У смерті жіноче обличчя: «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук

У смерті жіноче обличчя: «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук

Галина Крук, Хто завгодно, тільки не я. – Харків: Віват, 2021 – 176 с.

 

Коли визнана поетка пише прозову книжку, це завжди привертає читацьку цікавість як експеримент, як виклик, а також як певний ризик. Історія літератури знає образливі для поетів випадки, коли літературна критика не оцінила експерименту й повірила досвіду, описаному в прозі. 

Що завинило, наприклад, у випадку «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко: вибір героя, 35-річного комп’ютерного програміста, чи вибір форми, — питання неоднозначне, і, можливо, відповідь на нього частково дасть наступна прозова книжка, яку заслужена українська класикиня готує до друку. 

А коли визнана поетка є також однією з моїх улюблених, у мене зростають не тільки цікавість, але й читацькі очікування та суб’єктивність оцінки, що недобре для рецензії. Так мені велося з «Землею Загублених» Катерини Калитко, — і тому я свідомо не писала на неї ніяких рецензій. Так мені ведеться і з «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук, новинкою видавництва «Віват». І тому я свідомо кидаю собі виклик, пишучи про цю збірку оповідань і не передаючи цю рецензію кому завгодно, тільки не собі.

Навіть у прозі читачі легко впізнають ті характерні прийоми, які Галина Крук при(в)носить у текст зі свого поетичного досвіду. Це гра з валентністю дієслів, які «притягують» до себе у зв’язку геть різні іменники, або використання різних значень одного дієслова: «…доки я обережно входжу у воду вище стегон, вода входить у мене». Це жонглювання мовними кліше, які письменниця ставить у спільний контекст поетичної фрази або прозового речення, утворюючи парадокси: «…коли в Марії почало потроху відкриватися чи то друге дихання, чи то третє око…». Або зіставлення фонетично подібних слів: «На верхній обкладинці блокнота виднілася нерівна сильветка гір із делікатними сніговими пипками, тьху ти, піками»

 

Та от у чому відмінність. У випадку, якщо на омонімії або полісемії побудований вірш, мовний прийом стає його центральною фігурою, носієм його смислу, і чудово працює на ефект. Він — раптове прозріння читача, яке надовго закарбовується в його пам’яті. 

 

Якщо ж цей прийом перенесений в оповідання, центр смислу зміщується — як розташування теми й реми під час перекладу між мовами з різними комунікативними структурами. У реченнях, наведених вище, цей прийом — вигадлива оздоба тексту, але не його сюжетотворчий елемент. Читач проскакує його, мало комунікуючи з ним, — хіба що фраза з цим прийомом додатково винесена в ілюстрації до тексту, а отже, має більше шансів бути поміченою:

 

І добре, якщо прийом цього свідомий і не зазіхає на іншу роль, крім текстової оздоби: від того оповідання, з яких ми навели цитати, лише виграли.

Натомість той самий прийом, якщо побудувати на ньому сюжет усього оповідання, позбавляє читацьке прозріння «раптовості», а сюжет — непередбачуваності. Тим паче тоді, коли слова, потрібні для створення ефекту, винесені в назву оповідання. 

 

Наприклад, прочитавши назву «tabula rasa» і дізнавшись із перших абзаців про те, що оповідачка відчищає від фарби дерев’яну тумбу, зроблену її дідом-столяром, читач здогадується раніше за оповідачку, що дошка тумби виявиться «чистою» від дідових позначок. 

 

 

А коли в оповіданні «забагато води» сценаристка від початку вживає означений вираз метафорично, на позначення слабенького сценарію, читач здогадується, що наприкінці «забагато води» вирине в буквальному значенні, — і не тільки не здивований, а й дещо розчарований, коли «забагато води» виявляється не надто правдоподібною, мовби притягнутою в текст лише задля цього буквального значення, причиною розриву двох закоханих: 

 

— Знаєш, якою була її остання фраза? «Забагато води». Вона сказала мені на прощання, що тут — забагато води, уявляєш? — І він махнув рукою в напрямку тих усіх кілометрів моря, яке оточувало острів з усіх боків. І якось нервово засміявся.

 

На противагу назвам-підказкам наведених вище оповідань, назва всієї збірки залишається непоясненою у жодному з текстів і відкриває простір для різноманітних інтерпретацій. У передмові до збірки Тарас Прохасько потрактовує назву як «вишуканий прийом мудрого оповідача», який розказує історії про вигаданих героїв, а насправді виповідає в цих історіях себе. Анотація збірки додає інше розшифрування: «Часом так важко не загубитися у життєвих ролях, які доводиться грати, зрозуміти, що випадкове, а що є нашою справжньою суттю. «Я» може бути ким завгодно, хто завгодно може підказати, як бути собою». Для мене ж тон цієї збірки задав перший абзац першого з оповідань:

 

«Ми проминаємо. Сліпучі вітрини бутиків. Гамірні зграйки обкурених підлітків, які хаотично викочуються з барів і, не відходячи від каси, з’ясовують стосунки й ділять зухвало напівроздягнених вульгарних дівуль. Розмазуючи по прищуватих обличчях кров і соплі. Минаємо навіть їх, завбачливо переходячи на інший бік вулиці. У моїй голові, як годинникове чикання, навперебій вистукують дві думки: без пригод дійти до готелю й не поламати каблуків об цю трикляту львівську бруківку, чорт би її побрав… Маркова рука ваговито лежить на моєму плечі, він, здається, набрався більше від мене, і йти нам все важче й важче. Крім того — вітер, який кидає нас із боку в бік, змушуючи робити зовсім не раціональні віражі. Він розхитує нас, як дві груші на безлистій осінній гілці, забиває під дих і от-от усе довкруг полетить шкереберть. Але ми тримаємося».

 

«Ми проминаємо» з крапкою замість двокрапки наприкінці. Оповідання з промовистими назвами «миттєве», «те, що залишається», а також «чи то про жінку, чи то про смерть»… Для мене ця збірка передовсім про смерть — про щось невідворотне, яке хочеться благати: «Хто завгодно, тільки не я!», і водночас щось незбагненне для живих. Асоціативно пригадується афоризм Бродського: смерть це те, що стається з іншими. З ким завгодно, тільки не зі мною.

 

Якщо в німецькій мові слово «смерть» — der Tod — чоловічого роду, в українській мові смерть — це жінка. Та в мові Галини Крук жінку і смерть єднає не тільки однаковий рід іменника: жінка і смерть прояснюють значення одна одної, перша — ключ до розуміння другої і навпаки. Жінка в «Хто завгодно, тільки не я» — це передовсім та, хто глибоко відчуває і думає через тіло, а тому між її досвідом і чоловічим лежить прірва глибиною в мову, якою чоловіче тіло нездатне говорити з жіночим:

 

як це все вміщається в мені? — часом думає Марта, оглядаючи перед дзеркалом своє худорляве тіло з двома темнуватими плямами пипок і незрозумілим заглибленням пупця… пупець — ця вирва, ця непевна згадка про початок, яка за життя не встигає зарубцюватися… 

 

що ти відчуваєш, коли я залажу туди язиком? — питає Марко, коли вони лежать ще голі, але вже не такі навіжені. 

 

лоскоче… ти ж знаєш, що я дуже боюся лоскоту на животі… — каже Марта, залишивши частину відповіді недомовленою (…) це занадто довго пояснювати, та й нема жодної певності в тому, що Марко зрозуміє її правильно.

 

Жінка стоїть між народженням і смертю, як медіум, як ангелоподібне створіння. І водночас вона — смертна. За допомогою лише кількох із поетичною точністю зауважених рис Галина Крук витворює пронизливі й неподібні образи жінок: жінка, яка бореться зі смертельною хворобою; мама, яка прощається з ненародженою дитиною; заробітчанка в чужій країні, яка поступово втрачає зв’язок із сім’єю, яку намагається прогодувати; сувора мама, ляпас якої на довгі роки осідає в підсвідомості її сина. «Хто завгодно, тільки не я» — про ті непересічні досвіди, якими сповнене життя чи не кожної пересічної жінки і які досі мало висвітлені в українській літературі. Відклавши книжку, я маю чітке відчуття, що жіночі досвіди, які авторка зуміла б ословити, цими образами не вичерпуються. «З цього можна зробити (ще) кілька оповідань, — міркую я. — А може, навіть роман». 

 

«Хто завгодно, тільки не я» — глибока прозова збірка, написана вправною рукою поетки. А тому — дещо неоднорідна за способом викладу. І тому ж — висвітлює досвіди, про які поезія навчилася розповідати раніше і тонше за прозу.  

Купити книжку на сайті видавництва.

 

Оригінал статті на Suspilne: У смерті жіноче обличчя: «Хто завгодно, тільки не я» Галини Крук

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"