Філософія Сковороди як ніколи актуальна — світові ЗМІ про Україну

Філософія Сковороди як ніколи актуальна —  світові ЗМІ про Україну

Читомо продовжує огляд статей про Україну в іноземних виданнях. З наближенням річниці повномасштабного наступу росії у світових ЗМІ побільшало матеріалів про вплив російсько-української війни на Захід і його сприйняття цієї війни, а також про Україну як країну, що переходить від деколоніального до постколоніального періоду. Як світова преса пише про рефлексії щодо росії у світлі її загарбницької війни, зміни в житті українських митців та суспільного ставлення до культури країни-агресора, читайте в її огляді.

The Guardian опублікувало статтю Люка Гардінга «”Агітаційна література”: заклики закрити музей Міхаїла Булгакова в Києві».

 

У ній він описує суспільну дискусію в Україні щодо того, чи варто закривати музей Булгакова, зокрема згадує есей Оксани Забужко, де вона пропонувала назвати будинок, в якому наразі розміщений музей російського письменника, на честь Василя Листовничого, архітектора, власника будівлі. Гардінг зазначає, що з початком повномасштабного вторгнення питання дерусифікації українського суспільного простору активізувалося, включно з пам’ятними дошками Міхаїлу Булгакову.

 

Автор статті пригадує відмову міністра культури України Олександра Ткаченка закривати музей: «Я вважаю, що музей не винен. Його точно не варто чіпати». Герінг наводить і думку директорки музею Людмили Губіанурі, яка вважає, що Булгаков не був українофобом, лише «людиною свого часу». На противагу їй у статті наводять слова директорки Українського інституту в Лондоні Олеся Хромейчук, яка пропонує замість Булгакова дізнаватися більше про українських антиімперіалістичних письменників і письменниць: Василя Стуса, Лесю Українку, Тараса Шевченка.

 

Бруклінський онлайн-журнал про мистецтво Hyperallergic оприлюднив статтю мистецької журналістки Лізи Корнійчук «Українці вимагають свого місця в історії мистецтва».

 

Авторка запевняє, що ніхто не назве художника з Індії «британцем», а художника з Перу «іспанцем», і переймається питанням, чому музеї продовжують клеймити українських художників як «російських». Вона повідомляє, що Чиказький художній інститут підписав роботи Олександри Екстер і Казимира Малевича як російських художників.

 

«Українську культуру (як і будь-яку іншу пригноблену культуру пострадянської імперії) успішно викреслено зі світової історії мистецтва. І практично кожна музейна колекція є прикладом цього стирання», — наголошує Корнійчук.

 

За її словами, історія мистецтва несправедлива. Як показує історія колонізації, мистецтво і культура довгий час використовувалися для цілей колонізаторів. «Історію мистецтва в цьому випадку не слід сприймати як нейтральну, а визнати як комунікативний інструмент поширення влади», — підсумовує вона. Корнійчук наполягає, що кінцева мета уточнення музейних титрів полягає не в тому, щоб просто змінити атрибуцію «російський» на «український» (або білоруський, латвійський, литовський тощо), а знайти спосіб визнати ширший спектр впливів та ідентичностей, щоб вивести мистецтво з вузької й застарілої колоніальної перспективи.

 

 

Американський літературний журнал Apofenie опублікував есей Тараса Лютого «Війна за деколонізацію». 

 

У ньому письменник аналізує причини війни росії в Україні та пов’язує її з тяглістю імперськості росії.

 

«2022 рік – символічний для війни. 3 грудня ми відзначали ювілей видатного філософа XVIII століття Григорія Сковороди. Але Сковорода не надихався поширеною в його часи просвітницькою філософією. Його орієнтиром були давньогрецька та латинська традиції та середньовічна патристика. Хоча Сковорода був свідком знищення автономії України, він не став революціонером. Філософ розробив вчення про самопізнання. Згідно з творчістю Сковороди, кожна людина повинна визнати свої Богом дані здібності й таланти. Головне завдання — зайнятися значущою роботою, щоб жити своїм найавтентичнішим життям. Російській імперії потрібні були слуги, а не вільні громадяни. Пафос творчості Сковороди протилежний: він виступає за пошук свого місця у світі, реалізацію свого повного потенціалу, і досягнення щастя. Ця філософія як ніколи актуальна в боротьбі України проти Російської імперії», — пише Лютий.

 

Швейцарська газета “Republik” опублікувала статтю «Наша робота — жити повноцінно» про подружжя Ірини Цілик й Артема Чеха.

 

У ній автор Даніель Граф розповідає про те, як повномасштабна війна змінила життя письменників. У тексті пригадують роман Артема Чеха “Nullpoint” та стрічки Ірини Цілик.

 

«Коли наша розмова в Цюріху добігає кінця, Ірина Цілик згадує ще одну емоцію: гнів. Гнів, що “ця нескінченна війна краде наші життя”. Це щось дуже інтимне та особисте, вона хотіла ще раз поговорити про досвід жінок під час війни, тому що в багатьох українських жінок таке відчуття, ніби ця дев’ятирічна війна забирає у них молодість.  Тож чекати – велика помилка. “Ми не можемо поставити своє життя в режим очікування”», — ідеться в матеріалі.

 

Видання The New Yorker опублікувало статтю письменниці Еліф Батуман «Перечитування російської класики під впливом війни в України». У ній вона описує свою рефлексію щодо російської літератури, зокрема творчості Фьодора Достоєвського й Алєксандра Пушкіна. 

 

Батуман розповідає, що поштовхом задуматися про цінності російською літератури стало запрошення виступити з доповіддю про останню на конференції в Тбілісі. Вона також описує історію колонізації росією Грузії та класичні твори російської літератури, що описують Кавказьку війну.

 

«В Україні, зіштовхуючись із критикою Достоєвського, я інстинктивно повернулася до думки, що романи потрібно читати об’єктивно. Але що складало об’єктивне ставлення до Достоєвського? «Ворог – путін, а не Пушкін»: так було об’єктивно? Таке мислення вже давно стало частиною мого розуму. … Звичайно, мені здавалося легким використовувати російську літературу для пояснення дій путіна», — пише Батуман.

 

«Який правильний спосіб розплутати зв’язок між російським імперіалізмом — можливо, попередником як радянського, так і пострадянського експансіонізму — та романами, які мені подобалися, коли я росла?» — запитує вона себе.

 

Батуман аналізує творчість Пушкіна з точки зору прихильності до російських солдатів-завойовників на Кавказі та прихильності до царя після повернення із заслання.

 

Вона також звертається до роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», думаючи про те, наскільки інституційна підтримка важлива для просування літератури (якої, очевидно, було вдосталь в імперській росії та бракувало в колонізованій Україні). Батуман пише про Миколу Гоголя, який отримав популярність, лише коли переїхав до росії.

 

Цитуючи Едварда Саїда, письменниця пропонує знайомитись з російською літературою методом «контрапунктового читання». «Контрапунктовий підхід означає думати про російську класику поруч із творами Забужко та Тлостанової, а також Дато Турашвілі, Нани Еквтімішвілі, Ніно Харатішвілі, Тараса Шевченка, Андрія Куркова, Євгенії Білорусець та Сергія Жадана — кількох важливих картвельських та українських письменників, чиї твори існують англійською мовою. Це означає не виносити за дужки політичні погляди письменників, як я спочатку намагалася зробити з Достоєвським», — підсумовує вона.

 

Видання Eurozine опублікувало есей Катерини Ботанової «Мистецтво нерозуміння» про дилему українських митців, яким потрібно привертати увагу західних інституцій до війни в України попри ідею про те, ідея культури — примирення.

 

Авторка розповідає історію співпраці зі швейцарським фондом, який заохочував «взаєморозуміння через мистецтво» в «конфліктних регіонах». «Я намагалася їй пояснити, що Україна зовсім не схожа на Абхазію. Немає “конфлікту”: є окупаційна війна, спровокована Росією, яка точиться вже три роки [ідеться про 2017 рік]. Мені важко було повірити, що мені довелося все це пояснювати людині, яка мала знати, що відбувається в Україні та на Південному Кавказі з перших вуст», — пише Ботанова.

 

Вона наголошує, що більшість українських культурних діячів хоча б раз з 2014 року стикалися з подібним ставленням з боку західноєвропейських колег: прагненням до примирення разом із покровительським ставленням до українських голосів. «Як неприємно це було раніше, то тепер просто нестерпно», — зазначає вона.

 

За словами Ботанової, такі численні запрошення до діалогу мотивує не солідарність і емпатія, а віра в те, що діалог і примирення між суспільством-агресором і суспільством, яке атакують, мають відбуватися саме в культурному полі.

 

В есеї йдеться про те, що з початком повномасштабної агресії, яка спалахнула 24 лютого 2022 року, українська культурна спільнота активно шукає розв’язання проблеми «вимушеного примирення», «намагаючись ступити за тонку, а часом і небезпечну межу між збереженням власної гідності й потребу зберегти інтерес та увагу західних культурних інституцій, ЗМІ та майданчиків, де можна говорити про війну в Україні».

 

Тут авторка пропонує порівняти емансипаційний та воєнно-культурний дискурси і запозичити з феміністської риторики такі фрази, як «ні означає ні», «моє тіло (країна) мій вибір» і «нічого про нас без нас». «Прагнучи захистити не свою позицію, а право мати позицію, українські культурні активісти звертаються до інструментів емансипаційного дискурсу, який кидає виклик патріархальній владі, яка визначає, чиї голоси важливі, а чиї ні. Використовуючи феміністичну лексику, призначену для захисту жіночої суб’єктивності та активності жіночого тіла, українські культурні активістки висловлюють колективну тілесність війни: її жахливу фізичну присутність, її загрозу кожній людині та відчуття спільноти як єдиного організму, коли смерть або поранення навіть зовсім незнайомих людей відлунює сильним болем», — пише Ботанова.

 

За її словами, найважливіша особливість захисту української суб’єктності — те, що він спрямований не на агресора, а на «третю сторону» – зацікавленого спостерігача, який взяв на себе мантію «арбітра», роль, яку він завжди собі приписував.

 

Одним зі способів протистояти уявленням цього колективного Заходу Ботанова називає входження в пацифістський дискурс, але замість прийняття вимушеного діалогу чи примусового примирення, висловлення незгоди та озвучення власної позиції без страху перед критикою чи конфліктом.

 

Ботанова розповідає про процес виникнення ідеологеми «примирення» в культурі завдяки впливу колишніх метрополій на країни так званого другого і третього світу. Вона наголошує, що ця система знань та її носії є апріорі зовнішніми щодо будь-яких процесів розвитку в суспільствах колишнього третього та другого світів. «У цій системі немає місця етнічним конфліктам, націоналізмам, війнам пам’яті чи справжнім війнам; немає місця для анексій, революцій, державних переворотів, конфліктів ідентичностей (або ідентичностей загалом) чи культурних війн», — пише вона.

 

«Те, що українські митці розпочали у 2014 році, — це процес культурної емансипації як способу осягнення реальності тут і зараз; мрії про різне можливе майбутнє. Це був процес деколонізації знань і репрезентації. Це була артикуляція сентенції “нічого про нас без нас” мовою культури. Після початку повномасштабного вторгнення українське мистецтво взяло на себе роль радикального деколонізатора культури загалом. Опираючись нав’язаній пацифікації та вимушеному примиренню, українські митці відвойовують силу мистецтва свідчити, зберігати реальність, бути присутніми. Понад дев’ять місяців говорили, що мистецтво – це не порозуміння, і тим більше не порозуміння між агресором і тими, хто захищає своє право на життя та існування», — наголошує Ботанова.

 

Літературно-критичний журнал Los Angeles Review of Book оприлюднив рецензію Ніколи Юрцаби на поетичну збірку «Епоха таємниць» Олени Дженнінгс під назвою «Травма покоління та українська діаспора».

 

Юрцаба зазначає, що збірка поділена на дві частини: перша описує особисті та емоційні реакції, друга фіксує історію, що розгортається в сьогоденні, і розповідає про травму покоління, пов’язану з вторгненням росії в Україну. У першій частині поезія переважно описує історію стосунків між Наталі та Аджаєю. Друга, за словами рецензентки, зосереджується на вторгненні росії в Україну.

 

«Збірка також трактує досвід діаспори, у вірші “Моя Україна” авторка пропонує невелику, але значущу шану тим, хто невтомно працює на підтримку батьківщини своїх предків. Тихий, благоговійний вірш, дія якого відбувається в церкві Мілуокі, «Моя Україна» ще більше підкреслює сприйняту ораторкою іншість, коли вона сидить “самотня, непритомніючи від ладану”, а її дідусь і бабуся пліткують зі своїми друзями. Діаспорна дистанція змінює досвід іммігранта щодо мови та звичаїв своєї батьківщини, особливо в наступних поколіннях», — пише Юрцаба.

 

Вона зазначає, що українські діаспори в США, Канаді та Великій Британії відіграють значну роль у зборі коштів для України, наданні гуманітарної та освітньої підтримки. «”Повернення” оповідача [збірки] до колективного “ми” втілює те, що стало очевидним з 24 лютого 2022 року — що війна торкається навіть тих, хто живе далеко від батьківщини, а відданість діаспори підтримці України є яскравим прикладом культурної стійкості й світочем надії для неукраїнців і світу», — підсумовує авторка рецензії.

 

Окрім того, професор Єльського університету Тімоті Снайдер у своєму блозі опублікував власний переклад вірша Юлії Мусаковської «Залізо».

 

Попередні частини огляду:

    • «Голос з України: українська література у матеріалах іноземних медіа» — 27 лютого;
    • «Ще більше голосів з України про літературу й культуру в іноземних ЗМІ» — 12 березня;
    • «Молоде покоління українців працює з вільним віршем» — міжнародні ЗМІ про літературу під час війни» — 25 березня;
    • «Метою світу має стати перемога України» — про війну з рф в міжнародних ЗМІ» — 7 квітня;
    • «Пасивна риторика сприяє не миру, а воєнним злочинам» — що писали в іноземних ЗМІ про війну в Україні — 20 квітня;
    • «Багато в чому саме російська література сплела маскувальні сітки для танків рф» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 28 квітня;
    • Як українці звикають до пронизливого звуку нової реальності — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 5 травня;
    • Українську поезію «змітають із прилавків» — що писали про Україну в іноземних ЗМІ  — 12 травня;
    • «Кримські татари говорять між собою мріями про вільну Україну» — що пишуть про нашу країну у світових ЗМІ — 19 травня;
    • «Пушкін може мало чого нас зараз навчити, а Шевченко знову актуальний» — що писали про Україну іноземні ЗМІ — 26 травня;
    • «Захід має завершити проєкт із деколонізації росії» — що пишуть іноземні ЗМІ про війну в Україні — 2 червня;
    • «Українська мова готова до того, що ми зараз переживаємо» — що пишуть світові ЗМІ про нашу країну — 9 червня;
    • «Війна, яка знаменує вихід України з колоніального стану» — що пишуть про нашу країну світові ЗМІ — 7 липня;
    • Війна, яка переросла в тероризм — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 21 липня;
    • Українці потребують більшого, ніж естетизації війни — що пишуть про нашу країну в світових ЗМІ — 1 вересня;
    • Хочемо ми цього чи ні, але путін атакує і нас — що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 23 вересня;
    • Єдине, чому вчить війна, — довіра до світу: що пишуть про Україну у світових ЗМІ — 17 листопада.

 

Оригінал статті на Suspilne: Філософія Сковороди як ніколи актуальна — світові ЗМІ про Україну

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Український інститут книги проведе «Тиждень поезії»

Український інститут книги з 16 до 24 березня проведе всеукраїнську інформаційно-просвітницьку акцію «Національний тиждень читання. Тиждень поезії».

Про це повідомила пресслужба Міністерства культури

Актуальні збори, до яких закликають долучитися українські діячі культури

Українська літературна спільнота продовжує активно збирати кошти на потреби Збройних сил України. Розповідаємо про актуальні збори:

видавчиня, літературна редакторка, волонтерка Ірина

З’явилася колекція текстилю за квітковими мотивами поезії Лесі Українки

Український бренд Ptashatam підготував лляну колекцію текстилю під назвою «Contra spem spero!» до дня народження Лесі Українки. Про це повідомляється на фейсбук-сторінці Ptashatam.   
Б

Виклали 6 безплатних шрифтів, присвячених київському метро

Українські графічні й шрифтові дизайнери виготовили пак безплатних для українців шрифтів Kyiv Metro Fonts. Про це повідомляється на сайті Kyiv Type Foundry.
Пак шрифтів, кожен з яких на

На підтримку переселенців випустили листівки з орнаментами Харківщини

Благодійний фонд «Культура дії» створив листівки з традиційними орнаментами Харківщини, які можна придбати у київських книгарнях і підтримати переселенців. Про це повідомляється на інст

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"