Що почитати у перервах між зведеннями з фронту – нова українська проза

Що почитати у перервах між зведеннями з фронту – нова українська проза

Деякий час після 24 лютого 2022 здавалося, що літературний процес в Україні стане на довгу паузу – і для видавництв, позбавлених умов для нормальної роботи, і для авторів та читачів. Психологічний ступор, який позбавляв можливості читати й писати, у перші місяці повномасштабного вторгнення Росії відчули, напевне, усі. Але зараз уже бачимо, що ситуація нормалізувалася доволі швидко. Книжки виходять друком, проводяться літературні заходи (онлайн чи в укриттях, але вони є, і то досить різноманітні), оголосили старт головні літературні премії, Україна представлена на міжнародних книжкових фестивалях.

Звісно, літпроцес значною мірою рухається за інерцією видавничих планів на рік, які на тлі гарячої фази російсько-української війни можуть видатися не зовсім актуальними. Скажімо, ще недавно я бідкалася, що письменники ігнорують тему епідемії ковіду, катастрофічний уплив якої на суспільство треба неодмінно осмислити в художній формі. І от будь ласка – у багатьох текстах поточного року ця тема присутня, одначе такою важливою вже не видається… З одного боку, під час війни всі інші теми здаються другорядними; із другого – зосередитися лише цьому було би занадто важко психологічно, адже люди очевидно потребують також текстів, які би допомагали абстрагуватися від травматичних переживань.

 

Загалом же можна сказати, що сучасна українська проза-2022 не втратила на розмаїтті та пропонує читачеві тексти в нішах, які стабільно залишаються актуальними в нашому літпроцесі.

Проза про війну

Владислав Івченко. Після 24-го. К. : Віхола, 2022.

Зрозуміло, що основний масив текстів про той період війни, який триває, з’являться пізніше, хоча вже сьогодні маємо спроби осмислити й зафіксувати події і в жанрах нонфікшн, і в художньому форматі. До другої групи належить збірка оповідань Владислава Івченка «Після 24-го». Ці тексти, пояснює автор у передмові, він почав писав із терапевтичною метою ще в березні, у частково оточених Сумах.

 

У цій же передмові автор завбачливо відповідає на питання, що можуть виникнути у «дорогих читачів», які візьмуть до рук його книжку. Зокрема про те, чому про війну пише людина, яка не була на фронті. Або про те, чи взагалі можна писати про війну під час війни. Але ми не зупинятимемося на цих питаннях, адже вони можуть завести далеко від власне текстів, а цього б мені не хотілося, бо оповідання зі збірки «Після 24-го» Владислава Івченка я була готова визнати книгою 2022 року в сучукрліті – настільки сильною і правдивою видається ця проза, що створює страшний, але й яскравий образ нашої війни.

 

Щоправда, готова я була рівно до 271 сторінки, а далі обсяг, як завжди, послужив не на користь письменникові Івченкові. Від сторінки 272 у книжці несподівано з’явилися «уламки» – кавалки тексту, які не стали сюжетами для прозових текстів, зате перетворилися на погані верлібри («Нога, а де моя нога? / Лежав у крові / Питав у відчаї / Парамедик ставив турнікет / Прилетіло / Уже ставлять турнікет парамедику / Нога, а де моя нога? / Нога була на дереві / Як і шматки машини / Міна / Міни / Затих / Питань більше немає» тощо), а потім – іще два оповідання з притягнутими за вуха ситуаціями й характерами персонажів, що суттєво зменшило мій захват.

 

Одначе перші 13 оповідань із цієї книжки все одно не стали гіршими і справді варті того, аби їх прочитали й українські, й закордонні читачі.

 

Авторові блискуче вдалося передати атмосферу перших днів повномасштабного вторгнення з її розгубленістю і водночас – миттєвою готовністю людей стати на захист Батьківщини; і страшних заруб пізніших місяців із великими втратами для української армії; і захват кожного гранатометника, якому вдалося навалити русні; і настрій «наша русофобія недостатня», який охопив навіть тих, хто досі був «внє палітікі».

 

Ці тексти тримають у напрузі, бо кожної миті хтось може загинути – і майже зі стовідсотковою вірогідністю гине, як у новелі «Тиша. Камера знімає небо», так що ти направду видихаєш, коли стається диво – і герой виживає там, де, здавалось би, це нереально («Великдень Пацана»). Персонажі в текстах Івченка, як і завжди, неоднозначні: є тут і абсолютний мерзотник, точніше, уже відомий постійним читачам цього автора типаж «мерзотник із Оклункова»; жінка з сином, які виїхали за кордон, але не здолали й не скоро здолають свій ПТСР («Вибачте, ми з Чернігова»); вояк із Маріуполя, готовий добровільно загинути, але не даремно, а так, щоб забрати з собою побільше русні, та багато інших.

 

Часом здається, що ці образи вихоплені з новин чи фоторепортажів, і ти ніби відчуваєш їхні голоси наживо. Тоді стає ясно: не варто чекати, доки тема відстоїться; те, що відбувається зараз, треба фіксувати саме зараз, і добре, що хтось може про це писати вже.

Есеїстика

Андрій Любка. Щось зі мною не так. Meridian Czernowitz, 2022.

Есеїстика в сучасній українській літературі давно зайняла передові позиції, та й узагалі наш нонфікшн за розмаїттям жанрів і яскравістю постатей авторів цілком може конкурувати з художкою (про це свідчить і поява видавництв, які спеціалізуються переважно на нонфікшн, і літературних чи журналістських відзнак за публіцистичні тексти). Одним із найпростіших шляхів стати автором книжки нонфікшн є видати друком вже опубліковані тексти (і отримати два гонорари – закреслено). Правда, тут є маленька деталь: щоб цю книжку купили, вам треба мати велику й люблячу аудиторію, згодну платити за те, що вони вже читали. У письменника й волонтера Андрія Любки з цим проблем немає.

 

Вихід друком чергової збірки колонок Андрія Любки, поза сумнівом, є радісною новиною для шанувальників його творчості, адже тепер ці тексти можна не шукати окремо на «Збручі», а почитати в ошатній книжечці (і взяти автограф!). Якщо ви не належите до шанувальників творчості Андрія Любки, але хочете познайомитися з нею, збірка «Щось зі мною не так» – не найгірший початок. Після сексистського й переповненого сумнівним гумором «М.У.Р.»у («Малого українського роману») есеї з цієї книжки можна назвати… милими.

 

Вони сповнені особливої сповідальності: скажімо, ми дізнаємося, що Андрій Любка любить поспати й полежати; що він прочитав «Улісса», але не буде перечитувати; що він крав черешні у дитинстві й вони смакували значно більше, ніж куплені за гроші; про те, що він любить ловити рибу, ходити по гриби, працювати на землі й навіть про результати його аналізу ДНК.

 

Позиція автора стримано-патріархальна: його дратують сучасні люди, що женуться за примарним успіхом (бридкі мрії карпатських бізнесменів – золоті штори й позолочені китайські крани), і засмучує той факт, що вимирають цілі села. Есеї сповнені зворушливої ностальгії: за дисковим стаціонарним телефоном (бо він не тримав людину на повідку постійного зв’язку), плановими відключеннями світла в 90-х, бо тоді можна було збиратися родиною і просто спілкуватися, і взагалі за тими добрими часами, коли не існувало «безглуздих трендів» на кшталт вегетаріанства (у дитинстві Андрій Любка не знав жодного вегетаріанця – «щасливе було дитинство!»), а хлопці не носили «блазенських борід». Іронізуючи над феміністками, котрі можуть визвіритися на тебе за притримані двері, Андрій Любка закликає ставитися терпимо до людей, що сповідують інші цінності, і не будувати концентраційних таборів для тих старомодних панів, які, наприклад, намагаються цілувати вам ручки.

 

Поза тим, у книжці багато атмосферних розповідей про міста й країни (автор любить і вміє мандрувати – пригадуєте той смуток, який викликала в нас заборона на переміщення в часи ковіду?..). Є тут і цікаві міркування на суспільно-політичні теми – наприклад, про святкування «Дня побєди» на Закарпатті чи про перспективи, які чекали на проголошену на один день незалежною Карпатську Україну («Іноді краще програти»); про письменників Збіґнєва Герберта, Пауля Целана чи Мілана Кундеру та їхні тексти. І навіть дві справді кумедні історії: про те, як Андрій Любка давав завдаток 100 баксів за оренду квартири в Києві, та про те, як він намагався зекономити на готелі в Пізі.

Купити книжку.

Байопіки

Ірен Роздобудько. Неймовірна. Ода радості. К. : Нора-друк, 2022.

Біографії видатних українців становлять особливий інтерес для читачів (і глядачів, оскільки цей жанр «працює» на два види мистецтва), які щойно почали відкривати для себе невідомі чи замовчувані постаті нашої історії. І автори сучасних українських байопіків намагаються не розчарувати реципієнтів, старанно формуючи ідеалізовані образи героїв чи героїнь, якими варто захоплюватися й на яких слід рівнятися (це можуть бути як політичні діячі – стрічка «Таємний щоденник Симона Петлюри, – так і письменники – фільм про Василя Стуса «Нескорений» або роман Ольги Саліпи про Кобилянську «Оля»). За великими рахунком, байопіки нині є інструментом пропаганди, точніше контрпропаганди, яку здійснюють українські митці для нейтралізації поширюваних тривалий час російських/радянських міфів і стереотипів.

 

«Олена Теліга. Неймовірна» цілком відповідає мейнстріму. В основу повісті Ірен Роздобудько поклала власні сценарії художнього фільму і чотирисерійного однойменного серіалу. «Обидва проєкти відкладено до невизначеного часу», – пише авторка в довідці «Як читати книжку?», наголошуючи, що «Неймовірна» – це не біографія в чистому вигляді, а спроба просопографічного портрету на основі документальних джерел (їх перелік подається наприкінці – це спогади Олега Штуля-Ждановича, Уласа Самчука, Євгена Маланюка, листування з Дмитром Донцовим, Наталею Лівицькою-Холодною та інших) із додаванням «літературних допусків та інтуїтивних припущень».

 

Сюжет повісті відповідає канонічній біографії Олени Теліги – вихованої в російській культурі «петербуржанки», яка стала українською націоналісткою, намагалася відродити українську державність в окупованому гітлерівцями Києві та була розстріляна в Бабиному Яру (сподіваюся, це не спойлер). Сила, харизма, любов до Батьківщини, жага до життя, бажання померти за ідею – на цих рисах своїєї героїні наголошує Ірен Роздобудько, витворюючи ідеальний романтичний образ жінки-борчині і трішечки femme fatale (звісно, усі чоловіки в неї закохувалися, а жінки ненавиділи!).

 

Решта персонажів, закономірно, блякнуть на цьому яскравому тлі – від пана-редактора Дмитра Донцова до коханого чоловіка Михайла Теліги. Утім, вони принаймні зображені в позитивному ключі. Менше пощастило власне українському народові, якому, теоретично, і присвятила життя Олена Теліга. Українці в повісті – переважно манкурти і зрадники, позбавлені національної свідомості нікчемні істоти, які програли визвольні змагання та продалися радянській владі.

 

У неоромантичному конфлікті з цією огидною масою Теліга перебуває вже з юних літ – однією з найяскравіших сцен повісті є епізод «на картошці», який, вочевидь, належить до літературних допусків чи інтуїтивних припущень. Змушена заробляти на життя родини в перші роки радянської влади, юна героїня їде копати картоплю на село, де вночі у стодолі її намагається зґвалтувати червоноармієць Хома – і дівчина відбивається від нього серпом (хоча я, чесно кажучи, була впевнена, що вона скористається лопаткою).

 

Словом, носіями національної ідентичності, честі й совісті нації постають у повісті Ірен Роздобудько сама Олена Теліга, ну і ще десяток оунівців. Ні причини розколу в ОУН, ні співпраця мельниківців із окупаційною адміністрацією, ні участь українців у Голокості не цікавлять авторки. Її позиція чітка й однозначна: усе, що стверджують російські ідеологи, треба заперечити; про все, що не сприяє творенню героїчного міфу, не треба згадувати. Із цього погляду, звісно, «Неймовірна» є чудовим зразком агітаційного байопіку, здатного протистояти ворожій пропаганді. Її ж методами.

Купити книжку.

Історична проза

Таня П’янкова. Вік червоних мурах. К. : Наш формат, 2022.

Творів на історичні теми в сучукрліті з’являється стабільно багато. Здебільшого вони, як і байопіки, мають на меті пропаганду національних цінностей та виконують виховну функцію. Історична проза працює з трагічними сторінками минулого українців, закликаючи осмислити причини наших поразок і не повторювати помилок у минулому. Серед тем, до яких звертаються сучасні українські автори історичної прози, важливе місце займає тема Голодомору, що зринає в різних текстах, навіть якщо не є центральною для того чи іншого художнього твору.
Узагалі тексти сучасних українських авторів про геноцид і червоний терор буває непросто розрізнити.

 

Усе залежить від того, наскільки сильне враження кожен окремий твір справить на вас. Звісно, якщо читач або читачка – людина, яка вперше береться за книжку на цю тему або мало що про неї чула-читала-бачила, приголомшення не уникнути. Те саме стосується читачів, здатних неодноразово отримувати катарсис від пережитої в художній формі трагедії. Більш досвідчений чи то цинічний читач уже знає, чого чекати від роману про Голодомор: звироднілі представники радянської влади нищать українське село, де конають люди, позбавлені останніх крихт їжі; ситуація складного морального вибору когось із персонажів – уклонитися «совітам» і отримати пайку чи зберегти честь і померти від голоду; натуралістичні описи спухлих людей, деталі приготування страв із макухи, кори і таке інше; кульмінаційні сцени людоїдства і спровокованого ним божевілля.

 

Усе це маємо і в романі Тані П’янкової «Вік червоних мурах», що змальовує Голодомор 1932–33 рр. у селі Мачухи на Полтавщині. На одному боці художньої опозиції тут – юна Явдошка, родина якої приречена на голодну смерть; на другому – дружина червоного комісара Соломія, яка «заїдає» втрату дитини й байдужість чоловіка, так що змушена лікуватися від ожиріння. Ще одним персонажем, колізію якого авторка простежує послідовно, є представник сільської влади Свирид, що кохає одну жінку, а спить із іншою (ну і, звісно, нічим хорошим це не закінчується).

 

Сексу в романі, до речі, несподівано багато, і якби я була схильна до самогубства, неодмінно номінувала би деякі зі сцен на антипремію «Золотий хрін». Адже якщо метафори пожирання в ситуації голоду більш-менш зрозумілі, то благодать і мед якось не дуже асоціюються з негідником, який скоро покине нещасну дівчину вмирати родами: «…голодним псом солод із Тамари злизую, виїдаю її всю, випиваю, смакуючи кожним порухом… На коліна її кладу… Сам на неї спираюся. Вологу стежку помежи стегон намацую – і вже не можу більше чекати. Вдираюсь у ту гарячу прірву, аби наповнити її благодаттю, налити її медом, молоком, теплом…» тощо.

 

Узагалі весь текст написано в цьому пафосному регістрі, на межі емоцій, у тональності прокльону. Він покликаний вразити, змусити ненавидіти і водночас пробудити емпатію (скажімо, тільки абсолютно черства людина не заплаче, коли читатиме про смерть матері, яка в роті виносила з колгоспу зерно для дітей). Разом із тим роман доволі динамічний, структурований як популярний серіал – і це також можна вважати дієвим засобом пропаганди. Таня П’янкова активно працює над тим, щоб «Вік червоних мурах» було перекладено іноземними мовами й презентовано за кордоном, де про історичні трагедії українців знають мало або не знають узагалі. Думаю, закордонний читач гарантовано дістане шок.

Жанрова проза

Ірена Карпа. Тільки нікому про це не кажи. К. : Книголав, 2022.

Жанрова проза в сучукрліті розвивається доволі активно й у різних напрямках. Чисельно найбільшими, видається, є сегменти фантастики (міське фентезі, стімпанк, технофентезі, підліткове фентезі, пригодницьке фентезі) та детективу (ретро- чи історичний, іронічний, кримінальний детективи). От і Ірена Карпа, яку недоброзичлив(и)ці завжди хотіли заштовхати в нішу «жіночої прози», цьогоріч видала детектив-трилер «Тільки нікому про це не кажи», у якому йдеться, зокрема, і про те, що зазвичай замовчують, ховають у домашніх шафах і забороняють виносити на люди: домашнє насильство, зґвалтування, булінг. Письменниця багато говорить саме про цей аспект на презентаціях та інтерв’ю з нагоди виходу книжки, так що детективний компонент дещо відходить на другий план і починає складатися враження, ніби роман є свого роду посібником з подолання психологічної кризи для людини, яка пережила насильство. Однак це не зовсім відповідає дійсності.

 

 

Мушу попередити вразливих читачів і читачок, що психологічна допомога може знадобитися їм безпосередньо в процесі читання, адже приблизно третину тексту роману Карпи присвячено змалюванню закритих секс-вечірок в околицях Парижу. Організовані для заможних і «непростих», ці груповухи відбуваються, незважаючи на карантин, адже трахатися хочеться завжди… Молода українка Марґо, яка у звичайному житті працює фотографинею немовлят у паризькій лікарні, має постійного коханця Лорана (він, власне, і возить дівчину на ці вечірки) та глибоку задавнену психологічну травму, що не дає їй створити родину або завести одні стабільні стосунки.

 

Поліаморія чи секс-залежність – ось що хоче з’ясувати персонажка, ідучи на прийом до професора-психотерапевта; який із трьох? – ось що хоче з’ясувати вона на вечірці:

 

Вона по черзі розстібнула всім трьом «жеребцям» штани. І — ох — натрапила пальцями на найменший член, з яким мала справу в своєму житті. Та ще й абсолютно неактивний. Два інші були звичайних розмірів. І тут Марґо опосіло милосердя: як то вона вибере когось одного? Це ж той, у кого найменший член, піде й утопиться в басейні. А якщо вибрати його, то все одно втопиться, бо зрозуміє, що то з жалю. І Марґо сказала: «Демократія!». Хрипко сміючись, вона взялася за всіх трьох одразу. Хлопчику-мізинчику дістався рот. Чи відчувала щось Марґо? Навряд чи.

 

Словом, поведінка Марґо – абсолютно очевидно не просто любов до сексу та бажання кинути виклик патріархальні моралі! Але тссс… тут важливо ненароком не заспойлерити, адже це детектив, де кожна деталь має значення. Наприклад, те, що Марґо має авторитарного дідуся – старого кагебіста… І кохає такого собі С., який ніколи не приїде до Парижу… І листується з журналістом газети «Вісник Обухівщини» Соніком-Толіком, який веде подвійне життя й насправді є популярним блогером. Головною ж детективною інтригою є розкриття таємниці загадкових убивств, що кояться в Україні та мають чітко виражену спрямованість. Від рук невідомого Месника гинуть фотограф-ґвалтівник, продюсер-розбещувач, корумпована чиновниця, яка сприяла секс-експлуатації дітей і підлітків… Здавалося б, до чого тут Марґо? Дізнається той, хто витримає описи груповушок і дочитає до кінця!

Купити книжку.

Психологічна проза

Ксенія Фукс. 12 годин чоловіка. Чернівці : Видавництво ХХІ, 2022.

Із визначенням «психологічна проза» у сучукрліті треба бути дуже обережними, адже сказати про автора чи авторку Х, що його чи її проза психологічна, іноді означає спровокувати закид «а в Y, Q, W хіба ні?!». А оскільки психологічними в нас хочуть бути і детективи, і бойовики, межі поняття розтягуються… З іншого боку, як інакше назвати тексти кшталту новел Ксенії Фукс, що не належать до жанрової літератури і цілком очевидно мають на меті роботу з емоціями та переживаннями персонажів? Отож, психологічна проза.

 

Збірка новел Ксенії Фукс «12 годин чоловіка» пов’язана з виданою два роки тому книжкою цієї авторки «12 сезонів жінки». 12 історій, 12 сюжетів, 12 чоловіків… Утім, часом нараторкою виступає жінка, тому на окремих персонажів збірки ми дивимося крізь жіночу оптику. Узагалі якщо порівнювати «12 годин» із «12 сезонами», очевидним є певне вирівнювання та навіть, не побоюся цього слова, удосконалення стилю письменниці (не виключено, правда, що її тексти нарешті просто почали редагувати).

 

Немає у «12 годинах» і тієї силуваної тенденційності, що відзначала частину новел про жінок, коли авторка ніби намагалася проілюструвати засадничі положення фемінізму. Заявивши у присвяті всім українським воїнам: «немає справжніх чоловіків, так само як немає несправжніх», Ксенія Фукс показує своїх персонажів у далеко не героїчних, але життєвих і реалістичних ситуаціях (тут теж треба наголосити, що це не реалістичність 18+ Ірени Карпи й Владислава Івченка, а лайт-версія для поміркованих читачів).

 

Утім, ця лайтовість не перешкоджає авторці піднімати важливі теми.

 

От, скажімо, один із 12 чоловіків – учасник АТО, який зовсім молодим пішов у військо, потрапив у саме пекло Донецького аеропорту, вижив – і геть не усвідомлює себе героєм. Цей хлопець не хоче говорити про те, що він пережив, але для нього багато важить ставлення до армії та ЗСУ: «Мені образливо бачити у камуфляжі та медалях аватарів, які валяються на вокзалі. Образливо та боляче. Бо ти йдеш, такий молодий, зухвалий, у гарній новій формі, а люди тебе автоматично вже сприймають через призму того аватара на станції. …Взагалі важко працювати над іміджем структури, в якій гівнюків дуже багато. Важко стало довіряти».

 

 

Чи, приміром, білорус, який довгий час жив у Москві, а потім – уже під час війни – переїхав працювати до Львова… Попри те, що йому не вдається зняти квартиру у Львові, а нові співробітники дарують футболку з написом «Москалі і люди не можуть бути разом», він намагається позбутися московського акценту, і навіть – здається! – знаходить своє кохання.

 

Є у збірці й суто родинні драми, проблеми батьків і дітей, історії про алкоголь, наркотики та співзалежні стосунки, а також чи не найоптимістичніша (хоча не знаю, наскільки реалістична) новела про транссексуальність – коли чоловік, народжений у жіночому тілі, став пастором протестантської церкви, а далі наважився зробити операцію зі зміни статі. «…З рішенням я довго не вагався, тому що хотів бути щасливим, бути собою, тому що в мене для цього були усі підстави», – говорить пастор. У принципі, кожен герой чи героїня Ксенії Фукс зрештою приймає якесь важливе рішення, щоб стати собою.

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Що почитати у перервах між зведеннями з фронту – нова українська проза

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Українські журналісти збирають кошти на книгу про Голодомор

Редакторська група українського суспільно-історичного онлайнового ресурсу «Історична правда» оголосила про збір коштів для перекладу та видання книжки Александра ​​Вінербергера про Голо

Ткаченко: «Порушуємо питання про арешт музейних колекцій рф, які перебувають за…

Україна порушує на міжнародному рівні питання про арешт музейних колекцій рф, які перебувають за кордоном, та про запровадження санкцій проти російських культурних діячів.

Про це сказав міністр культ

Від книжок-картинок до казок про світло: найпомітніші дитліт листопада

Патріотичні книжки-картинки, які можна дарувати іноземцям, шалені пригоди й свіженький детектив для середнього шкільного віку — у нашому огляді книжкових новинок для дітей.
Киці-мандрів

Роман Асєєва про «Ізоляцію» видадуть у Польщі

Роман Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору» видали польською. Про це повідомили на фейсбук-сторінці видавництва Wydawnictwo KEW.
Польське видання матиме назву «Сві

Євросоюз підтримає переклади художньої літератури українською мовою

Програма Європейського Союзу «Креативна Європа» оголошує грантовий конкурс «Поширення європейських художніх робіт 2023». Про це повідомило українське бюро організації на своїй офіційній

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"