«Цей безсмертний» Роджера Желязни: повернути втрачений дім

2022-09-23 07:00:00 Анна Лип'ятських

Роджер Желязни. Цей безсмертний / пер. з англ. Дениса Дьоміна. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2022. — 160 с.

 

Минуло кілька століть, як Земля пережила Три дні — апокаліптичну ядерну війну, після якої люди покинули зруйновану планету. Спершу вони колонізували Марс і Титан, а потім навчилися подорожувати між зірками й зустріли мудру веґійську расу, яка дозволила оселитися на планетах своєї спілки. Проте дім завжди лишається домом, й один затятий грек вирішує його повернути.

«Цей безсмертний» — роман американського письменника-фантаста Роджера Желязни, який у 1965 році був опублікований двома частинами у Fantasy and Science Fiction, одному з найстаріших жанрових журналів США. У 1966 році роман отримав премію Г’юґо, розділивши перемогу з «Дюною» Френка Герберта, а тепер вперше вийшов в українському перекладі у видавництві «Навчальна книга — Богдан».

Світ після ядерної війни

Після Трьох днів на Землі лишилося близько чотирьох мільйонів мешканців, розселених переважно на островах, адже ті найменше постраждали від ураження. Натомість на материках рівень радіації й досі високий, і це спричиняє найрізноманітніші мутації. Там можна натрапити на створіння, що нагадують магічних істот із давніх міфів, чи побачити посеред лісу людське немовля, народжене з вадами і полишене батьками напризволяще. 

 

Ще зовсім нещодавно такий сюжет міг видатися пережитком «холодної війни». Зокрема, на момент перемоги на президентських виборах Джо Байден планував скоротити роль ядерної зброї в американській політиці. Проте того ж 2021 року з’ясувалося, що Китай агресивно розширює свій ядерний арсенал, а у 2022 Росія розпочала повномасштабну війну проти України і відкрито погрожує завдавати ядерного удару. У відповідь США збираються модернізувати свої застарілі ядерні ракети. 

 

І хоча результати реального ядерного конфлікту навряд нагадуватимуть голлівудську кінострічку чи фантастичний роман, візії на цю тему стали ще цікавішими, ніж раніше.

Людина складна й людина велична

«Мені подобаються складні персонажі, — розповідав Желязни в інтерв’ю своєму біографу й товаришеві Теодору Круліку. — Мені не до вподоби писати про нехитрих або пересічних людей. Будь-який протагоніст, про якого я пишу, має бути певною мірою складним. Я розумію, що читачі можуть вбачати в ньому щось занадто показне, проте це не є моїм наміром. Мій намір полягає в тому, щоб дослідити психологічні, емоційні та ментальні зміни у людині складній, людині величній»*.

 

Конрада Номікоса величним назвати складно — принаймні, на перший погляд: очі різного кольору, кульгава права нога, щока спотворена пурпурним лишаєм-мутантом, волосся росте на чолі мало не до перенісся. Попри невидатну зовнішність, головний герой «Цього безсмертного» — постать виняткова: трикстер, здатний зламати у двобої кажанячу шию, впасти після цього в Піренейську бухту, вигребти на берег, а потім спокійно поснідати. А ще він вміє приймати складні рішення і брати за них відповідальність — навіть якщо це питання життя і смерті.

 

Конрад — протагоніст першого роману Желязни, опублікованого, коли письменнику було всього 28 років. Попри це, він має чимало з тих рис, які згодом приваблюватимуть читачів у Семі з «Володаря світла», Джеку Тіньовому з однойменного роману чи Корвіні з «Хронік Амбера». Вони мають гострий розум і блискуче почуття гумору, завжди виплутуються з непростих ситуацій і не втомлюються іронізувати, зокрема і з самих себе. (А ще шалено подобаються жінкам і добряче дратують деяких коментаторів на Goodreads та інших майданчиках, бо неможливо бути настільки досконалими!).

Ти — це двоє, і кожен вищий за другого

Згідно з даними Земного бюро, Конраду Номікосу 77 років. Водночас Життєстат говорить, що йому чи то 111, чи й усі 130. Якщо ж у всіх наявних базах віднайти фізичні аналоги з похибкою до однієї тисячної, то виявиться, що він міг би бути ще трьома-п’ятьма іншими людьми, наприклад, Костянтином Коронесом, який народився 234 роки тому. 

 

То хто такий Конрад? Він може бути звичайним комісаром із мистецтва, архівів і пам’яток планети Земля, який через опромінення отримав від природи приємний бонус — аномальне довголіття. Чи бути Паном, давнім богом, що не покинув Землю навіть тоді, коли її покинули люди. Окрім цього є ще надцять логічних і відповідних сюжету пояснень — тут починає працювати властива Желязни багатовимірність.

 

Під час однієї вечері Філ Ґрабер, письменник, поет і давній друг Конрада, запитує у Джорджа Еммета, директора природоохоронного департаменту Землі: «Хіба ж ти не бачиш, як сходяться міт і життя — тут останніми днями життя на планеті?» Він говорить, що спершу людство здійнялося з пітьми, винісши звідти легенди й спогади про казкових створінь. Тепер воно у ту саму темінь спускається — планету населили кентаври, квіти-вампіри й коні з рудиментарними крилами. Джордж усе заперечує: ніякого символізму, історична біологія це спростовує. 

 

«Ти — це двоє, і кожен вищий за другого», — говорить Філ Конраду, і це достеменна правда. Конрад водночас і ядерний мутант, і давньогрецький бог. Це мозаїка, де міф чи призабута всіма історія неочікувано сусідить із реальністю, зокрема футуристичною, — одна з характерних рис текстів Желязни, як-от його романів «Володар світла», «Створіння світла, створіння темряви» й «Око кота».

Домівка — поняття універсальне

Земля причарувала веґійців — вони живуть у гармонії й ніколи раніше не бачили спустошеної цивілізації. Їхні міста чисті й упорядковані, рух там повільний, а звуки — приємні. Саме тому вони приїжджають подивитися на наші руїни й купують путівки на острівні курорти. Так планета помалу перетворюється на величезний музей, а космічні чужинці скуповують нерухомість під туристичні об’єкти.

Це не влаштовує Костянтина Караґйозіса, і він засновує «повернистський рух», — тобто рух за повернення землян із веґійської еміграції й поступове відновлення планети. Аби відвадити веґійців, він гуртує навколо себе однодумців і влаштовує підпільну боротьбу. Чи треба говорити, що очі Караґйозіса різні, як і очі Конрада.

 

Пан, у якого намірилися відібрати рідні поля, став до боротьби: «Це наша країна. […] ніхто в нас її не забрав. […] Спробуйте-но заберіть, хай би хто ви були, і мої клефти підуть партизанити в гори, мовби хтонічні прадавні відмесники. По вас уже й сліду не буде, а грецькі гори стоятимуть і не зміняться. […] Посмійте лиш їх зачепити». Як несподівано сильно цей текст резонує з почуттями українців під час війни. Але ж навіть веґієць Корт Міштіґо говорить: «Домівка — поняття універсальне».

Велика подорож героя — додому

На початку роману Конрад зустрічає світанок зі своєю дружиною Кассандрою. Жовтень, узбережжя грецького острова Кос вологе після нічного дощу. Коханці сидять посеред патіо у грубих чорних светрах, п’ють каву по-турецьки і їдять апельсини. За пів години космічне таксі забере величного грека у незначну, на перший погляд, експедицію. «Відчуваю, що на тебе чекає якась небезпека», — говорить Кассандра і не помиляється (як і її давньогрецька тезка).

 

Є така концепція, що Старші аркани у картах таро — це велике колесо, історія, яку раз за разом проживає герой: від кроку в невідомість на «Блазні» до завершеності «Світу». Це універсальна формула (винайдена задовго до таро, воно є лише її вдалим віддзеркаленням) — із подвигами, трансформацією, непростою дорогою додому і жінкою, що терпляче чекає на свого героя. Як колись Одіссей, Конрад лишає свою кохану, проходить через відпущені долею випробування і врешті-решт повертає собі дім (чи повертається у дім). 

 

«Земля — місце дике й суворе. Жити тут скрутно. Спершу треба прибрати сміття, сектор за сектором, і лише тоді, може, вдасться склепати якусь його протилежність. А отже, треба працювати, багато».

 

Але у Конрада є на це чимало часу. 

 

*З англійської фрагмент інтерв’ю переклав Євген Онуфрієнко.

 

 

Оригінал статті на Suspilne: «Цей безсмертний» Роджера Желязни: повернути втрачений дім