«Це моє життя» – книжка, яку ви подумки проживатимете ще тиждень 

2024-04-02 07:00:00 Валя Вздульська

Рус Лаґеркранц ; пер. зі швед. Ганни Мамчур. — Х. : Видавництво «Крокус», 2024.  — 112 с. : ілюстрації Аннелі Фурмарк.

 

Вік: 8-10, 10-12+

 

Новинка на книжкових полицях – шведська книжка «Це моє життя» – трохи спантеличує із першої ж сторінки, кілька разів поспіль ламаючи наші очікування.

Головній героїні Софі от-от виповниться чотирнадцять, і вона могла б весело святкувати свій день народження з батьками й старшою сестрою на грецькому пляжі. Однак дівчина не хоче до Греції – вона мріє про літній табір за містом з його дерев’яними будиночками під соснами й холодним Балтійським морем. Гаразд, думаємо ми, напевно, там будуть всі її друзі або й хлопець, який їй подобається. Але помиляємося. 

Та настає довгожданий день від’їзду, і повні автобуси підлітків чекають на Софі, але та просто не приходить. Щось сталося, припускаємо ми, і помиляємося знову. Софі просто потрібен був час, щоб наважитися, звикнути до думки про поїздку, хай навіть вона готувалася до неї весь рік і склала речі ще за тиждень.

 

Та все ж Софі зрештою приїздить у табір. Не до друзів – вона їх не має. І не до хлопця, хоча їй цікава тема перших поцілунків. Софі приїздить, щоб побути «зі звичайними дітьми», як каже вона. Річ у тім, що себе дівчина вважає не зовсім «звичайною» – у неї розлад аутичного спектра.

Письменниця Рус Лаґеркранц, яку ми добре знаємо за книжкою «Моє щасливе життя» та її продовженнями про дівчинку Даню, створила своєрідну репліку своїй же серії книжок «про щастя». Даня втратила маму, але відчуває щастя та радість існування завдяки дружбі. Для Софі, однак, питання стоїть інакше. Через свій розлад вона просто не може відчувати радості безтурботного спілкування з однолітками. Усе 14-літнє життя дівчинки – це важкі, але необхідні кроки до соціалізації. Кожен крок – випробування, що вимагає зусиль, неймовірного нервового напруження, допомоги фахівців і безмежного терпіння рідних.

 

 

Тема аутизму в дитячій і підлітковій літературі піднімається не так і часто. А проте, за даними ВООЗ, розлад аутичного спектра в середньому має 1 дитина зі 100 у світі. Ці дані дуже приблизні, оскільки ми не маємо статистики з багатьох країн із низьким і навіть середнім рівнем доходу. 

Рус Лаґеркранц і художниця Аннелі Фурмарк розповідають про Софі, підлітку з розладом аутичного спектра, з властивим їм багатошаровим лаконізмом. За кожним написаним – і ненаписаним – реченням та ілюстрацією невеличкої графічної повісті, що використовує водночас і техніки мальопису, концентруються складні, глибокі смисли та потужний емоційний заряд. Поетична мова, теплота та візуальна влучність і віртуозність дають нам змогу легко та із задоволенням зануритися не просто у захопливий художній світ, а зазирнути в думки Софі та її емоції. Не дратуватися з її вчинків і зволікань, а прожити її страхи та надихнутися мужністю, з якою дівчина намагається стати відкритішою і зрозумілішою для інших. 

 

Як і у випадку з більшістю книжок Рус Лаґеркранц, повість «Це моє життя» має дуже широкого адресата. Це і діти, і дорослі. «Звичайні діти», за визначенням Софі, і діти, що мають розлади аутичного спектра. Останнім дуже важливо розуміти, що вони не самотні у своїх досвідах, і що більше ми матимемо художніх книжок на тему аутизму, то простіше їм буде знайти таку психологічну підтримку.

 

Що ж до решти дітей, книжки на зразок «Це моє життя» виконують не просто інформативну функцію, розповідаючи про складнощі у спілкуванні дітей з аутизмом, а й розвивають емпатію. 

 

Є чимало досліджень того, як читання книжок впливає на емпатію – нашу здатність розуміти почуття та емоційні стани інших людей, співпереживати, бути співчутливими. Одне з таких досліджень, опубліковане науковцями 2013 року, описує, які емоції переживали 66 нідерландських студентів, читаючи «Сліпоту» Сарамаго та оповідання про Шерлока Голмса у порівнянні з читанням газетних публікацій. І тут ключовим виявився такий параметр як «перенесення» (transportation) родом із психологічної теорії наративного перенесення (narrative transportation theory). 

«Перенесення» описує добре відомий нам усім стан, коли читач із головою занурюється в художню історію, його уява, стежачи за сюжетом, активно працює і створює яскраві ментальні образи, а сам він починає ідентифікувати себе з героями, проживати їхній досвід, співпереживати й співчувати.

 

Дослідники виявили, що студенти, які зосереджувалися на художній історії достатньо, щоб пережити «перенесення», не відразу, але приблизно за тиждень після читання були переповнені емоціями, враженнями, продовжували переживати й осмислювати прочитане, а рівень їхньої емпатії був високий. Студенти, яким не вдалося пережити такого занурення в тексти, мали в результаті читання ще менший рівень емпатії ніж ті учасники, які читали звичайні газетні статті.

 

Це дослідження дає нам – батькам, педагогам, бібліотекарям, популяризаторам читання і письменникам – хороші підказки. По-перше, важливе занурення в текст. На жаль, розвинути цю навичку в собі дітям дедалі складніше (але це вже тема іншої розмови). 

 

А по-друге, щоб діти розвивали в собі емоційний інтелект і були здатними розуміти й приймати розмаїття і відмінності довкола себе, вони мають читати гарні художні книжки, які стимулюють їхню емпатію та уяву. Такі книжки, як повість Рус Лаґеркранц та Аннелі Фурмарк про дівчинку Софію, якій все ж вдалося зробити яскравий крок до порозуміння з однолітками. Книжки, які тримають увагу від першої ж сторінки, не відпускаючи до останньої та ще тиждень по тому.

Анастасія, мама сина молодшого шкільного віку з розладом аутичного спектра:

У дітей з аутизмом часто затримка розвитку, отже, від початку з однолітками вони не на рівних. Якщо ж затримки розвитку немає, то все одно цей розвиток інший, інші вподобання, інші потреби. 

 

Отже, моя дитина більш потребує дорослих, ніж однолітків, бо дорослі вгадують бажання, піклуються, допомагають. Але однолітки потрібні як фон. Я не знаю, як це працює, але в компанії дітей нашому сину більш затишно, навіть якщо він з ними ніяк не комунікує.

 

Анна, 25 років, має розлад аутичного спектра:

У роки середньої школи я не спілкувалася з однолітками, за винятком позакласного гуртка «Що?Де?Коли?» і прохань дати списати домашнє завдання. 

 

Я могла слухати чужі монологи (і думати, що коли я слухаю когось, доки він іде поруч – це і є «дружити»), могла спостерігати за груповими розмовами мовчки – але не розуміла, ні що відповідати, ні як долучитися. Не розуміла принципів, за якими люди починають тему, переходять на одну, іншу, перебивають іншого, розуміють запитання швидко… Я багато думала про розмови, які траплялися довкола мене, уявляла, що б я відповіла в той чи інший момент, уже в кінці дня, або наступними днями – але ніколи не могла придумати влучну репліку в моменті. 

 

Окремими побажаннями у моєму вішлісті були «навчитися жартувати», «навчитися розуміти жарти», «дізнатись, що таке меми, та навчитися їх вживати», «зрозуміти, навіщо люди матюкаються й навчитись уживати лайку», і власне «навчитися аргументувати свою думку виважено» – що я пробувала не з однолітками, а на апеляціях до олімпіад, з учителями – бо в обмеженій і відомій собі темі почувалася більш упевнено. З 10 класу я почала спілкуватися в Інтернеті з анонімних акаунтів, щоправда, ніколи не з однолітками, хоч і з незнайомцями – але саме там набула більшість навичок ведення розмови й розуміння її суті. 

 

Важливо, що всі такі розмови – і живі, і тим паче письмові – можна було спланувати зрання, уявити, що ти говоритимеш і в якому порядку.

 

В цьому плані розмови з «незнайомцями» штибу касирів, продавців, лікарів, працівників банку – зрозуміліші від розмов з однокласником. Бо ти просто слідуєш алгоритму, що казати (зараз для таких «шаблонів» є, наприклад, сайт wikihow), кажеш цей дивний аналог «сезам, відкрийся» – а далі тільки слухаєш. 

 

Але так само складно, коли у відповідь кажуть щось, що ти не очікував, і далі нема заготовки. Бо ти або фруструєшся з цього, і можеш бути надто емоційним, або занадто довго думаєш, і розгубленого тебе легше ошукати, або взагалі припиняєш взаємодію і йдеш геть, бо не придумав, що робити. 

 

Мені досі невідомо, як це – не формулювати кілька разів подумки, що ти будеш говорити, а говорити «з голови». Як це – не «готуватися» до привітання із сусідами під під’їздом, до фрази «пакет не треба», до того, що треба попросити у продавця в аптеці тощо. По суті, я не була здатна, і досі не вельми здатна, до спонтанної живої мови: усі мої влучні репліки, зазвичай, були сказані або написані зарані, і я просто згадую їх і повторюю, часто подумки «читаючи» свій же написаний текст.

 

Матеріал створений у співпраці

 

Придбати книгу на сайті видавництва

 

Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи» House of Europe

 

Оригінал статті на Suspilne: «Це моє життя» – книжка, яку ви подумки проживатимете ще тиждень