Ще одна рекомендація ….

2022-05-13 21:15:17 Ліліт Наві (Lilit Navi)

Ще одна рекомендація ….

Жанр:міське фентезі, підліткова проза

Любі читачі, цю книжку я збиралася вам рекомендувати ще у лютому, але через стан в країні не мала змоги. 

Прекрасна авторка, прекрасний твір. Заходьте, не пошкодуєте.

 

У творі є: пригоди та таємниці, містичні дивовижі, магія

 

Анотація: Ви вважаєте, що див на світі не буває?

Запитайте у героїнь цієї історії! Адже в один чудовий день життя трьох студенток кардинально змінилося. І тепер їм доводиться не лише конспектувати лекції та писати курсові, а й вчитися давати раду незвичайним здібностям, які звалилися на них, неначе сніг на голову. А ще – розбиратися з чаклунами із минулого, допомагати тим, хто потрапив у біду і достойно виходити з усіх життєвих випробувань.

 

Уривок: 

— Кажуть, це не український звичай, купатися в ополонці, — промовила Ярина, перегортаючи сторінку.

— А який же український? Ворожити сьогодні можна? 

— Можна. Зараз я пошукаю. 

Ярина погортала підручник і заходилася читати: 

— “Потрібно розсипати на стіл жменю горіхів або, наприклад, насіння, горошин чи квасолин. Загадати бажання і перерахувати кількість предметів. Якщо вони у парній кількості – бажання буде виконано, якщо ж число предметів непарне – воно не здійсниться…”

— О, в мене було соняшникове насіння, зараз перевіримо, — Зося понишпорила в тумбочці, дістала упаковку насіння та сипонула щедрою рукою на стіл біля Ярининої книжки. Кілька насінин звалилося на підлогу, та дівчина спритно їх зібрала.

— Так… Загадую бажання… Тепер рахую…Одна, дві, три… тринадцять, чотирнадцять… двадцять шість… Дідько, двадцять сім. Що, тепер все пропало? 

— А що ти загадала? 

— Добре здати сесію і заробити стипендію, — Зося зітхнула. — О, ура! Я ще одну насінину пропустила. Ось вона, біля ніжки столу. Тепер все вийде! 

На радощах вона скочила на ноги і зробила кілька танцювальних па, лавіруючи по їхній невеличкій кімнаті так, щоб не “впечататися” у ліжко, стіл або тумбочку.

— Давай ще щось цікавеньке, мені сподобалося! — гукнула вона до Ярини.

— “Аби дізнатися ім’я свого майбутнього чоловіка, дівчина повинна вийти на вулицю та запитати у першого зустрічного чоловіка, як його звати – саме таким буде ім’я її судженого…”

— А що, класно! Ходімо попитаємо свого щастя? — Зося швидко встромила ноги в чобітки і вже одягала пуховик.

— Я колись ще в школі так ворожила, зустріла якогось діда, питаю: “Як вас звати?” А він у відповідь: “Никодим Онуфрійович!” — сказала Майя.

— Ото довго тобі доведеться судженого шукати з такими паспортними даними! — тішилася Зося.

— Може, саме той дідок і був її судженим! — долила масла у вогонь Ярина.

— Ану ж, подивлюся зараз, на кого ви натрапите! Дуже цікаво! 

— Ну добре, — Ярина здалася. — Вийдемо, але на п’ять хвилин. Бо мені ще вчити і вчити! 

Вони швиденько замкнули кімнату і поспішили вниз сходами. Гуртожиток стояв напівпорожній — ще не всі студенти повернулися з дому після канікул. У кожного факультету іспити та заліки починалися в різні дні, а у старшокурсників взагалі була практика.

Привіталися з вахтеркою Тамарою Юріївною і вийшли надвір, у вечірню темно-синю прохолоду, перекреслену поодинокими сніжинками. Снігу було небагато, але він все одно завзято хрумтів під ногами. На безхмарному небі виднілося велике кружало повного місяця.

— О, дивіться, який красивий місяць, саме підходящий час для ворожінь! — вигукнула Зося. — Тільки щось нікого не видно. Ми тут і замерзнемо, поки діждемося якогось чоловіка!

— А давайте вийдемо на дорогу, — запропонувала Майя. — Там людніше.

Вони пройшли алейкою, обсадженою кущами самшиту, і опинилися поблизу університету. 

Це була старовинна споруда у формі літери “П”, обернута до гуртожитку своєю “перекладиною”. Щоб опинитися на вулиці, потрібно було обійти той чи інший бік будівлі. 

Вони рушили в обхід стадіону, де раптом побачили самотню фігуру з собакою. 

— О, чоловік! — зраділа Майя. — Ану, Ярино, спитай, як його звуть! 

— Не буду я питати, — вперлася дівчина.

— Чому? Дивися, молодий, симпатичний! Явно не Никодим! 

— Його звуть Ігор, — втрутилася Зося, — і це Яринин викладач. Той, у якого вона завтра іспит складатиме! 

— А, тоді ясно, — протягнула Майя. — Ну добре, тоді підемо далі! 

Але варто було їм зробити кілька кроків, як Зосі прийшла на гадку нова фантастична ідея.

— Я згадала ще одне ворожіння! — вигукнула вона. — Треба зняти з ноги черевика і кинути за спину. Куди він носком вкаже, там і судженого треба шукати! 

— Ну, тут вибір невеликий, — протягнула Ярина. — Або на університет вкаже, або на гуртожиток.

— Ще може на генделик за рогом, — додала Майя. 

Проте Зося була рішуче налаштована до експериментів. Вона стягнула з ноги модний чобіток на високому підборі, замружила очі і жбурнула взуття собі за спину.

Чобіт кілька разів перевернувся в повітрі, а потім щось дзеленькнуло, і на сніг посипалося скло.

— Зосю, ти розбила вікно! — зойкнула Ярина.

— Ну я ж не хотіла, — протягнула Зося, стоячи на одній нозі, як чапля. — Давайте швиденько звідси вшиватися, поки сторож не нагодився. Принесіть мені чобота! 

Ярина підійшла до глухої стіни університету, у якій було лише одне низеньке віконце, що, певно, вело до підвального приміщення. Увімкнула ліхтарик на телефоні та заходилася обдивлятися все навколо.

— Тут тільки скло валяється, — розгублено промовила, — а чобота я не бачу! 

— Він досередини залетів! — вигукнула Майя.

— То дістаньте його! — вже трохи сердито звеліла Зося. — Скільки мені так стояти, нога вже замерзла! 

— Лізь сама та діставай, твій чобіт, врешті-решт, і кидала ти його сама! 

— Ага, і як ти хочеш, щоб я босоніж по битому склу ганяла? Це ти в нас, Майко, йогиня, а не я! 

Доки вони перекидалися словами, Ярина ще раз посвітила ліхтариком на вікно, що зяяло голою рамою, а потім обережно повернула зсередини ручку — і створка відчинилася.

Дівчина, недовго думаючи, перекинула ногу через низеньке підвіконня і пірнула досередини, у вогку задушливу пітьму…

https://booknet.com/uk/book/charodiki-na-pvstavki-b371123

 

Оригінал статті на Букнет: Ще одна рекомендація ….