Юрій Андрухович. Якого болю нам сподіватися

2023-02-20 22:00:00 Юрій Андрухович

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні». Частина цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей письменника Юрія Андруховича.

Якого болю нам сподіватися

10 лютого 2022 року я мав деякі справи в Києві. Зокрема – зустрітися з одним із моїх видавців і майже ровесників поетом Б. У нього саме назбиралося трохи грошей від продажу моїх книжок – те, що і в нас уже заведено називати симпатичним західним словом роялті.

 

Увійшовши до кабінету Б., я зауважив дещо збуджений, щоб не сказати дуже сум’ятливий вигляд старого товариша. 

 

– Як гадаєш, нападе? – запитав він.

 

Називати суб’єкта було зайво: в ті дні кожен by default розумів, що суб’єкта звати путін. Ну або росія, що, зрештою, те саме.

 

– Дуже ймовірно, – відповів я. – Як на мене, то от-от.

 

Я справді вважав, що гнійник погроз і недвозначних мілітарних приготувань уже дозрів, аби прорватися. 

 

Б. розхвилювався ще більше й поскаржився на свою жахну перспективу: втратити не лише країну, а з нею і свободу, але й тяжко нажите кількома десятиріччями феноменальної  видавничої праці доволі солідне майно. Втратити все.

 

– Робота не клеїться, – нарікав Б., – не можу зосередитися ні на чому. Продажі суттєво впали, якщо взагалі ще є якісь продажі. Навіщо людям книжки, коли він за мить ударить?    

 

Я не мав заспокійливих слів. Точніше, мав, але в думках – і не для нього, а для себе: як добре, що в мене немає бізнесу, навіть видавничого. Бідоласі Б. не позаздриш.

 

Невдовзі він усе ж позбирався докупи і традиційно запросив мене на ланч. Цього разу ми рушили до якоїсь плази неподалік видавництва. Дорогою Б. звертав мою увагу на те, як драматично поменшало тут, у центрі столиці, автомобілів і перехожих. За його словами, протягом кількох останніх тижнів люди масово виїздили з Києва. Дехто рвонув до Львова, дехто в гори, а дехто ще далі. Останнє могло означати закордон.

 

Але в місті вже формуються банди мародерів, які відстежують покинуті господарями житла. Я не зміг допитатися, звідки Б. про це знає.

 

Далі він узявся за вже згаданого суб’єкта. На його думку, зупинити путіна міг лише якийсь винятковий містичний прояв, оскільки сам путін є містиком, до того ж із очевидними ментальними відхиленнями. Поки що його стримує зимова Олімпіада в Китаї, казав Б., і невідомо, чи краще для нас, щоб росіяни виграли, наприклад, у хокей, чи щоб вони програли. Як у першому, так і в другому варіанті путін може прочитати містичне заохочення до війни.

 

– Нам треба б діяти незвично й на випередження, – ділився ідеями Б. – Скажімо, знищити ракетами Керченський міст. Або в’їбати по флоту в Севастополі. Це може стати шоком, і він зупиниться.

 

Мені це сподобалося. Нестандартні дії – це моє. Грати на випередження – найрозумніше, особливо якщо йдеться про кремлівську потвору.

 

В італійській ресторації, куди ми зайшли, подавали найкращий у Києві чизкейк. Це, судячи з назви, не зовсім італійський десерт, але саме в цій італійській ресторації він найкращий. Таким він принаймні здається дружині Б. 

 

– Вона вчащає сюди заради чизкейка, – ділився він сокровенним.

 

Переважно байдужий до солодкого, я чомусь це запам’ятав.

 

Що місце дороге, засвідчувала присутність у ресторанному інтер’єрі молодих і дуже красивих, модельної зовнішності, жінок. Вони кількісно (і, ясна річ, якісно) переважали всіх інших відвідувачів, із нами включно. Я мимохіть подумав, що їм також непогано б виїхати до якогось безпечнішого місця. Про майбутні зґвалтування тоді ще не зналось, але в підкірці чаїлася пам’ять про зґвалтування минулі, тобто про їхню неминучість, якщо маєш діло з росіянами. 

 

Комфортна атмосфера і добра їжа цілком незле заспокоїли мого приятеля. Він навіть трохи абстрагувався від катастрофічних передчуттів і став розповідати про свої плани на перевидання Германа Гессе. 

 

Втім, тривога скоро повернулася на своє місце всередині Б.

 

– Чайові були б удвічі більші, – сказав він офіціантові, – якби ви з увічливості перейшли хоча б раз на українську.

 

– Да я тоже против москалей, – відбився офіціант. – Я хоть из Крыма, но за Украину.

 

Сума чайових, здається, зросла.

 

Коли ми знову вийшли на бульвар, де почали прощатись, я постарався знайти кілька відвертіших фраз. Можливо, ми бачимося востаннє.

 

– Розумієш, я не боюся, – запевнив я. – Ти просто згадай нашу молодість, увесь той совдеп. Це ж яке щастя нам випало – дожити до такої цілком стерпної країни! Что рассказать о жизни? Что оказалась длинной! Наші з тобою життя фантастично вдалися, і тепер можна б і… Це зовсім не страшно, зовсім.

 

– Та якби вони просто вбивали! – заперечив Б. – Біда ж у тому, що вони будуть знущатися болем. Тортури! Вони в цьому такі вигадливі. Ми навіть уявлення не маємо, якого болю від них сподіватись. От чого я боюся.

 

І додав:

 

– Ми ж усі в їхніх списках. Такі, як ми з тобою, десь, напевно, в першій тисячі.

 

– Аж так високо? Я, напевно, у другій, – спробував пожартувати я.    

 

Подальші тижні підтвердили: щодо списків усе так і було. Британська (чи все-таки американська?) розвідка не перебільшувала, не залякувала й нічого не вигадувала. росіяни працювали над чорними списками українців протягом років або й десятиріч. Власне кажучи, ніколи не припиняли працювати над ними. Навіть у момент розпаду ссср вони їх оновлювали й доповнювали. Не кажучи про пізніші часи.

 

Навіщо? Який у цьому сенс?

 

Особливо цінний тип заручників? Інтелектуальний, ідейний, громадянський, лідерський? Психологічна (через фізичну) обробка з метою навернення в рускій мір «розкаяних грішників»? Апдейт східноєвропейських практик другої половини 1940-х? Черговий акт поневолення розуму?

 

Гадаю, що все потроху. Найбільше останнє, бо, крім загарбання територій, росії завжди йдеться про загарбання мізків.

 

Ця війна, ця спеціальна операція, вся з минулого. Це навіть не історична тяглість, а щось гірше – повернення часу навспак.

 

Я дописую ці рядки сьогодні, на 240-й день великого російського вторгнення. Епітет, який я щойно вжив, дався мені нелегко: ніщо російське не хочеться називати великим. Ну хіба що цей злочин – суцільний, масовий, дикий, достоєвський. За яким неминуча, ще більша кара. 

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Юрій Андрухович. Якого болю нам сподіватися