«У березні зійду найпершим рястом…»
2024-03-03 22:00:00 НСПУ

1 березня в Ірпінській міський публічній бібліотеці імені Максима Рильського відбулась гутірка Віталія Кобзаря, присвячена творчості поета Володимира Затуливітра «У березні зійду найпершим рястом…».

Прекрасна подія і знакова для нашого міста. Маємо повертати від забуття наших поетів. Не маємо права забути тих, хто: «На Бога він не нарікав, у знайомих допомоги не канючив».

Володимир Затуливітер був високоосвіченою людиною, літератором витончено смаку, енциклопедично освіченим редактором. І нескореним характерником — так його називали близькі друзі.

Ще 1977 року Володимира Затуливітра прийняли до Національної спілки письменників України. Друком з’явилися десять книжок унікального «поета поза часом і поза Течіями», як влучно висловився відомий критик Михайло Слабошпицький. «Моя впертість — це моя совість. Вона внутрішній цензор, який змушує за будь-яких суспільних умов залишатися самим собою. Може, тому за жодну з написаних книжок мені не соромно «, — так говорив про свою творчість Володимир Затуливітер.

В мою сьогоднішню похмуру віру

Путь мотузяна, вузляна, крута –

Такою, може, Кармелюк з Сибіру,

У вовка перекинувшись, втікав

У зарум’янений від панночек Летичів,

В Поділля чорне, крем’яне, як сіль.

Права, Устиме, нам з тобою птичі.

Ми надбіжки живем. Не так, як всі.

Вітчизна наша в світі без прописки.

Нас мови рідної ніхто не вчив.

Зсередини оддзяпилися писки,

Легені стисло: вмри, а не мовчи!

Бо є в тобі потреба України,

Хай невесела, але є таки!..

Нащо втекли ми, Кармелюче, в нині?

З якого раю, Кармелюче, ми втекли?..

І на завершення наведу громадянську позицію поета — характерника, яку він написав в «Українській культурі» ще в 1993 році. Ось так і написав просто і з гідністю.

«Маємо параліч влади. Наше президентство має приблизно таку ж саму силу, як і гетьманство за часів Розумовського. Віками в свідомість українців вбивали, що вони – хуторяни, а росіянам – що ті становлять найвеличніший народ із найрозвинутішою літературою і мистецтвом. Хоча звідки взялася російська культура? Від експропріації української. За часiв Пушкіна еліта не знала рідної мови, розмовляла французькою. Така культура рихла, тому що вона не виплекана в собі, а позичена. Це однаково, що взяті в борг гроші: позичаєш чужі, а віддаєш свої. Звідти й така живуча шовіністична зухвалість. До речі, як і наша рабська покора. Чому на великодержавні амбіції ми не відповідаємо адекватно? Та через те, що росіяни постійно воювали, загарбували, а українці ходили за плугом на своїй землі. Діяли так не від браку хоробрості. Згадаймо військо Запорозьке: сильне, але не окупаційне, а боронитильське. Не випадково ж владики Франції та Австрії запрошували на поміч козаків, а не московських генералів, хоча ті були професіоналами. Російські засоби масової інформації донині замовчують ті факти, що практично кожне село в Україні мало школу, а кожна жінка вміла читати. Нам є на що зіпертися в устремліннях. На жаль, нинішня культура існує для окремих громадян, а не для мас. Настав час розширювати її ауру. Це наше прагнення зрозуміли шовіністичні ділки – от вони й чинять відчайдушний опір».