“У мене Україна одна”. 87-ма річниця з народження поета-шістдесятника Василя Симоненка

2022-01-08 10:32:06 Катерина Шаповал

“Вдумливий, спостережливий, серйозний”, − так говорили про Василя Симоненка його друзі та рідні. Літературні критики називали його “поетом без каменю за душею”. А Євген Сверстюк якось зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати, як частину історії України. Суспільне зібрало найцікавіші факти з життя та творчості поета.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути. За словами письменника Олеся Гончара, “його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний”.

Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Після отримання диплома Василь Симоненко працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Робітнича газета”, “Черкаська правда”.

У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Люсею, яка працювала там кур’єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики “Тиша і грім” (1962) і казку для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон”. Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: “Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди”.

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія становили сатиру на радянський лад.

Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився. Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред’явив редакційне посвідчення. Але побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили.

Поет розповідав, що по м’яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в незалежній Україні посмертно.

Оригінал статті на Читомо: “У мене Україна одна”. 87-ма річниця з народження поета-шістдесятника Василя Симоненка