Як вижити в еміграції: історії письменників МУРу

Як вижити в еміграції: історії письменників МУРу

В історії не бракувало періодів, коли українці та українки опинялись далеко від батьківщини, не розуміючи, як їм жити далі. Водночас в екзилі виникали дивовижні культурні проєкти й об’єднання: Празька школа, Мистецький український рух (МУР), Нью-Йоркська група й інші ініціативи. 

Після Другої світової яскравим феноменом був МУР. Тоді чимало письменників, інших культурних діячів опинились у Німеччині, в таборах для переміщених осіб, а опісля роз’їхалися по Європі та світу. Серед них — Іван Багряний, Улас Самчук, Тодось Осьмачка, Юрій Клен, Юрій Косач, Ігор Костецький, Докія Гуменна, Юрій Шевельов і багато інших видатних українців.

У цьому матеріалі ми зібрали історії виживання на еміграції трьох видатних літераторів, зокрема, розповімо про обставини, в яких вони створювали і публікували свої важливі роботи.

Друга світова війна і німецька окупація розкололи український літературний процес на дві гілки. Ми досі краще знаємо авторів, які творили в межах СРСР – Олександра Довженка, Максима Рильського, Павла Тичину та ін. Це були лояльні до влади митці, у воєнні роки їх (інколи примусово) вивозили в евакуацію.

Натомість поінформованість про письменників, які залишились в окупації, значно менша. Не тому, що вони були гіршими, – у СРСР їх таврували як зрадників і колаборантів. До того ж після війни вони не збирались повертатися на батьківщину, усвідомлюючи, що життя там не буде. Попри поширюваний наратив, ці автори не вітали німців у Києві та Харкові. Але з відходом радянської влади нарешті змогли полегшено зітхнути і не озиратися повсякчас. Атмосферу окупованого Києва добре описує Улас Самчук у мемуарах «На коні вороному».

У воєнний час митці працювали над власними творами, публікували раніше заборонених письменників. Пристосовувались до життя в окупації і поступово рухалися в західному напрямку, зберігаючи особисті й професійні зв’язки, гуртуючись і допомагаючи одне одному. Наприкінці війні опинились у Німеччині в таборах для переміщених осіб. Їхній психологічний стан складно уявити, адже це люди, які назавжди втратили колишнє життя і постійно остерігалися, що їх відправлять назад у СРСР. Опікуни таборів Ді-Пі не розуміли, що повертати українців на батьківщину означало засудити їх до тортур і смертної кари.

У цій атмосфері невизначеності з’явився потужний культурний феномен – МУР, Мистецький український рух, що з 1945-го до 1948-го об’єднав Івана Багряного, Уласа Самчука, Віктора Петрова, Юрія Шевельова і багатьох інших письменників-емігрантів. Вони видавали книжки, багато дискутували і шукали напрямки розвитку. «Ми мали безліч вільного часу і повну неозначеність завтрішнього дня», – так пише про переддень утворення МУРу мовознавець, літературний критик Юрій Шевельов. Кинутись з головою в культурну діяльність означало забутись, пережити непевність завтрашнього дня. Шевельов казав, що йому МУР дав мету і чіткість. З шаленою культурною діяльністю «припинилося безцільне протікання днів між пальцями».

З‘їзд МУР в Ульмі 1947 року.

Фото: ugkk-neu-ulm.deЗ‘їзд МУР в Ульмі 1947 року

Інший хронікер днів на “планеті Ді-Пі” Улас Самчук повсякчас порівнює українців і їхній екзил з екзилом єврейським. Він пише про культурне життя періоду МУРу як про гарячкову потребу зберегти духовну Україну, якщо вже України географічної бути не може, про шалене бажання захистити культуру. Діячі руху почувалися створіннями, які вижили в потопі невідомості, війни й тоталітарних чисток; єдиною Україною, яку великий потоп ХХ століття виніс на берег. І їм не доводилось сподіватися на когось, крім себе.

Юрій Клен. “Попіл імперій”

Юрій Клен – поет з тусівки неокласиків, однодумець Максима Рильського і Миколи Зерова. Проте в житті й у науковій кар’єрі Юрія Клена знали під зовсім іншим, дещо екзотичним ім’ям – Освальд Бурґгардт, адже поет мав німецьке коріння. Його збіркою «Каравели» зачитувалась уся еміграція, а «Спогади про неоклясиків» дають змогу доторкнутися до побуту і творчих поривів колег поета. Проте центральним текстом доробку Юрія Клена варто вважати епопею «Попіл імперій».

Юрій Клен (Освальд-Еккард Бурґгардт)

Фото: geni.comЮрій Клен (Освальд-Еккард Бурґгардт)

Освальду Бурґгардту пощастило уникнути репресивної радянської машини – він опинився в еміграції в Німеччині ще 1931 року. Але життя складалося нелегко. Блискучий філолог із семінарів дослідника Володимира Перетца, в еміграції він не мав жодної надії на наукову посаду. Як писав про це його знайомий і колега, літературознавець Дмитро Чижевський, Бурґгардту бракувало самореклами. У новому середовищі ніхто не знав про науковий бекграунд цього чоловіка, а сам він не вмів презентувати себе. Проте завдяки протекції Чижевського Бурґгардту таки пощастило отримати місце славіста в Мюнстері. Зіграло й те, що в особі поета університет отримував викладача української, польської та російської за однією ціною – так би мовити, три в одному. Чи зміг би поет самотужки пробитися в чужому науковому світі – невідомо.

Дослідництво в тогочасній Німеччині мало свої складнощі. У наукових публікаціях не бракувало нацистських формул і реверансів у бік націонал-соціалізму. Було заведено викреслювати зі списку літератури єврейських і марксистських авторів. Бурґгардт оминав заборони, педантично листувався за право писати про українську літературу в еміграції, обходячи питання расової приналежності цих авторів. Вічно потерпав від браку матеріалів – доводилося терпляче чекати тижнями і навіть місяцями на книжки й виписки. Іще одна прикрість – не мав української аудиторії, щоб активно обговорювати свої знахідки. Усе, що міг – писати сухою академічною мовою для невеличкої аудиторії фахівців.

Разом із науковими розвідками творив також поетичні тексти. Задум «Попелу імперій» з’явився в 1942 році. Юрій Клен мріяв про епопею, масштаб «Іліади» чи «Пісні про Нібелунгів».

Фото: violity.com

Та в його голові проносились думки, чи варто взагалі щось писати в час, «що змітає з землі всю нашу віками творену культуру»?

«Попіл імперій» описує катастрофи ХХ століття, які поет бачив і проживав щоденно. Одна частина поеми – «Плач Єремії» – блискуча стилізація відомого старозавітного тексту. Притримуючись структури оригінального «Плачу Єремії», Клен викидає зі свого тексту старозавітні топоніми й натомість плаче над особистим зруйнованим Єрусалимом – понівеченою Європою ХХ століття.

Після Другої світової поет не був мешканцем таборів Ді-Пі, але, відчуваючи брак українського культурного середовища, час від часу навідувався в табори. Зокрема, зачитував там частини свого «Попелу імперій». І треба сказати, що ці літературні гастролі не минали легко. Останній приїзд до табору Міттенвальд, який називали емігрантськими Афінами, для Юрія Клена став фатальним. Письменник завітав туди незаплановано, тож для його виступу не знайшлося місця. Виникли складнощі і з житлом. Історикиня Наталія Полонська-Василенко згадує, що йому запропонували ліжко в кімнаті на 5 осіб, бо один мешканець саме перебував у шпиталі. Юрій Клен приїхав застудженим і в дуже легкому одязі. Незабаром українці еміграції отримають звістку про його смерть.

Іван Багряний. “Тигролови”

Фото: vogue.ua

Іван Багряний – певно, найвідоміших сьогодні письменник еміграції, популярний класик. Його пригодницька повість «Тигролови» про втікача із застінків НКВС, який опиняється в далекосхідному українському поселенні Зелений Клин, має шалений успіх, а фраза «Сміливі завжди мають щастя» стала популярним принтом на одязі й аксесуарах. Не менш відомий і «Сад Гетсиманський» – автобіографічний роман про поневіряння жертв сталінського режиму.

Найвідоміший факт про «Тигроловів» – що Іван Багряний написав цю повість усього за два тижні – не зовсім точний. Багряний провів у Далекосхідній Україні майже 6 років.

У лютому 1944 року письменник прочитав лекцію на тему, дотичну до сюжету «Тигроловів» – про українців, які населяли Далекий Схід. Пізніше її опублікували під назвою «Україна біля Тихого океану». Автор захоплюється далекосхідним матеріалом і його потенціалом. «Хіба ж це не тема для українського Кіплінга!» – вигукує він у доповіді.

Початкові чернетки «Тигроловів» Багряний створював довше за два тижні. Вони залишились на тій самій радянській «родінє», куди письменник не збирався повертатись. Так само на «родінє» залишилася перша дружина автора Антоніна Зосимова з дітьми Борисом і Наталкою. Звісно, постать чоловіка – «зрадника батьківщини» погано позначилася на їхньому житті. Жінку переслідували, а сина Бориса не допускали до вищої освіти.

Фото: wikipedia.org

Два тижні – це час, за який Багряний відновив рукопис; ще 12 днів пішло на передруковування тексту. Готовий примірник роману автор отримав 16 грудня 1943 року. Цю швидкість відновлення тексту можна пов’язати, зокрема, з феноменальною пам’яттю письменника, яку часто згадують мешканці таборів Ді-Пі. Він міг читати свої довгі поетичні тексти суто з пам’яті.

Примірник «Тигроловів» Багряний надіслав до львівського журналу «Вечірня година» – там надрукували зі скороченнями, змінивши назву на «Звіролови». Ще один відправив на конкурс краківсько-львівського «Українського видавництва» – він переміг разом з іншим знаковим твором, «Старшим боярином» Тодося Осьмачки. 

Багряний був активним учасником мурівських дискусій, виступав проти концепції «мистецтва для мистецтва» та літератури для снобів. Яскравий голос, який подобався еміграції. Коли його памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР» поширили в таборах, цей був шалений успіх. Загалом Багряний в еміграції багато займався політикою, мав хист до того: очолював місцеву Українську революційно-демократичну партію, організував тижневик «Українські вісті» тощо.

«Тигроловів» Багряного активно читали не лише українці. Публіцист Володимир Мартинець, який після 1945-го також жив у Німеччині, писав про популярність цього твору серед німецькомовної аудиторії. У перекладі повість називалась «Das Gesetz der Taiga» (себто «Закон тайги») – і читали її з великим захопленням.

В. Домонтович. “Без ґрунту”

Фото: violity.com

Віктора Петрова, або ж В. Домонтовича сучасники називали Доктор Парадокс. Автор блискучої інтелектуальної прози, романізованих біографій, він мав специфічну долю. Мусив повернутися на радянську батьківщину. І так раптово, що на еміграції вже писали по ньому некрологи.

Як і багатьом іншим авторам, Домонтовичу німецька окупація, а тоді еміграція дали змогу нарешті щось зробити. У СРСР як прозаїк він замовк наприкінці 1920-х. Перейшов з літератури в безпечніші для виживання сфери – археологію, етнографію, фольклористику. Мусив бути політично лояльним – виступав з “викриттям” Агатангела Кримського. Далося це нелегко. А тоді – співпраця з органами влади і розвідницька діяльність, альтернативою яким був вочевидь смертний вирок.

Домонтович прибув до окупованого німцями Харкова у вересні 1942-го, там мав редагувати журнал «Український засів». Поява видання стала справжньою подією для інтелігенції, зголоднілої за літературним словом. Петров опублікував у ньому невідомі твори знищених радянською владою письменників – Григорія Косинки і Євгена Плужника.

Там само видав свій роман «Без ґрунту». Це книжка про добу 1920–1930-х. Вона порушує питання розриву зі своєю культурною традицією. На рівні сюжету розповідає про подорож інтелектуала Ростислава до рідного міста Дніпра, де він віддається гедоністичним насолодам і має вирішити долю церкви — творіння свого вчителя, архітектора Линника.

Фото: violity.com

«Нас охоплює тривога. Відчуття несталости стає нашим постійним переживанням, якого ми ніколи не можемо позбутися», – писав Домонтович в «Історіософічних етюдах». Здається, що для письменника то був період пошуків культурного фундаменту, екзистенційних роздумів і намагання осягнути свій час. Це можна відчитати і в романі «Без ґрунту», хоч книжка описує події за 10–15 років до Другої світової, і в «Історіософічних етюдах». Домонтович – людина, що спостерігає руїни довкола, але бачить за ними також руйнації старого світовідчуття і старих структур. І він пише, що реставрація цього колишнього світу беззмістовна. Чітко відчуває потребу адаптуватися до нової реальності і водночас тонко підмічає стривожений стан усіх, хто переживав катастрофи ХХ століття.

Мемуаристи епохи МУРу нотують, як обставини життя в еміграції впливали на творчість Домонтовича. Борис Крупницький згадує голодні роки в Німеччині і стверджує, що мемуари Домонтовича «Болотяна Лукроза» з описом голодуючого Києва 1920-х не були б такими яскравими, якби писалися не під новим лейпцизьким. Він був легшим за київський, однак доволі дошкульним. Для письменника період в еміграції був дуже плідним, він зміг написати і видати чимало художніх і літературознавчих текстів. Зокрема, 1948 року вийшла друком його відома книжка «Доктор Серафікус».

А в 1949-му Домонтович таємничо зникає, залишаючи всю українську спільноту в тривожних роздумах. Дехто непокоївся, чи не вчинив письменник самогубство. Ходили чутки про розправу бандерівців. Що, можливо, письменника примусово повернули на батьківщину (чого день у день із жахом чекали всі мешканці таборів Ді-Пі). На цьому епізоді біографія письменника Домонтовича і справді закінчується, адже на радянських теренах він знову зануриться в археологію й етнографію.

Докладно про видавничі проєкти, створені в Ді-Пі – у спецпроєкті “До друку! Знакові видавничі осередки України”. Проєкт реалізують за підтримки Українського культурного фонду. 

Тетяна Петренко, літературна критикиня

Чільна світлина — Письменники МУР, 1947: (попереду зліва направо) Євген Маланюк, Юрій Шевельов; (позаду зліва направо) Василь Барка, Улас Самчук, Ігор Костецький

lb.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Як вижити в еміграції: історії письменників МУРу

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Одеса, Івано-Франківськ, Дніпро, Вінниця й Чернівці — які нові книгарні можна відвідати не в столиці

В Україні відкрилися нові книгарні: «Книгарня Є» у Вінниці й Івано-Франківську, книгарні-кав’ярні Старого Лева в Івано-Франківську й Одесі, «Вперта коза» у Дніпрі, «Книгарня артефактів»

Видавці й книгорозповсюджувачі: Піратство не зменшилось

Під час публічного обговорення підсектора книговидання та книгорозповсюдження, що організував проєкт RES-POL спільно з Українським інститутом книги, розгорнулася дискусія щодо піратства

Фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» — відтепер на стримінгових сервісах

Фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик вийшов в онлайн прокат на стримінгових сервісах Netflix, Megogo, Sweet.TV і Київстар ТБ. Про це повідомила режисерка фільму на своїй фейсбук-сто

Після ракетної атаки по Харкову кількість замовлень у Vivat зросла вчетверо

Після оголошення про підтримку харківського видавництва Vivat, чиї книжки були знищені під час російської ракетної атаки на друкарню Factor Druk, українці вчетверо збільшили зам

Книжки Катерини Міхаліциної і Сашка Дерманського переклали словацькою і англійською

У Словаччині вийшла друком книжка Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Грасі Олійко «Яків та мокрий вечір». Про це письменниця повідомила на своїй фейсбук-сторінці.
У Словаччині книжка в

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"