Євгенія Завалій. Любов завжди перемагає

Євгенія Завалій. Любов завжди перемагає

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменниці та популяризаторки української літератури Євгенії Завалій.

Любов завжди перемагає

Війна почалася у четвер. А ще у вівторок ми з подругою обговорювали, що в суботу мусимо все ж піти на тренінг із надання першої допомоги, зібрати нарешті тривожну валізку й – раптом що – зустрітися в умовному місці, щоб евакуюватися на захід України. Тренінг скасували, замість валізки я поклала в сумку два паспорти, а ми так нікуди й не поїхали. Сьогодні, коли думками повертаюся в ті дні, бачу якісь окремі сцени, ніби дивлюся кіно. 

 

У суботу замість тренінгу я іду вулицею абсолютно порожнього міста з банкою натуральної кави, яку треба варити в турці, бо іншої вдома не було. А магазини зачинені. З моря дме вітер із льодом, там справжній і такий потрібний нам шторм. Я йду і листуюся з другом із Військово-морських сил: а скільки людей уміщується на великий десантний корабель, а скільки таких кораблів у росії, а скільки допливе до берега, а в нас є чим їх підбити, а ти мені напишеш, коли почнеться? «Ти сама почуєш, коли почнеться», – лаконічно відповідає друг. Я несу каву військовим, яких ми поселили у квартиру моєї подруги. Квартира ця дуже мила: із видом на море, білими меблями й фіранками у квіточки. 

Поки ми не знайомі (уже значно пізніше ми з волонтерами будемо називати їх між собою «родичі» в листуваннях, щоби зберігати секретність, їстимемо разом паску, дізнаватимемося новини із фронту й радітимемо нашим перемогам). А потім, одного літнього дня, я стоятиму в порожній квартирі із ключами в руці, знаючи, що віднині в моєму місті безпечно, острів Зміїний повернуто, російський флот майже знищено. Та це буде потім, до цього моменту ще треба багато пережити.

 

«Ви любите зелений чай?» питає хтось із бійців. На секунду згадую, що мала б тепер бути десь біля Львова, а не чекати висадки десанту на одеському узбережжі й провадити світські бесіди з незнайомцями у формі. Оживають рації, блимає апаратура, чую, як телефоном хтось дає вказівки родичам, які вже потрапили в окупацію: «Піди закопай мою форму й медалі». Мене розпитують про те, що відбувається в місті. «А ви не знаєте?» – питаю. «Ми тут уперше, нас прислали зупиняти десант». Розумію, що не можна ставити зайвих запитань, знаю, що там, за вікном, просто в ці миті вибудовується лінія оборони, нехай і хаотично та нашвидкуруч, але нас не здають, не віддають, як ми думали до війни. Нас захищають і за нас готові померти. З цього моменту забуваю, що збиралася кудись їхати. «Військовим потрібна підтримка цивільних, хтось має залишитися», думаю я.

Усвідомлення прийде значно пізніше, після Бучі та звільнення Київщини, коли Маріуполь іще буде триматися з останніх сил. Усвідомлення того, що ми в Одесі пройшли лезом ножа й уціліли. Якби десант висадився у перші дні, коли ще не замінували берег, не окопались, не створили територіальних оборон, не роздали зброю, коли влада не знала, на чиєму вона боці, а узбережжя боронили невеликі групи морської піхоти й відчайдушні цивільні… Якби Миколаїв не встояв… Якби погода була кращою… Так багато цих «якби». Тепер я точно знаю: не всі з нас пережили б окупацію. У перші дні все здавалося настільки нереальним, неможливим і неправильним, ніби всі ми граємося у війну під звуки повітряних сирен. Та війна була справжньою, а над головою щоденно літали ракети, безпілотники, дрони й авіація, ми чули вибухи на землі, морі й у повітрі. Поки ми до них не звикли. У певний момент ті, хто залишився, прийняли реальність такою, як вона є: ти живеш в історичний час і зі свого вікна бачиш, як твориться історія. 

 

У військових я навчилася бути терплячою, чекати влучного моменту, вірити в перемогу, перетворювати свій гнів на допомогу й не здаватися у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Котрогось дня, коли ми допомагали людям виїхати з Херсона, один із родичів сформулював гасло цієї війни: «Допоможи тому, до кого можеш дотягнутися, і завтра він допоможе комусь іншому, саме тому ланцюг допомоги ніколи не порветься, і врешті ми переможемо». За ці місяці я бачила справжні дива: біженців, які виривалися на свободу, полонених, які повернулися, хоча ніхто в це не вірив, військових, які змогли вийти з оточення, поранених, які одужали. Але я також бачила й багато горя, більше, ніж за все своє мирне життя. Пам’ятаєте, як наша країна була приречена в очах світу, нам давали всього три дні. Я тоді теж почала лічити дні й вести щоденник війни: четвертий, п’ятий, шостий… Ми вистояли під першим натиском. Ми досі стоїмо зранені, знесилені, але вперті. «Ми тримаємося», ніколи раніше я не використовувала це словосполучення так часто.

 

Щоразу, коли говоримо про війну, насправді говоримо про любов. Бо все, що кожен із нас робив від 24 лютого, робилося через любов до нашої землі, людей і всього українського: від тендітної букви «ї» до пісні улюбленого рок-гурту. Любов це заповнювати порожні місця у посилках із важливим для фронту цукерками й кавою, це постійні донати на ЗСУ і біженців, це обійматися з незнайомими людьми просто тому, що ми українці, це чесно та щоденно робити свою звичну роботу, це плакати одне одному у слухавку від болю і радості, це вдивлятися на відео в обличчя звільнених із полону. Дев’ять місяців війни дев’ять місяців любові. У момент, коли пишу ці слова, родичі звільняють Херсон. Вони дзвонять раз на тиждень або скидають голосові: «У нас усе добре, працюємо». А в мене пливе екран перед очима від сліз, коли бачу звільнення наших людей з окупації. Дивлюся, як вони викопують сховані українські прапори, готують борщ і пиріжки й біжать зустрічати військових. Бо любов завжди перемагає.

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Євгенія Завалій. Любов завжди перемагає

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Премія «Своя полиця» оголосила переможців

Книжкова премія для сучасної жанрової української літератури «Своя полиця» оголосила переможців у сімох номінаціях. Про це Читомо повідомили у мережі «Книгарня «Є», що організовує премі

«Видала громада»: Заснували платформу для друку книжок авторів-початківців

В Україні створили краудфандингову платформу, що дозволятиме авторам-початківцям друкувати дебютні книжки коштом благодійників. Про це засновники проєкту «Видала громада» повідомили в і

Оголосили номінанток премії Women in Arts-2024

Оголосили фіналісток премії Women in Arts у семи номінаціях. Про це повідомили на сайті премії.
У 2024 на здобуття премії в категорії «Література» номінували:
 

поетку, морську піхотин

Кейс BookChef: Vivat, Yakaboo не продають книжки, а КСД і «Книгарня «Є» повернули їх в асортимент

Після оприлюднення розслідування про зв’язки низки українських книжкових бізнесів з росією українські книжкові мережі відмовилися розповсюджувати книжки видавництва BookChef. Нещодавно

Місто індустріальних монументів, людей і моря – яким був Маріуполь до окупації

До другої річниці блокади Маріуполя Вано Крюґер пригадує яким було це місто до початку повномасштабного вторгнення – під час проведення «StartUp Гогольfest». Перша версія цього есею бул

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"