Чому ми любимо мандрувати в минуле?

Чому ми любимо мандрувати в минуле?

Чому ми любимо мандрувати в минуле?

Всім привіт!

Це книга, яка є одним із лідерів серед моїх романів за кількістю прочитань ( понад 308 тисяч) , 1625 читачів додали її до своїх бібліотек. Якщо ви любите якісну історично-пригодницьку літературу, де присутня любовна лінія, але вона не є основною – то сміливо занурюйтеся в атмосферу життя наших предків 11 століття.

Якраз сьогодні діє знижка 25% на другий том дилогії – “Тисячу років тому. Лицар та королева” Тільки до кінця дня її можна придбати за 30 грн. Перша книга є безкоштовною! Отже. за 30 грн. ви отримуєте повноцінний великий історичний роман, третій том якого ще в роботі ( він теж буде безкоштовним). 

Пропоную вашій увазі уривок з книги “Тисячу років тому”: 

Вони звернули трохи вбік від озера та рушили углиб лісу. Ясен першим, Ярослав – слідом за ним. Старезні ялини зімкнули над їхніми головами свої віти. Знизу на стовбурах не було гілля, воно починало рости десь на рівні людського зросту, але було таким густим, що майже не пропускало сонячного світла. Лише місцями у прогалинах, де не було дерев, падав на землю, вкриту опалою хвоєю, самотній промінь, що видавався ще яскравішим у порівнянні з напівтемрявою, яка вічно панувала у цьому лісовому царстві. Тут не щебетали веселі птахи, як у листяних гаях, лише час від часу щось шаруділо у вітті – може, вивірка чи куниця пробігала, але Ярославові подумалося, що то, мабуть, котрийсь із лісових духів, яких так шанують меряни, стежить за непроханими гостями та вигадує, як би їх покарати за те, що забрели у його вотчину.

Раптом Ясен натягнув повіддя, спиняючи коня.

 – Все, приїхали, – мовив він.

Ярослав побачив, що перед ними була чимала галявина, поросла травою. Про те, що тут колись теж був ліс, свідчили хіба що вузлуваті корені та пеньки, що де-не-де стриміли з землі. Але зараз  відкриту місцину заливало яскраве світло, і  вона наче сяяла на фоні темної стіни лісу. Оточена галявина була частоколом із  гостро заточених дерев’яних кілків, прямо  з-під копит їхніх коней звивалася вузенька стежка, яка свідчила, що тут часто хтось ходив. То гублячись у траві, то знову з’являючись на світ божий, стежина вела до дерев’яної хати, такої ж, які можна було побачити у передмісті Ростова – спорудженої за мерянським звичаєм. Тільки ця хатина видавалася старішою – стіни її потемніли, поросли зеленим мохом, дах, зроблений із  тесаних дощок, трохи похилився на один бік. Маленькі віконечка, затягнуті  міхуром бика, дивилися на світ дещо підсліпувато.  До передньої стіни будинку був прилаштований ґанок на високих дерев’яних палях, тож, коли дивитися з цього боку, здавалося, що дім стоїть на двох ногах.

 – Що це ще за хатка на курячих ніжках? – зачудовано  спитав Ярослав. – Прямо як у тих казках, що їх тут дітям розповідають…

Він би не здивувався, якби зараз відчинилися двері та на  ґанку з’явилася страшезна Баба Яга, що, за розповідями старих людей, заманює до себе дітей та потім з’їдає їх. А варто було лише уважніше поглянути на частокіл, що оточував галявину – то такі думки вже й не здавалися витвором уяви. Бо на кілки  з рівними проміжками між собою були насаджені черепи тварин – найчастіше биків або баранів ( судячи по рогах, які виднілися то тут, то там).

– Досить моторошно виглядає, правда? – зауважив Ясен. – Я, коли вперше сюди потрапив, то ще й вечір був, смеркалося. Уяви собі – гналися ми ще з двома гриднями за лосем, він раптом як кинеться у чагарі,  супутники мої відстали, а я  вискочив сюди, на цю місцину. Темніє, кругом ці черепи, а в хаті світиться. А тоді вийшов хтось на поріг та як зареве: “Хто тут бродить, мою звірину полохає?” Ну я й дав драла…

– То що тут, справді якась відьма живе?

 – А от і не вгадав. Може, зараз усе побачиш, тільки треба зачекати. І відійти подалі. бо як нас почують,  то з дому не вийдуть.

Вони звернули у ялинник, прив’язали коней до дерева, а самі прикипіли очима до галявини з дивною будівлею. Минав час, але звідти так ніхто й не з’являвся.

– І довго ще ми будемо так чекати? Чи мешканці цієї хати тільки у темряві з неї витикаються?

 – А от цього я тобі не скажу, – мовив Ясен. – Як хочеш побачити, хто тут живе, то сиди спокійно.

І, немов під впливом цих його слів, двері хатини раптом відчинилися та на ґанку з’явилися… ні, зовсім не якісь потойбічні істоти, а двоє молодих дівчат.  У полотняних , вишитих біля горловини та на рукавах сорочках, довгих, до самої землі,  на які було одягнуто, за місцевим звичаєм. ще “запону” – складений навпіл прямокутний шматок полотна з отвором для голови, який був коротшим сорочки, по боках не зшитим, а тільки підперезаним поясом. Довге волосся було заплетене в коси, а по чолу охоплене розшитими бісером стрічками. Одна з дівчат була білявою, інша – чорнявою.  Кожна несла перед собою оберемок якогось одягу та праник – дерев’яний валок на довгій ручці, з ребристою поверхнею. Хлопці зрозуміли, що прямували вони до озера – прати білизну.

Тож, полишивши коней, тихо рушили слідом за  дівчатами, щоб краще їх роздивитися. Але раптом у Ярослава під ногою хруснула суха гілка, і лісові мешканки, ще не далеко відійшовши від своєї хати, зупинилися та повернули голови у той бік, де за ялинами причаїлися молодий князь та його товариш.

 – Хто тут? – суворо спитала одна з дівчат, темноволоса, і загрозливо підняла свою “зброю”.

Поки Ясен встиг хоч слово сказати, Ярослав уже рішуче розсунув гілля та ступив на відкритий простір.

 – Не бійтеся, – мовив він. – Ми не завдамо вам шкоди. Просто мисливці, проїздили поруч у пошуках дичини.

Ясену також нічого не лишилося, як вибратися зі свого укриття, при цьому він кинув на князя докірливий погляд.

 – А ми й не боїмося, – відповіла чорнява дівчина. – Чого нам страшитися? Уже ходили тут усякі до вас, знаєте, що з ними сталося?

 Хлопці похитали головами.

 – То от, дивіться, – дівчина вказала пальцем на черепи, розвішані по огорожі.

Звичайно, вона просто лякала їх, бо людських останків там і близько не було. Проте її темні очі дивилися якось так пронизливо, що в Ярослава аж мороз пішов по шкірі.

Друга дівчина, білява, світловолоса, раптом стиха посміхнулася і кинула на  незнайомців лукавий погляд – наче хотіла переконатися, чи справили на них враження слова її супутниці.  Ясенові ( а він бував тут не вперше) саме ця білявка припала до душі, і, власне, заради неї він і навідувався сюди, хоча дівчина навіть не здогадувалася, що хтось за нею стежить. А тепер, через Ярославову необережність, його схованку розкрито і більше не вийде таємно милуватися красунею. Через це він трохи засмутився.

 

 – Ходімо, сестро, – сказала чорнява світловолосій і рішуче закрокувала стежкою, більше не звертаючи уваги на непрошених гостей.  Білявка ( дивно, але вони були зовсім не схожі між собою) крадькома озирнулася і кинула на Ясена цікавий погляд, а потім рушила слідом за сестрою.

Не довго думаючи, хлопці на невеликій віддалі попрямували за ними. Отак і вийшли на берег озера, де дівчата склали в купу білизну, яку збиралися прати, та заходилися підкочувати поли своїх сорочок, щоб не намочити у воді.

 – Може, вам допомогти? – озвався Ясен.

Білява дівчина засміялася:

 – Ще я такого не бачила, щоб чоловіки шмаття прали! – відізвалася вона.

 – Ми можемо перенести одяг до того каменя, там вам буде зручніше, – Ясену кортіло ближче познайомитися з дівчиною, і, мабуть, вона й сама була не проти, якби не її сувора сестриця. Та повернулася і подивилася на нього так, наче він змолов бозна-яку дурницю.

 – Ти що, з глузду з’їхав? – спитала вона. – То священний камінь, до нього можуть наближатися тільки жерці. Інакше можна і життям поплатитися!

 – От дивна тут земля, – пробурмотів Ярослав. – Дерево не рубай, бо там дух сидить, до каменя не підходь, бо він священний…

 – А ти сам, видно, не тутешній, хоч і говориш по нашому… Що, мабуть, із Русі з князем приїхав? – спитала білява дівчина.

Обидва хлопці були одягнені у простий одяг, який носили дружинники, тож не дивно, що їх прийняли за когось із князівської варти.

 – Так, із Києва. – ствердив Ярослав.

 – З дружини княжої?

Чорнява дівчина, що вже заходилася завзято махати праником, невдоволено смикнула сестру за рукав:

 – Руто, досить базікати, берися до роботи!

Тоді повернула голову у бік хлопців і зневажливо промовила:

 – З яких це пір у княжу дружину беруть кульгавих? Чи це князь каліка, то й воїнів собі таких самих назбирав?

Ярослав відчув, що червоніє. Щоразу. як хтось згадував про його фізичну ваду, він ніби на мить повертався у дитячі роки, коли його дражнили і зневажали. Зараз він хіба що ледь накульгував, майже непомітно. І все одно, як раптом випадало чути жарти з цього приводу – то винуватцям потім доводилося дуже шкодувати за свої необачні слова. Але ж перед ним були дівчата, якісь дикі мерянки, що з них візьмеш… Тому він вирішив пропустити цей закид повз вуха.

 – Як тебе звуть, таку гостроязику?  – спитав він, вперши руки в боки. – Сестра твоя – Рута, а ти?

– Не заведено у нас чужим людям свої імена називати, – відрізала дівчина, витираючи з обличчя краплі води. – Бо як  скажеш недобрій людині, як тебе звуть, вона може вкрасти твою душу…

 – Ми  у ці ваші забобони не віримо, – мовив князь. – Можемо вам назватися першими, от я – Ярослав, а мій друг – Ясен.

 – А нас ваші імена не цікавлять, і ви теж, – насупилася чорнява. – Ідіть собі, звідки прийшли, а нас полиште, бо зараз повернеться батько, то будете мати біду на свою голову!

Ясен поклав руку князеві на плече.

 – І справді, ходімо, – зауважив він. – Бо люди тут норовисті, якщо батечко такий шалений, як і доньки, то може з рогатиною на нас кинутися.

Ярослав стенув плечима.

 – Чудь, воно й є чудь, – сказав з презирством, наче сам до себе, але так, щоб і дівчата почули. Утім, вони ніяк не зреагували, наче зовсім перестали їх помічати. Тільки хлюпотіла вода та бризки летіли на всі боки – так завзято вони прали.

Не поспішаючи, хлопці рушили туди, де лишили своїх коней. Дорогою Ярослав один раз озирнувся, і йому здалося, що чорнява дівчина теж підняла голову й уважно глянула на нього. Хоча він не був впевнений, що саме на нього – може, то вона батька виглядала…

 – Ну що, княже, вдалося мені тебе здивувати? – посміхнувся Ясен. – Ножик мій?

Ярослав мовчки дістав з-за пояса мисливського ножа у шкіряних піхвах та простягнув товаришу.

І поки Ясен задоволено оглядав свій виграш, перед очима в Ярослава все ще стояли стрункі білі ніжки дівчини у піні озерної води, її чорні бездонні очі, неслухняне пасмо волосся, що вибилося з коси та упало на груди… Найбільше він жалкував про те, що так і не довідався, як її зовуть…

 

Цікаво, що буде далі? Швиденько переходьте сюди і насолоджуйтесь читанням!

Не забудьте натиснути кнопку “Відстежувати автора” в моєму профілі, щоб не пропустити жодного оновлення, знижки чи інших приємних сюрпризів! 

А ще сьогодні знижка у моєї подруги Юліанни Бойлук, яка також пише історичні любовні романи. Тому, якщо ви полюбляєте цей жанр, сміливо додавайте до своїх бібліотек романтичну та пригодницьку історію “Незнайомка для принца”! 

Бажаю приємного читання та вдалого тижня! 

Ваша М.Д.

Оригінал статті на Букнет: Чому ми любимо мандрувати в минуле?

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"