Яксу́нині береги музики і поезії: Олександр Ірванець про нову збірку Івана Малковича

Яксу́нині береги музики і поезії: Олександр Ірванець про нову збірку Івана Малковича

Іван Маклович, Яксу́нині береги – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2020 – 56 с.

Яксу́нині береги — квітучі пагорби дитинства з міріа­­дами рясних суниць. Колись цими гірськими берегами володіла прекрасна, майже міфічна Яксуня — коротка людська пам’ять у два-три покоління вловлює тільки відгомін її імені. Наскільки достовірна і справедлива наша пам’ять — історична й особиста? Чи є в теперішніх гібридних часах щось надійніше, ніж дитячий спогад? Так можна означити один із кількох лейтмотивів нової поетичної збірки Івана Малковича.

Олександр Ірванець разом з Читомо гортає книжку відомого українського поета й видавця в день його народження й розповідає, чого чекати від неї сучасним шанувальникам віршів.

 

Іван Малкович віддавна видає гарні книжки. Гарні, в значенні «красиві». Це така вже аксіома, що її навіть марно зайвий раз виголошувати. І йдеться не тільки про книжки його видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», які виграли вже, здається, всі можливі гран-прі всіх українських (і не тільки) книжкових ярмарків, арсеналів і форумів. Його власні книжки, збірки віршів поета Івана Малковича також відзначалися естетичністю вже від першої – від «Білого каменя». Про першу збірку зараз довго згадувати не будемо, скажу лише, що там був опублікований один з моїх і до сьогодні улюблених Малковичевих віршів про «черешеньки слід».  

 

Тодішні видання молодих авторів сприймалися зовсім не так, як сьогодні. Вони (видання) були значущими й епохальними вже від моменту свого обнародування. 1984-й орвелівський рік в Україні, попри загальний суспільний морок черненківщини, все ж приніс кілька приємних сюрпризів, принаймні у книговидавництві.

 

До просвітлення 1985-го вже було недалеко, «на низькому старті» стояли у видавничих планах «Молоді» збірки Юрія Андруховича й Оксани Забужко, а «Білий камінь» був тим першим камінцем, який зрушив грядущу лавину.

 

Життя склалося так, що понад три десятиліття тому автор цих рядків мав щастя кілька разів (двічі) побувати в Івановому Нижньому Березові, спілкуватися з батьками, сестрою й навіть дідом Малковичів,. Ті кілька візитів дуже допомогли краще збагнути Івана Малковича — поета. Тільки побачивши землю, на якій Іван виріс в оточенні суворих гір і ніжних кучерявих баранчиків, вдихнувши тамтешнього повітря, скуштувавши води і їжі, які споживав Іван, почувши мову й побувавши ближче карпатського люду, до якого належить Іван Малкович, я, міський молодий поет-урбаніст врешті збагнув оту наскрізну лірично-музичну ноту, яка пронизує творчість Малковича, адже поет має ще й високу музичну підготовку, на відміну від мене-анальфабета. Бо хоч мене 4 роки в Дубенському педучилищі вчили грати на баяні, та навчили тільки «Їхав козак за Дунай» на правій клавіатурі, з басами звести не вдавалося. Але ми відволіклися. Хоча до теми музики іще повернемося, бо музика (а швидше — Музика!) постійно пронизує тексти нової збірки віршів Івана Малковича «Яксунині береги», яку щойно випустило у світ, відгадай, читачу, яке видавництво? Можна з однієї спроби.

Збірка ця дуже естетична і внутрішньо, і зовнішньо. От вирішив Іван вчергове показати, як можна видавати красиві книжки, і втілив свій задум. А в Малковича ж автура своя, перевірена. І хоча наклад збірки невідомий, але з анонімних джерел надійшла інформація, що у друкарні ПП «Унісофт» біля станка, що друкує обкладинки, стояв особисто Владислав Єрко, і власноруч виліплював на титульній сторінці об’ємні сунички, нанизані «на солімку». Так що видання справді варте уваги, вже як шедевр книгодрукування, хоча відбитки Єрка на обкладинках і не збереглися. Але навіть хвостик і чубчик «солімки» теж об’ємні, бо Малкович (і поет, і видавець) — перфекціоніст. А Єрко — йому до пари.

 

Нещодавно в розмові з Сергієм Жаданом ми торкнулися теми цілісності поетичних збірок, точніше — відсутності цієї цілісності в багатьох молодих авторів. А іще давніше Юрій Андрухович звернув мою увагу на концептуальну цілість збірок Ігоря Калинця — той сказав колись, що ніколи не мислив окремими віршами, а лише циклами і цілими книжками, у які ті цикли складалися. Іван Малкович теж мислить збірками, бачить видання як ансамбль чи навіть оркестр, що ним керує досвідчений диригент-автор. 

 

За рівнем музичності, Іван Малкович, як вже сказано вище, є одним з найглибших, чи може й найширших, – це вже залежить від того, як ту «музичність» міряти. Його творчість під цим поглядом стоїть десь на одному рівні з Тичиною. Оте відчуття мелодії слова, яке навіть у багатьох висококласних поетів не завжди присутнє у текстах, у Малковича виражене, крім іншого, й такою всеохопною рисою: в нього практично немає неблагозвучних текстів.

 

Досвідчений читач добре знає це відчуття, коли під час читання око затримується, затинається саме на важко вимовлюваних збігах і зворотах. У цьому плані Малковичеві тексти практично взірцеві, готові не тільки до декламування, а й до виспівування.

 

Але вплив Музики не обмежується тільки текстовою благозвучністю. Вже на перших сторінках збірки Малкович вміщає диптих «Катарсис», який є надзвичайно відвертою і щирою сповіддю-спогадом ще зовсім юного поета, котрий тоді вважав себе іще насамперед музикантом. І ця майже наркотична залежність від Музики струменіє з обох віршів диптиху.

 

Перший вірш пронизаний динамікою бігу — юний учень-музика, сприкрений невдалою репетицією (ніяк не виходить зіграти якийсь складний технічно фрагмент) мчить коридором музучилища, щоби проплакатися в роздягальні. Фінал вірша, хоча й звучить дещо пафосно-молитовно, все ж вражає іншим – тією відчайдушною щирістю, на яку здатні поети лише у 16-17-18 років:

 

Музико вічна — богине, візьми мене звідти, як зможеш, –
в цій гучній марноті тільки ти переможеш.

 

Цього вірша присвячено Олені Турянській та Олесеві Ґереті, а другий текст диптиху — Андрієві Білецькому і Тетяні Чернишевій. У другому вірші ліричний герой дещо доросліший, він вже навчається у Києві, інакше звідки б мав нагоди для таких відвідин:

 

Русанівка. По вівторках Білецьких навідує Кочур.
Це квартира-бібліотека. Легко її унаочу:
стелажі, стелажі, стелажі з книжками — навіть на кухні
(крім холодильника), з олівцями — кухлі.

 

Молодший читач може погуглити словосполучення «родина Білецьких», щоб зрозуміти коло спілкування ліричного героя. А може просто уявити собі «кучерявого божевільця, на вигляд років із 20», допущеного у вищі сфери мови, літератури, філології, культури. І цей тонкий, екзальтований юнак під час інтелектуального бенкету мудрої розмови чує боковим слухом музиканта (в Малковича, схоже, цей слух не вимикається) симфонічну мелодію, котра лине з телевізора.

Як справжній профі, юнак намагається вгадати мелодію, чи швидше — зрозуміти, яку іншу пісню вона йому нагадує. Екстатична хвиля наростає. І знову біжить він, тільки вже не коридорами Івано-Франківського музучилища, а русанівськими проспектами й набережними:

 

…наче стрічкою Мьобіуса біжу і не вибіжу звідти…

.

Враз підхоплює тему сурма… я боюся сурми… Зрозуміти,

.

що в тій музиці так і не так… І нараз — углибаю:
цей чужинець чужий до свого симфонічного раю

.

взяв колядку у нас — мою рідну! – я колядці повірив…

.

Як посмів він однак?!. Але як він це втілив!..

.

Музики рій в голові… не втечу… Як позбутися рою?
Музико, музико, стій, – що ти робиш зі мною?..

 

Знову екзальтація героя досягає верхньої межі й раптово вщухає, підсумована коротким і вичерпним постскриптумом:

 

Білецькі — на небі. В музучилищі нові порядки.
Лишаю тут QR-код березівської колядки.

 

І справді, одразу під текстом павучиться своїм дрібним лабіринтом к’ю-ар-код. Надворі ж усе-таки ХХІ сторіччя. А крім цього модного елемента в текстах віршів присутнє і слово «засранець», але це зовсім не данина моді, Малкович такий ізроду, в нього і в ранніх віршах вже були «русини-скурві сини». Попри свою ліричність-тендітність-музичність, Іван може ввернути й міцне слівце. Поет — він також живий чоловік.

 

Втрата, а точніше дефіцит шляхетності в народі — наступна тема, чи точніше — головна тема збірки, Музика ж бо — понад темами. Іван справді щиро хоче бачити своїх читачів-співвітчизників кращими, мудрішими і добрішими, ніж вони є. Тому й болять йому дерев’яні «корони наших королів», як символ втраченої, а точніше — ніколи не досягнутої єдності, не визнаної до кінця своєї шляхти, своїх проводирів. І снує поет нитку своїх роздумів ось до такого висновку:

 

А може це пам’ять наша — дерев’яна —
а з їхніми коронами все гаразд?

Це ж бо ми не бажали об’єднуватись
довкола своїх королів і князів –
не кращих і не гірших за англійських
чи французьких –

.

не мали до них покори шанобливої
тому й звикли схилятись
тільки перед кривавими зайдами

 

І метафорою нашої викраденої суті поет бачить порожній саркофаг Ярослава Мудрого. Таке глибоке і сумне прозріння, – тут я, Ірванець, просто щиро заздрю, що сам до такого красивого образу не додумався…

 

Іван Малкович має право вимагати шляхетності. Поема «Сізіфова земля», що має підзаголовок «на берегах родоводу» подає свідчення такого права. Цитується «грамота за 1482 рік про 26 боярських родів:

 

Арсеничі, Білавичі, Бодруги, Будуровичі, Кузичі, Косовчичі, Куничичі, Малковичі…»

 

Тобто, читачу, вдумайся! – предки Івана Малковича мешкали у «чотирьох Березовах» іще до відкриття Колумбом Америки, і, кажучи відносно доречною цитатою з Андруховича, «несвідомо злягаючись, вимостили довжелезний шлях» кучерявому й натхненному юнакові, з головою, повною Музики й Поезії.

 

Якщо збірка — це оркестр, то у ній, чи то пак у ньому можуть бути й запрошені зіркові виконавці, такі собі guest-star – і в «Яксуниних берегах» такою зіркою став польський віртуоз Константи Ільдефонс Ґалчинський. Його вірша «Сервус, мадонно» диригент Іван Малкович подає у своєму прегарному мелодійному прочитанні, себто — перекладі.

 

Інші були до мене, інші прийдуть за мною,
смерть моя в вічнім житті — то оказія скромна.
Все, наче спогад вар’ята по тихім запою – 

Сервус, мадонно.

 

Але крім преклоніння перед мадонною, Малковичевому ліричному героєві властиві й людські почуття, насамперед — кохання. Ніжно-еротичні етюди теж виринають на  «Яксуниних берегах» — вірш «Друге занурення», або ось:

 

Вона ще спить, вона ще трішки спить.
На столику зефір, мобілка і парфумки,

.

і я не знаю, що в наступну мить –
обійми, сльози, докори, цілунки?

.

Без партитур. І зірвано чеку,
і в кулаці затиснено, і — носиш,
і вже її не вмовиш і не впросиш –

.

вибухоніжну — словом о полку.

.

О, ця її мінлива двоїна,
ця непорочна виклична порочність,
коли женеш за двісті, а вона
тобі на трасі затуляє очі …

 

Кохання добре знане душі Малковича, і спогади про кохання не раз спалахують в тій душі яскравими іскрами віршів.   

 

Спогади взагалі пронизують всю збірку, зі спогадів вона постає і  спогадом-фрескою закінчується.

 

«Пригадай: «босу ніжку клади на папір, обведу її контур»…

 

А відкривається збірка віршем, який і дає їй назву — неймовірної краси етюдом, коли ліричний герой, він же автор, ще зовсім хлоп’ям, із мамою і молодшою сестричкою збирає суниці. Найближчі, найрідніші люди поряд. Мерехтливі кадри кінохроніки дитинства такі щемкі й неповторні:

 

погляньте — це моя мама в моїх 

.

найпишніших коралях (її юна
усмішка затоплює мене з головою)

.

а це моя трирічна сестричка
вона пробує коралі на зуб 

.

зачекай серденько
коралі не їдять 

.

зачекай най я намилуюся вами
бо кращих у світі я ще не бачив

.

о мої найдорожчі королеви
з діамантами суничних коралів
з яксуниного берега   

 

Спогадові цьому у лисо-кучерявій голові поета вже понад півстоліття.

 

А 10 травня Іванові Малковичеві виповнюється 60 років, і збірка «Яксунині береги» виглядає таким вишукано-шляхетним подарунком поета самому собі. Чисті й світлі тексти цієї збірки свідчать, що й автор їхній також світлий і чистий, перебуває при міцному здоров’ї, ясному розумі й доброму гуморі, і має твердий намір потішити нас іще не однією прегарною книжкою, – своєю, чи іншого автора «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» (у Малковича немає «не його книжок», у нього всі книжки «свої»). Нам же лишається тільки побажати Іванові Малковичу здійснення всіх його намірів.

 

МНОГАЯ ЛІТА, ДОРОГИЙ ДРУЖЕ ІВАНЕ!

Купити книжку.

 

Оригінал статті на Suspilne: Яксу́нині береги музики і поезії: Олександр Ірванець про нову збірку Івана Малковича

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Telegraf випустить друкований журнал про дизайн

Перший випуск друкованого журналу Telegraf про український дизайн вийде у червні обмеженим накладом у 500 примірників. Про це повідомив онлайн-журнал для дизайнерів Telegraf.
Обсяг перш

Які небезпеки приховують соцмережі – читаємо «Зафейсбучені» разом з експертами

Роджер Макнамі Зафейсбучені: як соціальна мережа штовхає світ до катастрофи пер. з англ. Оксана Макарова. Ірина Серебрякова. – К.: #книголав, 2021 – 376 с.

Нещодавно у видавництві «kn

У Чернівцях заснували премію імені Кожелянка

У Чернівцях оголосили про створення літературної премії на честь письменника Василя Кожелянка. Про це Читомо повідомили організатори нагороди.
Літературна премія імені Василя Кожелянка

Повне нецензуроване зібрання творів Лесі Українки з’явилося у вільному продажу

Повне нецензуроване зібрання творів Лесі Українки у 14 томах тепер можуть придбати всі охочі. Перший наклад був призначений для бібліотек, а також культурних установ та інституцій, тому у вільному прода

Завершення “Вендети”. Що далі?

Привіт всім! Сьогодні хочу поділитися з вами останніми новинами і творчими планами як на Букнеті, так і поза його межами. 

1. Якщо говорити про Букнет, то перша і головна новина це, авжеж, завершення мого першого роману

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"