Що ти знаєш про війну? Наголос на «ти». Актуальна українська репортажна проза

Що ти знаєш про війну? Наголос на «ти». Актуальна українська репортажна проза

«…й роз’їжджаємося, щоб далі збирати історії цієї війни». 

Висмикнула одну з неакцентованих реплік із книжки, про яку далі піде мова детальніше. І навіть не важить, яку книжку я процитувала. В тому чи іншому вигляді ця фраза, таке послання є в кожній з них. Репортажна проза уміє розказувати історії, але що важливіше: розказує вона не свої історії, сконцентровані на досвіді Я, а чужі, обернені до ТИ. 

Перебуваючи безпосередньо в точці події, зосереджуватися не на власних переживаннях, а на контексті, що формує досвід Іншого-поруч, – вправа не з простих. Репортажна проза про війну – не обмін історіями, а віддане активне слухання. Уміння  чесно розказувати  приходить за навичкою чесно слухати. 

З початком повномасштабної війни прибуло репортажів, природний процес для соціальних криз. Благо авторів, які уміють у нас писати такі книжки, є чимало, і стає все більше. А от читачів у таких книжок завжди небагато. От, в чому біда: вони по гарячих слідах пишуть про дуже болісні теми, автори не намагаються навіть зробити свій досвід такою собі подушкою безпеки між досвідом героя-на-нулі і читача-в-тилу. Читати такі книжки складно, обговорювати і поготів. Тому їх не читають, а купують і ставлять на спеціальну полицю «прочитаю пізніше, обов’язково, обіцяю». 

Настав час поповнити ту полицю, за пів року вийшло мінімум сім потужних зразків репортажної прози. Тільки таки прочитайте їх, коли будете готові, обов’язково, якщо пообіцяли уже. Ці книжки слід читати.

 

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2024» до Книжкового Арсеналу, створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

 

Богдан Логвиненко, «Деокупація. Історія опору українців»

Київ: Українер, 2023. 279 с.

Герої Богдана Логвиненка багато говорять, вони потребують якомога детальніше і знову-знову-знову проговорити пережите. Буцімто у такий спосіб досвід окупації мусить «вшитися» в нормальне життя. Наче від чергового переказу-за-ланцюжком щось випаде болісне з історії та на краще зміниться у самому сюжеті. Є таке поняття «заговорювати горе», не замовляти, власне заговорювати, топити в словах травматичну подію – наративний фетишизм. Це герої «Деокупації» і роблять, згадують все, щоби забути щось. Автор книжки пробирається через лавину слів про пережите до суті переживання. Ой непросто це.

 

Починається книжка з того, що Логвиненко розказує, як почав досліджувати своє родове древо, і кожна його галузка виводила на якийсь черговий віраж трьохсотрічної російсько-української війни. Повідомлення прозоре: описане в книжці стосується всіх, навіть тих нащадків, яким ми чомусь зволіємо не розказувати про те, що ми робили чи не зробили під час великої війни. 

 

«Деокупація»-книжка стала логічним продовженням однойменного циклу відеорепортажів. Звільнені міста і села, від яких щойно посунули лінію фронту, які припинили кошмарити нон-стоп. Весною-літом-осінню 2022 року команда Ukraїner знімала історії людей, які пережили окупацію, різні історії. Книжка Логвиненка має фокус чіткий (чіткіший, якщо хочете, за відеорепортажі): його цікавлять історії спротиву і партизанської боротьби.

 

«Деокупація» має підзаголовок «Історія опору», він насправді мав би бути заголовком. Тут слід звернути увагу: Логвиненко пише репортажі про міста і села, які були окуповані недовгий час, він залишає фіксувати воєнні злочини тим, хто уміє це робити фахово. У нього як автора тут інша робота: він пише книжку-підтримку для тих, хто поки що не звільнений, він пише книжку-попередження для тих, хто ще не в курсі, як воно, коли накриває руській мір. Це книжка «короткого дихання», історії про деокупацію Криму, певно що, такими не будуть. 

 

Міста і села: Буча, Ірпінь, Гостомель, Кухарі, Демидів і Козаровичі, Іванків, Корюківка і Городня, Москалі, Чернігів, Тростянець, Суми, Харків, Мала Рогань, Дергачівська громада, Балаклія, Ізюм, Вовчанськ, Куп’янськ, Лиман, Святогірськ, Олександрівка, Херсон. 

 

Десятки способів не втратити себе і врятувати себе. 

 

Є в книжці один репортаж, де приховані справжні імена і локації. Ні, не військова таємниця. Так зроблено, щоби не спровокувати громадянський гнів і неконтрольоване насилля  «Село Х», це історія про колаборантку (Історія, яку ризикує розказати Логвиненко, не передбачає однозначного морального осуду, він і сам не знає, що з тією історією робити, тому просто її фіксує під «замазаною» локацією). В тому селі учителька укрмови передавала дані про російську техніку українським військовим, команда поїхала записувати про партизанку репортаж. На місці виявилося, що Марія влаштувалася у росіян соцпрацівницею, опікувалася пайками для старих, для чого складала списки місцевих. Списки передавала окупантам. Так вона видала колишнього бійця АТО. Івана викрали, і про його долю нічого не відомо.  

 

В цій книжці десятки героїв, їх великих перемог, і одна ота Марія.

Купити книжку

Лесь Белей, «Точка У: Історії війни, що триває»

Київ: Комубук, 2024. 248 с.

Ефективна книжка, – мабуть, так буде найвірніше описати «Точку У». Лесь Белей записує інтерв’ю з 26 героями, ставить їй, схоже на те, ті самі питання – розкажіть про дитинство, як для вас почалася війна, які плани на після війни, надає нам дуже коротку інформацію про те, ким є його співрозмовник, і нібито з тексту щезає. 

 

Далі – суто монологи його героїв. Від першого, який належить 7-річній дівчинці до останнього, з якого до нас говорить 91-річна пані. Так ніби то якийсь збочений роман виховання, який вихоплює героя на різних етапах дорослішання і проганяє перед нами все його життя: 7 літ, 12, 35, 42, 56… Белей в передмові пише: кожен з його героїв пройшов таку собі «точку У», ініціаційний момент, коли усвідомили, що їхнє життя пов’язане з Україною і вони залежать від неї так само як вона від них.

 

І тут проявляється річ, яка в цій книжці репортажної прози просто ошелешує. 

 

Він ставить кожному питання про початок війни – не уточнює, ідеться про 2014-й чи про 2022-й, кожен і кожна на це питання відповість. Кожен із героїв згадає, як сприйняв новину про повномасштабне вторгнення. Але переважно не 24.02 буде їхньою «точкою У», і це насправді дещо неочікуваний ефект від репортажів про війну, минулого року всі, хто говорив про вторгнення міркували про нього як про подію масштабу кінця історія, тепер це лише один день війни, котра триває. Війна не визначає цих людей, не має влади над формуванням їхньої ідентичності, не руйнує природний процес розвитку їхньої особистості. Вони є, коли почалася війна, вони знають, що будуть, коли вона закінчиться, так чи інакше, але будуть.

 

Дуже потужне враження: 40 млн історій війни, право представляти які передане оцим 26 людям, й історії, які зовсім не про війну, виявляється. Школярка Вероніка любить дім через дорогу в Миколаєві – там живе дідусь. А Лєра Єжова якось пішла в гурток шахів у Києві. Роман з Луганщини підсів на ютюб братів Капранових.  Артем з Донецька тусувався з ультрасами. Богдан Микитенко вийшов на Майдан. Олена Білозерська залюбилася в вірші Олега Ольжича. Це те, ким є ці люди. І те, що вони роблять: збирають гроші на ЗСУ, воюють, виживають самі і допомагають іншим, відбудовують зруйновані міста, волонтерять – від точки до точки. 

Купити книжку

Євгенія Подобна, «Форпост Охтирка»

Харків: Фоліо, 2023, 224 с.

Від Охтирки до російського кордону – 61 км. На околицях міста росіяни були за шість годин після початку вторгнення. Уже наприкінці року часто-густо в публічних промовах звучали помилково репліки про «деокуповану Охтирку». Місто не було окупованим, бої за місто тривали понад тридцять днів, Охтирку обстрілювали з важкої артилерії, її бомбардували, були пошкоджені будинки і цивільна інфраструктура, зафіксовані понад тридцять воєнних злочинів. Вакуумні бомби в військовій частині і підрив ракетами Охтирської ТЕЦ стали тими новинами, які шокували незвиклих іще до такого нас наприкінці лютого. 

 

Зберігалося в пам’ять ім’я першої дитини, яку росіяни убили в Охтирці, – Аліса Гланц. Першими убитими цивільними були юна Ілона Богатир, яка планувала приєднатися до ТРО, та 45-річний Дмитро Сухачов, він був водієм «швидкої допомоги». В березні 2022-го колективна пам’ять ще намагалася фіксувати загиблих за іменами. «Форпост Охтирка» писався за рік після березня 2022-го, весною 2023 року, він не є хронікою боїв, але хронікою опору. Спроба зафіксувати той стан колективної пам’яті, коли в ній ще було місце іменам всіх загиблих.

 

Герої Євгенії Подобної – подружжя військових з 91-го окремого Охтирського полку, їхні побратими і командир, сестра загиблого в боях місцевого підприємця, мер міста, мама полеглого сина, мама убитої доньки, голова спілки мисливців, директорка місцевої телерадіокомпанії, добровольці-ТРОшники, удови робітників, які загинули на ТЕЦ, командир з 93 бригади й інші військові з «Холодного Яру», директорка краєзнавчого музею, волонтери, рятувальники, репортери. Хроніка подій, зі дня у день від 23 лютого до травня 2023 року. 

 

«Записав звернення: люди, це війна, грубо тоді сказав». Це з монологу мера. Грубо сказане тоді і по-іншому сказане зараз – два оповідні режими «Форпосту Охтирки». 

 

В репортажах Подобної завжди багато прямої мови героїв, вона уміє малим вручанням зробити з прямої мови добру літературу. Один, наприклад, момент. У «Форпості Охтирка» треба звертати увагу на дієслова, в якому вони зараз будуть часі – теперішньому чи в минулому. Її герої завжди говорять в минулому часі. Природно – вони згадують, ба більше: свідчать, тому і використовують минулий час. А от, в моменти, коли в текст входить репортерка, яка задає контекст свідчення, всі дієслова – в теперішньому часі. Лікар згадує, як намагався врятувати дитині життя. Але про саму загибель дитини ми читатимемо в теперішньому часі. Рятувальники згадують, як шукали під завалами живих, двоє людей під завалами згадуватимуть, як готувалися померти разом. Але момент, коли рушиться будівля і закінчується повітря під завалами переживаємо тут і зараз. 

 

І перед читачем постає неусвідомлене навіть завдання «з зірочкою». Треба осмислити те, що сталося, зафіксувати результат, прийняти наслідки. В мить, коли все ще триває, коли нічого ще не закінчилося. Бути тим, хто свідчить. І бути тим, хто є прямими учасником події. І бути тим, хто розкаже про це нащадкам… Ну так, всього лише час дієслів поміняли. 

Купити книжку

Олена Максименко, «Пряма мова. Хроніки захисту»

Харків: Vivat, 2024, 240 с.

Книжка репортажів, побудованих на великих портретних інтерв’ю, свій говорить до свого. Олена Максименко – журналістка, яка працювала в окупованому Криму, а потім увійшла до волонтерського медичного батальйону “Госпітальєри”. Вона своя, з нею військові говорять вільно і без перекладача. «Свобода не безкоштовна», – це уже нам вона нагадає. Її «Пряма мова» – про ціну.  Розлогих інтерв’ю з тими, хто перебував чи перебуває на фронті останні десять років – багато насправді, книжок таких теж є, але «Пряма мова» – зараз одна з найкращих в цьому жанрі саме через чітку дистанцію читача і героя. Бо питання, знаєте, завжди в ціні. Поки ви не там, досвід перебування на фронті можете собі якось уявляти, але не розуміти. Докорінно різні процеси. Різниця ця непозбувна. Прийміть це. «Пряма мова» дає це чітке і чесне повідомлення з першого ж рядка. 

 

Та зрештою, спільнотою нас робить саме та мить, коли ми навчилися уявляти, що розуміємо один одного.

 

Дванадцять героїв. Між репортажами – невеличкі вставки-інтермедії, це уже суто досвід Олени Максименко: їй допомогли придбати авто спеціально для поїздок фронтовими дорогами, за кермом – за сім днів буде тиждень, тож пригоди з автом зводять її з такими самими водіями, що нашвидкуруч вивчають правила прифронтових доріг. Ці врізки якраз творять контекст, бесіди сам на сам авторки і героїв стають враз репортажем, зануренням читача в подію. Подія тут – не війна, подія – хвилина, коли визначаєшся: це твоя війна, чашею не обнесуть. Дванадцять героїв, вона тут тринадцята (щиро сподіваюся, що символізм мимоволі). Максименко не «причісує» пряму мову своїх героїв: якісь вигуки, слова-паразити, кривий синтаксис, матюки – все тут залишилося недоторканним. На користь книжці. А слово герой все-таки багатозначне, для репортажиста, для читача, для респондента це слово матиме інакші смислові поля. «Та шо я можу розказать, я не герой… так починається майже кожне прохання про розмову і такий початок точна ознака того, що тут буде саме те, що шукаєш».

 

От, Євген «Стус» Черепня з «Холодного Яру», для нього війна почалася ще у Слов’янську, іще підлітком. Один з активістів збереження Протасівського Яру. Вони спілкують десь на околицях Костянтинівки, він щойно з Бахмутського напрямку. Згадує, як легко було в перші днів великої війни, тепер же всі все зрозуміють, тепер тут свої, там чужі, сірого нема. І сам знову і знову себе осмикує смішком: романтики.

 

А от Ірина «Риба» Рибакова, теж з «Холодного Яру», пресофіцерка. Ірина працювала в журналістиці від Помаранчевої революції, активно висвітлювала події Революції гідності. А потім настало виснаження, від якого вирішилася «лікуватися» добробатом «Карпатська січ». Щоразу обіцяє собі після закінчення контракту піти на дембель. Вона часто говорить про богів війни (навіть рейтинги свої має) і про бажання не бути осторонь.

 

Вони схожі в чомусь засадничому ці історії, бачите? Так само між собою схожі всі історії «Прямої мови». Бо кожна така з тринадцяти – про причетність. 

Купити книжку

Ольга Карі, «Та що ти знаєш про війну»

Харків: Ще одну сторінку, 2024, 423 с.

У жіночих студіях способом верифікації є досвід, безпосередньо пережитий дослідницею: те, що відчуває авторка, і є правдою. Такий підхід ідеально спрацьовує, коли треба обміркувати практики, що їх знецінюють. Ольга Карі в передмові до «Та що ти знаєш про війну?!» (саме так, зі знаком оклику і знаком питання, це вигук-звинувачення, а не запитання) зазначає, що такою є її мета: запобігти знеціненню жіночого досвіду на війні – насамперед невидимості практик виживання жінок, які не є безпосередньо на фронті, але все-таки є на війні. 

 

Саме тому Карі робить героїнями книжки винятково своїх близьких подруг і приятельок – світ у межах двох рукостискань, тому й сама стає героїнею репортажу. Зокрема тому її текст, залишаючись репортажною прозою, має такий нетиповий для жанру високий пафос (із тутешніх знаків окликів можна окрему книжку зібрати, вона потягне сторінок на пів ста). Не цурається книжка і моралізаторських інтонацій. Все підпорядковане завданню – максимально розмити межі досвіду пережитого і досвіду зафіксованого. Ні свідка, ні сучасника, ні елліна, ні іудея, всі тут – учасники війни, без градацій і виключень. 

 

Стратегія скоріше ефектна, ніж ефективна: заклик не мірятися стражданнями – суто риторика, на жаль. Втім, книжка свідома свого підходу, це й робить її помітною в шерезі подібної репортажної прози.  

 

   Катя і Валя з Чернігова. Мирослава, Майя, Оля, Дар’я, Ірина, Анна, Саша – з Києва. Світлана з Борисполя. Таня з села в Херсонській області. Харків’янка Вікторія. Юля з Енергодару. Саломе з села на Київщині. Вікторія з Гостомеля. Ірина – в Полтаві. Гаяне з Бахмуту. Вони розказують різні історії, кожна свою. Триває кілька великих розмов: про початок великої війни і спробу адаптуватися до екстреми, про практики краси в час війни, і про те, як модифікується ідея піклування, про нефункціональні речі, за які тримаються стресовані люди, про секс, про місячні, про їжу, про те, як приймали рішення виїхати чи залишитися, про провину тих, хто виїхав і метання тих, хто залишився. Дуже широкий спектр і переважно дуже особисті історії. 

 

Важить найбільше: кожна, хто тут розказуватиме про свій досвід переживання війни, буде говорити про особисті кордони та їхнє порушення. Більшість навіть вживатимуть цю фразу «моя особиста межа». Через те, як ламаються приватні кордони – від страху і невпевненості – героїні Карі спостерігатимуть як нагло «зсувається» у часі та просторі відчуття власного Я, а то і буквальне відчуття власного тіла. Про що я? Ну, от, до прикладу, одна з дівчат на початку вторгнення зробила тату, нанесла на шкіру мапу України: це не лише про державний кордон, тату буквально означає межі шкіри, я закінчуюся там, де починається малюнок, моє фізичне тіло утримує символічні кордони країни. Для героїнь Карі війна – явище суто фізичне, намацальне: воно виламує двері, заходить в дім і вторгається в тіло. Про жіноче тіло під час війни ця книжка зрештою і написана.

Купити книжку

Вікторія Середа, Христя Біляковська, Єлизавета Михайлусь, «Я тебе… війна»

Харків: Vivat, 2024, 224 с.

Фразою «попри війну життя триває» прикривають таку різнобарвну мразоту, що уже й забулося, який правильний посил несе та фраза. Навесні 2022 року за ініціативи радійниці Христини Біляковської онлайн стартував проєкт «Я тебе…війна. 100 історій кохання під час війни». До проєкту долучалися авторки, які записували історії романтичних стосунків під час війни та розміщували їх на сайті та менеджери, які координували роботу (всього в волонтерські групі проєкту п’ятеро людей). Мета – безумовно терапевтична: не можна відкладати кохання на час, коли війна закінчиться, саме в умовах екзистенції загрози сформовані між двома особами міцні стосунки допомагають зберегти себе. Життя не просто триває, а от воно – тут і зараз, передається через поцілунок. 

 

Однойменна з проєктом книжка – логічне його продовження, до книжки увійшли 25 історій. В передмові, розкладеній на три авторські голоси, звучить привабна ідея: кохання під час війни – це не про потреби, а про запити, це дуже амбітна справа, така є амбітна, як писати репортажі про одруження в прифронтових містах, скажімо. Авторки книжки свідомі своїх амбіцій, це на користь їхній книжці.

 

Перша історія, скажімо, – Оксана і Віктор. Про цю пару багато писали, їх фото поширювали, ними цікавилися. В цій книжці вони самі розказують про себе. Пара побралася в Центрі хірургії у Львові. Це не було спонтанне рішення, Оксана і Віктор – обоє з Луганщини, знайомі з дитинства, живуть разом, мають двох дітей, роками планували одруження. Оксана – медсестра, коли поверталася додому з чергування, підірвалася на мині. Оксана пройшла ряд складних операцій, отримала протези, навчилася ними користуватися і планує зараз самій стати реабілітологом. Віктор поруч.   

 

За піднесеними інтонаціями цієї книжки читаються цілком реальні потреби в піклуванні, які спровокували екстреми війни. Власне, книжка ця цікава не так щемкими історіями, а як свідченням того, наскільки загостреною у нас ниє є потреба в піклуванні і як слабо насправді ми уміємо це на практиці «в довгу». Кожна історія з 15-ти має наприкінці «уточнення»: що тепер, у 2024-му, є з тими парами, які знайшлися на початках 2022-го. Оці короткі параграфи – такі справді терапевтичні, навіть якщо перетворюються з історій про кохання на історії про втрату.

Купити книжку

Мирослав Лаюк, «Бахмут»

Київ: Українер, 2023, 256 с.

З усіх книжок, про які тут ідеться, «Бахмут» найлітературніша. Метод осмислення реальності Мирослава Лаюка – письмо, а не фіксація, невидиме, а не зриме, як в інших репортерів в цій добірці. Він письменник і мислить відповідно. Він іще непокоїться, чи не скидатиметься на художню умовність та чи інша деталь, чи не надумано-пропівським постає якийсь доленосний збіг. 

 

Пані Олександра, яку він зустрів в Бахмуті напередодні нового року і яка стала його провідником напівзруйнованим містом. Тоді остання рятувальна команда в місті гасила пожежі і журналісти їздили з ними. Тоді в місті було понад десяти тисяч цивільних, чимало дітей. Олександрі 86, проукраїнська учасниця Євромайдану, місцева вчителька, вона не хоче виїжджати, її син в Києві, помирає від раку, але не говорить це матері, аби його хвороба не впливала на її виживання. Листа від нього нині, весною 2023-го, автор везе пані Олександрі. Повертатимуться з цієї поїздки вони разом: пані поранено, її підлатали в Костянтинівці і відправили на велику землю лікуватися. Та й повертатися їй нема куди. Журналісти беруть Олександру з собою в Київ. 

 

Лаюк непокоїться: ну яка ж літературщина! Ніщо не вказувало на те, що другорядний персонаж цього репортажу стане головною її героїнею, що історія боїв за Бахмат буде історією того, як ратували одну літню жінку. Вергілія з Пекла евакуювали, розумієте. 

 

Дарма непоїться. Виходить в результаті так, як при фотографуванні, де люди в русі є максимально неприродні, а от неприродні тіла в скульптурі уже виглядають як рух. Лаюк вирішує фіксувати, «фотографувати» себто, зупиняти мить реальності, яка ще не звалилася в ставання літературою. 

 

Фото на пам’ять, так би мовити.

 

Перший розділ його репортажу зветься «Звірі», він дослівно про тварин. Неподалік траса Костянтинівка-Бахмут, навколо багато мертвих тварин, їх часто збирають авто. Ховрахи тут гігантські, – розказують бійці, – і не ховаються навіть під час артобстрілів, відбиті. Миші великі, сови кричать, фазани, косулі, зайці шастають: «Дивно, я думав, що вони всі повтікають…», а от рибу перевірити в ставку не можна, обстрілюють. В будинку у військових кішка з одним уцілілим кошеням і рудий поранений кіт, він помре на ранок. Чого не втікають? Це початок історії, як з міста, що його нема ідуть ті, хто залишався з ним до кінця. Навіщо не втікали? 

 

Такі-от світлини. 

 

Фото Данила Павлова відзначу окремо, вони варті довгої окремої фахової розмови.

 

Мета у репортажу спочатку була іншою, вона передбачала, що війна впливає на динаміку цінностей. Лаюк їхав подивитися, як святкують на фронті визначальні для української ідентичності свята. Було Різдво з Карпатською січчю в Гуляйполі, а потім Новий рік в Бахмуті. Весною, перед Великоднем, він повертається в Бахмут. Сакральні дні, в ритуалі відтворюють пам’ять про предків. Випадкові співрозмовці, герої його репортажів багато говорять про пам’ятні події чи речі. Лаюк бачить в цьому протидію втраті: в часи втрат залишаються спогади, якщо ними поділитися, то залишаються не лише тобі. 

 

«Спинись, мить…» Гете – репліка Фауста Гете, один з епіграфів «Бахмута», яка тут нібито й недоречна, адже мить фаустівська та прекрасна. Лаюк пояснює: мить, повноту якої ти не витримуєш, ти просиш її зупинити, бо не стягуєш і тієї ж миті програєш злу. І так, це книжка про таку мить і про Бахмут зими 2022-го і весни 2023 року. 

Купити книжку

 

У просторі фестивалю Книжковий Арсенал Вітрину новинок формуватимуть видання про війну будь-якого жанру, теми чи вікової категорії представлені видавцями й книгарнями на ярмарку Фестивалю-2024.

Оригінал статті на Suspilne: Що ти знаєш про війну? Наголос на «ти». Актуальна українська репортажна проза

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

В Україні запровадили механізм добровільної відмови від вченого звання

У Кабінеті міністрів затвердили постанову, що визначає механізм добровільної відмови від вченого звання. Її оприлюднили на вебпорталі органів виконавчої влади України.
До затвердження р

У Словаччині поет скоїв напад на прем’єр-міністра країни Роберта Фіцо

Прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо поранили під час стрілянини перед Будинком культури у Гандлова, де проходило засідання уряду. Про це повідомив словацький новинний сайт Aktualit

Хто з українських письменників-класиків одягав вишиванки

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки. Зараз вишита сорочка є невіддільним символом української ідентичності, котру українці одягають не лише на свята. Цікаво,

Із життя пішла канадська письменниця і нобелівська лавреатка Еліс Манро

У віці 92 років померла канадська письменниця, майстриня короткого оповідання, лавреатка Нобелівської премії з літератури-2013 Еліс Манро.
Еліс Манро народилася 10 липня 1939 року в Онт

Стало відомо, які книжки Україна представить на виставці у Польщі

Наприкінці травня в Палаці культури й науки у Варшаві відбудеться Міжнародний книжковий ярмарок, на якому Україна представить національний стенд і літературну програму. Про це повідомил

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"