між вічністю, життя і небесами.
«ОБЕРТАЄТЬСЯ»
Євгену Плужнику
Я піднявся з могили.
Мені на Вкраїну іти.
Буду пішки іти,
Відпустив я на волю Пегаса.
Україно, зірками мій шлях
крізь сніги освіти,
Я у Канів іду,
на розмову іду до Тараса.
Перед смертю я вмився,
спокійно приліг і помер,
І на сповідь душа
відлетіла світанням до Бога,
І на зустріч мені
піднімається сонячний степ,
І зника Соловків
крижана всеімперська облога.
Думи-думи на волі,
немов в небесах голуби,
Та ще доля із присмаком крові
солоної в роті,
Що в мені відболіло, що іще у мені відболить,
Що іще після смерті
невідступно народиться потім.
Та я знаю одне:
невмирущість ніяк не вмира,
Будуть люди і правда, і сила новітня у світі.
Віє вітер гострющий, гостріший меча із Дніпра,
І земля обертається по накресленій
Богом орбіті.
ПОЛІТ
На дельтаплані в небі я – Ікар.
Не впорався, лежу в кущах шипшини.
Кровавих ягід пломеніє жар,
А недруги беруть мене на кпини.
Та все ж мені – ширяти в небесах
(Усіх нас бачить всевидюще око).
Я висотою вперше так пропах,
Зробивши сміло пізнавальні кроки.
Нехай вони небесно замалі,
Все ж дух мій палахкоче у блакитті!
Мої думки дерзаннями налиті,
Прошу я сили знову у землі.
«Українська літературна газета», ч. 2 (320), 28.01.2022
Оригінал статті на НСПУ: Іван Гайворон. «Вода осіння – видно все до дна…»
Блог
«Час відважних»: невдовзі стартує прийом заявок на здобуття літературної премії імені…У Хмельницькому запровадили нову літературну премію «Час відважних» імені Євгенія Ролдугіна – Героя російсько-української війни, який 11 вересня 2022 року, рятуючи життя побратима на харківському напрямк
На батьківщині Шевченка відреставрували вітряк і хати XIX століттяУ Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка» на Черкащині відновили об’єкти культурної спадщини, які є частиною туристичних маршрутів, а саме хати 19 століття та 150-літній
Понад 700 тисяч людей слухали й дивилися радіодиктант 2024 рокуПонад 700 тисяч людей слухали й дивилися радіодиктант національної єдності 2024. Про це повідомили на сайті «Суспільного».
«Суспільне» транслювало його наживо на хвилях «Українського Ра
Уперше за всю історію досліджень частка дописів у соцмережах, написаних українською мовою, досягла 56%. Ці дані оприлюднив керівник аналітичного відділу Центру контент-аналізу Сергій Ст
«Війна, що змінила Рондо» вийшла фарерською мовою, носіїв якої у світі всього 60 тисячКнижка «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин та Андрія Лесіва вийшла фарерською мовою. Про це повідомила головна редакторка та співзасновниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Сав
Перейти до блогу
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.