Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ

Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ

Іноземні ЗМІ, які спеціалізуються на культурному контенті, продовжують публікувати поезію з України та писати про повномасштабну російсько-українську війну. Чому коріння геноциду, який здійснюють росіяни, таке ж, яким було і під час Голодомору, чому так важливо підтримувати митців під час війни, як вони допомагають своїй країні, а також про те, чому світові необхідна перемога України — читайте у нашому огляді світової преси.

Як українські митці звикають до нової реальності

Видання The New York Times опублікувало статтю «Пронизливий звук нової реальності України» Любка Дереша про те, як українці поступово зникли до нового світу, коли «початкове відчуття ірраціональності, неможливості цієї війни поступово згасло».

 

Він описує досвід перших днів війни у Києві — нове правило «двох стін», життя в коридорі, спання одягненими тощо. Дереш розповідає й про те, що з часом сприйняття небезпеки притупилося у багатьох містян. 

 

Письменник порівнює звук сирени зі шкільним дзвоником, що кличе Україну на урок:  «Я вважаю, що це відображає суть того, що означає почути сирену повітряного нальоту в столиці європейського міста XXI століття. Це дзвіночок на нашому уроці історії. Українці зараз засвоюють цей урок, але, можливо, незабаром ми поділимося своїми кривавими знаннями з іншими».

 

Дереш пише: «Кожного ранку, коли оголошується авіаналіт на місто, неможливо позбутися почуття страху, наче чекаєш результатів якоїсь злої лотереї. Українська система оповіщення не здатна заздалегідь визначити, куди прямують балістичні ракети противника; вона може лише здогадуватися про їхній напрям. Тобто всі під загрозою. Це відчуття російської рулетки чудово відобразила українська письменниця Вікторія Амеліна в таких рядках: 

 

Повітряна тривога по всій країні

 

Так наче щоразу ведуть на розстріл

 

Усіх

 

А цілять лише в одного».

 

Видання шведського PEN PEN/Opp опублікувало інтерв’ю Йоакима Медіна з українськими культурними діячами Софією Челяк та Олексієм Нікітіним. 

 

В інтерв’ю йдеться про те, як Софія Челяк працює над популяризацією української культури за кордоном. Вона зауважує: «усе, що відчуваю, це гнів, і я хочу допомогти своїй країні нарешті стати вільною. Я знаю, що Радянський Союз робив проти українців у минулому, про масові арешти та розстріли. Я знаю про Голодомор. Таке відчуття, що все це продовжується, і ми повинні це зупинити».

 

Також в інтерв’ю ідеться про інших культурних діячів, які зараз волонтерять, — Катерину Калитко, Катерину Міхаліцину, та про тих, які зосередилися на інформаційному фронті. На думку Челяк, це через те, що «після початку війни навіть у найпродуктивніших письменників буквально не було слів. Деякі розуміли, що вони повинні зробити свій внесок у міжнародне висвітлення, тому дали інтерв’ю. Але для більшості було справді складно писати – навіть українською — бо це був шок».

 

Також вона каже, що розуміє підстави бойкоту російської культури, адже навіть російські ліберали можуть мати сумнівну позицію щодо України: «Усі ми переживаємо травми, і ми хочемо відповідальності. Можливо, після війни ми будемо готові розмовляти з росіянами й навіть допомагати їм будувати демократію. Але зараз це справді закрите питання. А люди, які запрошують їх виступати на літературних заходах і оплачують це, також фінансують скидання бомб на українські міста, бо в росії кожна копійка оподатковується».

 

Олексій Нікітін же вважає, що бойкот російської культури має бути особистим вибором кожного. Він розповів, що пише російською і, серед іншого, намагався розповісти росіянам правду, але після реакції на книжку про Революцію Гідності усвідомив,  що «в росії нічого змінити не можна». Він каже, що немає сенсу друкуватися в росії, навіть якщо росіяни читатимуть його книжки. 

 

«Якби сталася окупація Києва, це був би кінець вільної культури тут», — каже він.

Чому українські митці такі ж цінні, як і їхнє мистецтво

Літературно-критичний журнал Los Angeles Review of Book опублікував статтю аналітикині Кейт Рігнер і письменниці Сари Корнфелд про те, як захистити митців-біженців.

 

У статті ідеться про те, що цінність митців для культури така ж, як і пам’яток, бо «в моменти кризи внутрішня цінність митців дорівнює пам’яткам і культурним артефактам, які вони створюють». Зокрема розповідають про проєкт PEN America Artists at Risk Connection, який допомагає загроженим митцям юридично та фінансово у різних країнах світу. 

 

 

Також автори наголошують, що сім об’єктів всесвітньої спадщини, які охороняються Фондом всесвітніх пам’яток, розташовані в Україні. Генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азуле нещодавно заявила: «Ми повинні берегти цю культурну спадщину як свідчення минулого, але також як вектор миру на майбутнє».

 

Ще одним способом допомогти називають технології патронажу: незмінні токени (NFT) Patreon тощо. Їх можна використовувати для безпосередньої підтримки митців. Західні європейці та американці бронюють українські будинки на Airbnb без наміру відвідувати, щоб підтримати сім’ї, які їх здають. Таку онлайн-благодійність слід також поширити на українських митців та журналістів, наголошують у статті.

 

Як приклад наводять видання Kyiv Independent, яка функціонує з коштів за Patreon та GoFundMe. 

 

«Це моральний мандат, щоб ми допомагали тим, хто зберігає культурну пам’ять. Знайти письмовий стіл для письменника, студію для художника або сцену для актора чи танцівника може врятувати творче життя. Ми повинні  використати момент, щоб створити та підтримувати нові моделі економічної підтримки митців. Якщо ми вирішимо це зробити і будемо цінувати роль митців у продовженні творчої спадщини, ми оберемо життя, а не війну», — наголошують авторки статті.

 

Про успішність російської пропаганди: знелюднення українців та важливість колективної відповідальності

Журналіст і письменник Пітер Померанцев в есеї «Ми можемо бути лише ворогами» для журналу The Atlantic пише про досвід української родини Горбоносів в окуповуваному селі Лукашівка, які були змушені жити разом з окупантами. Ті намагалися переконати родину в правдивості російської пропаганди, а українці «дивувалися, як їхні домівки можуть бути знищені агресорами, керованими вигадкою».

 

З часом окупанти поступово втрачали ентузіазм. За словами Померанцева, це не дивно: «Низький моральний дух солдатів, їхній цинізм і недовіра не дивують. Відома пропагандистська система путіна завжди була не про те, щоб викликати ентузіазм, а про поширення сумнівів і невпевненості через таку кількість версій «правди», що люди відчувають себе розгубленими і звертаються до авторитарного лідера, щоб вести їх через туман. У внутрішньополітичному контексті ця тактика має сенс: вони тримають людей пасивними, не впевненими в тому, що насправді відбувається». У війні ж, наголошує Померанцев, така тактика не працює, адже людям треба ентузіазм і запал для завоювань.

 

Він пише, що чим довше триватиме повномасштабна війна, тим більше росіян сумніватимуться у міфах пропаганди. Також Померанцев пише, що попри розповіді росії, що санкції ніяк на неї не вплинуть, черги в IKEA свідчать про інше.

 

Щодо окупантів у селі на Чернігівщині, то вони усвідомили, що накоїли та навіть вибачилися словами: «Було б набагато краще, якби ми колись прийшли в гості», на що отримали відповідь господаря зруйнованого будинку: «Ви прийшли сюди, щоб убити мене та зруйнувати мій дім, — сказав він, — і ми повинні бути друзями? Ми можемо бути лише ворогами».

 

Померанцев наголошує: «Позбавлення відповідальності — велика одержимість кремля. Нещодавно путін заявив, що  в росії «не було іншого вибору», окрім як почати свою «спецоперацію» в Україні. Змінити це — роль культури, ЗМІ, освіти та судів. Але такі процеси потребують часу».

 

Він пише про те, що досвід Горбоносів з окупантами — унікальний, адже рідко коли росіяни так відверто зіштовхуються з реальністю. Щоб змусити усіх громадян росії побачити режим путіна, треба, щоб вони зневірилися у владі, зауважує Померанцев. Продемократичні ЗМІ та комунікація — з незалежних російських джерел, Заходу чи України — можуть прискорити цей процес, тому для нього підтримка незалежних російських ЗМІ є суттєво важливою. 

Американська журналістка, лавреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбом в статті «Україна і слова, які ведуть до масових вбивств» для журналу The Atlantic пише про те, як росіяни виправдовують вбивства українців, що тривають століттями, на прикладі зокрема Голодомору. 

 

Вона наводить роздуми радянських письменників, які брали участь в «розкуркуленні»: «Щоб позбавити себе душевної агонії, ви приховуєте неприємні істини від очей, напівзакриваючи очі — і свій розум. Ви панічно виправдовуєтесь і відкидаєте знання, використовуючи такі слова, як перебільшення та істерика» (Віктор Кравченко). Також Епплбом пише про політичні жаргони та евфемізми, що допомагали пропаганді висвітлювати Голодомор як необхідне явище.

 

Епплбом пише, що спогади про ті події безпосередніх учасників мала б сприяти недопущенню звірств у майбутньому, але «замість того, щоб зменшуватися, здатність російської держави маскувати реальність від своїх громадян і дегуманізувати своїх ворогів стала сильнішою та могутнішою, ніж будь-коли».

 

Вона порівнює радянську та сучасну російську пропаганду і доходить висновку, що сучасна росія пропонує громадянам менше утопічного майбутнього, але наголошує на ненависті до ворогів, приховуючи правду про стан справ всередині росії. 

 

«У драмі гніву та страху, що розгортається щовечора в російських вечірніх новинах, Україна вже давно відіграє особливу роль. У російській пропаганді Україна — це фейкова країна, без історії та легітимності, місце, яке, за словами самого путіна, є не що інше, як «південний захід» росії, невіддільна частина російської «історії, культури та духовного простору», — пише Епплбом. Вона наголошує, що з російською точки зору українці нині — «нацисти», тож їх можна знищити без докорів сумління, як можна було знищувати «куркулів» у 30-х роках минулого століття.

 

Саме для цього російська державна структура називає війну «спецоперацією», а геноцид — «захистом від геноциду, здійсненого київським режимом».

 

«Хоча не кожне використання мови ворожнечі призводить до геноциду, всім геноцидам передувала мова ненависті й геноциду. Сучасна російська пропагандистська держава виявилася ідеальним засобом як для здійснення масових вбивств, так і для приховування їх від громадськості», — підсумовує Епплбом.

 

Репортаж з України

Видання The New York Review  опублікувало репортаж Тіма Джуди «Російський терор». У ньому ідеться про Харків під час повномасштабної російсько-української війни. 

 

Зокрема Джуда пише про розмову з Юрієм Кравченком, керівником моргів Харківської області. Той розповів, що подвір’я центрального моргу Харкова використовувалося, за винятком авіакатастроф, для зберігання тіл лише під час Другої світової війни, Голодомору і тепер. 

 

У репортажі ідеться про те, що 27 лютого російські розвідники проникли в центр Харкова, але за кілька годин були вимушені повернутися. Запеклі бої впродовж кількох наступних днів витіснили росіян на околиці, але відтоді вони не припиняли бомбардувати Харків і атакувати його ракетами.

 

Джуда розповідає про містян Північної Салтівки та інших районів та про життя міста, яке змушене було спуститися до Харківського метро. 

 

Також у репортажі ідеться про Чернігів, у якому, на від Харкова, окупанти відімкнули воду, газ та комунікації, коли були на околицях. 

 

«За кордоном не дуже добре розуміють, наскільки досконалі та добре організовані українські волонтерські мережі. Багато з них виросли з Революції Гідності 2014 року, і навіть якщо з того часу багато з них були бездіяльними, тепер повернулися до життя через соціальні мережі, даючи людям можливість допомогти. І це відчуття згуртованості та бажання бути причетним в будь-який, хоч найменший спосіб широко поширене», — наголошує Джуда.

 

Він пише і про Бородянку, яку окупантам фактично вдалося захопити, Ірпінь, страти цивільного населення в Буч та катованих у Гостомелі. 

 

Джуда підсумовує: «У той січневий день, коли я виїхав з Відня в Україну, я був присутній на дискусії про майбутнє Європи. Одним з учасників був Григорій Месежніков, видатний словацький аналітик, який народився та виріс у росії. Він сказав, що нам потрібно відкинути будь-які міркування логіки, щоб зрозуміти, що має статися в Україні. Ми повинні були розуміти, що путіним керувала глибока ірраціональна ненависть до України, «і він спробує її знищити». У той час наполягання Месежнікова про те, що путін не хоче нічого, крім фізичного знищення, звучало так, ніби  це він, а не путін, перебуває на межі ірраціонального. Але він мав рацію. Знищення країни означає більше, ніж просто руйнування будівель і вбивство людей».

Перемога України — перемога світу?

Видання The Guardian опублікувало роздуми дослідниці британського королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Орисі Луцевич «Що насправді означатиме перемога для України – і для Європи?».

 

Вона пише, що перемога є обов’язковою, якщо континент хоче мати шанс жити в мирі та колективно протистояти глобальним викликам. Луцевич описує перемогу у розумінні українців — повернення ситуацію на стан до початку вторгнення чи повне виведення російських військ із Донеччини, Луганщини та Криму. 

 

Поразка у її розумінні — довготривалий конфлікт, що переводить Україну в сіру зону нестабільності. 

 

«Перемога буде нелегкою, але українці все більше вірять, що зможуть її досягти. Цю впевненість, яка на початку війни здавалася божевіллям, підтвердили бойовий успіх і тотальна мобілізація українського суспільства», — наголошує вона. 

 

Луцевич зазначає, що Україна має перемогти росію в колоніальній війні: «відновлення територіальної цілісності України й, зрештою, миру означатимуть крах путінізму як доктрини та припинення претензій росії на територіальне домінування в інших частинах Східної Європи та Центральної Азії. Демонстрація того, що «збір історичних російських земель» приречений на провал, є єдиною міцною основою для сталого миру та безпеки в Європі».

 

Вона підсумовує, що результат цієї війни або призведе до світлішого майбутнього, або залишить мільйони людей у ​​боротьбі та біді – і не лише в Україні. «Ми повинні дати перемозі України бойовий шанс», — додає вона.

 

Попередні частини огляду:

  • «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;

 

  • «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;

 

  • «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;

 

  • «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;

 

  • «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;

 

  • «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня.

 

Оригінал статті на Suspilne: Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Добрі поради від Всесвіту.

Добрий вечір, мої любі!

 Слава Україні дорогі читачі й колеги

Вітаю усіх, Сьогодні я виклала ще один розділ книги

Покликання або Добрі Поради від Всесвіту 

 і на який ви чекали. Трішки смакоти у блозі для тих

86% діячів культури очікують збільшення популярності української культури у світі

72% українських культурних діячів передбачають збільшення патріотичного ухилу в культурі всередині країни внаслідок повномасштабної російсько-української війни. Про це свідчать результа

«Гра на вибування»: презентація книги відомого письменника у Чернівцях зібрала повну…

У Чернівцях 12 травня відбулася презентація книги «Гра на вибування» відомого публіциста, перекладача, письменника та критика Олександра Бойченка.

Захід зібрав повну залу Літературного целанівського

Моє Ца прогресивні домогосподарки

Пишуть багато про цільову аудиторію. Мені хочеться бачити такою прогресивних домогосподарок. Не тих, що посудомийки, а ті що люблять свого чоловіка усією душею. Знають, як йому важко приходиться на роботі й у захисті батьківщини.

Остання знижка на передплату Грішна

Любі мої, історія Вара і Єви в книжці “Грішна” доходить до свого завершення. Через днів п’ять буде фінал, тому продаж на деякий час (редегування) зупиниться. 

Не пропустить можливість купити зараз по заниженній

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"