“Українізація – це поразницьке слово”. Інтерв’ю з мовознавцем Юрієм Шевчуком

2021-07-17 07:30:00 Василь Шандро

23 березня 2021 року у нью-йоркському видавництві “Гипокрині Букс” (Hippocrene Books, Inc.) вийшов перший “Українсько-англійсько комбінаторний словник”, автором і укладачем якого є лектор української мови Колумбійського університету, засновник і директор Українського кіноклубу, автор статей про українську мову, культуру, ідентичність і деколонізацію, професор Юрій Шевчук.

Чому цей словник є безпрецедентним, як сприймають українську мову в Америці та хто йде її вивчати в університетах США – про це героя розпитав ведучий програми “Імператив” на Радіо Культура Василь Шандро.

Василь Шандро (В.Ш): “Українсько-англійський комбінаторний словник”. Давайте почнемо з термінології. Що означає “комбінаторний”?

Юрій Шевчук (Ю.Ш): Зазвичай різні словники навчають різним речам.

Наприклад, тлумачний словник тлумачить значення слова тією ж мовою. Є словник фразеологізмів, синонімів, енциклопедії, навчальні словники. І є словники, які навчають студентів, як слово поєднувати з іншими словами і, власне, як комбінувати слово з іншими словами – комбінаторний.

І в українській мові за підрахунками лінгвістів з початку XVI ст до нашого часу різних типів словників було опубліковано понад 9000, але жодного комбінаторного. Жоден словник не навчає поєднувати слово з іншим. А це засаднича річ, без цього тяжко вивчати мови.

Одномовні комбінаторні словники існують і в російській мові, і в англійській мові більш ніж один. Безпрецедентність мого словника в тому, що комбінаторика або поєднуваність найчастіше описується засобами англійської мови.

Не секрет, що українська не відкриває тут всі двері. Іноді людей досі дискримінують за неї.

В.Ш: Ви автор підручника “Українська для початківців”, і тривалий час працювали не з діаспорою, а з іноземцями, які не знають українську, але вирішують її вчити в Америці. Вочевидь для них потрібні певні матеріали. Цей словник так само переважно для тих людей, які хочуть опанувати українську?

Ю.Ш: Так, я цим пишаюся, тому що українська методологічна база української мови (тобто сума книжок, підручників, якихось словників), які писані спеціально для чужинців, що хочуть оволодіти українською мовою, є мінімальною.

Я викладаю українську як чужу мову для чужинців з 1990 року, і найчастішою скаргою від студентів була відсутність нормальних словників. Може, за винятком одного чи двох, усі українсько-англійські чи англо-українські словники були написані для українців, що вивчають англійську мову або що перекладають з української чи англійської. І тому вони погано даються до вивчення власне української мови.

В.Ш: За останні 5-10 років, виходячи з того, що ми не з найвеселіших причин, але потрапили на шпальти усіх світових медіа, – це якось розширило кількість зайнятих місць в аудиторії?

Ю.Ш: Звичайна людська інтуїція казали би, що так. Це події мали би якось впливати в кращому сенсі слова на збільшення, зацікавлення Україною – і може, воно так і відбувається, але це не завжди закінчується зацікавленням українською мовою.

Для мене це є свідченням того, наскільки російська мова продовжує панувати в Україні і диктувати правила гри. Не секрет, що українська не відкриває тут [в Америці – ред.] всі двері. Іноді людей досі дискримінують за неї. А російська, натомість, почувається як в себе вдома. І це відомо для моїх потенційних студентів дуже часто, тому очікуваного сплеску збільшення кількості студентів української мови не відбувається.

Це теж результат того, що українські уряди майже нічого не робили. Навіть таких символічних жестів підтримки мови, як її викладання у вишах Сполучених Штатів чи Канади.

Але я вважаю, що динаміка все-таки позитивна. От нам казали приготуватися до того, що кількість студентів через COVID-19 і через те, що всі університети перейшли на заняття на лінії [онлайн – ред.], буде зменшено, впаде на 30% як мінімум. І дивно, але в мене рік був рекордний, за останне, можливо, десятиліття, по кількості студентів. Я не знаю, чи це одноразове явище, чи так буде продовжуватися, але це дуже приємно.

“Життя занадто коротке. Я усвідомив, що для мене цінне. Я хочу повернутися в Україну”

В.С: Що це за люди, які приходять вчити українську мову? Вони мають якусь дотичність за фахом, який собі обрали?

Ю.Ш: Це не можна звести до однієї причини, до, наприклад, сентименту перед бабцею і дідом, які хотіли, щоб їхня внучка/онук вивчили мову старого краю, але є і такі. Є більшість студентів, які мають професійне зацікавлення, тобто вони пов’язують свою кар’єру із Центральною і Східною Європою чи хочуть бути дипломатами, вивчати політологію, літературою, історією.

Є студенти, які поїхали в Україну на практику до американської амбасади і не збиралися повертатися, але закохалися в цю країну. Потім поверталися, казали, що я буду тільки один семестр вас слухати, а потім питали “Чи ви приймете мене ще на два роки?”.

Або раптом пишуть мені: “Життя занадто коротке. Я усвідомив, що для мене цінне. Я хочу повернутися в Україну”. І вони шукають спосіб повернутися, не маючи абсолютно ніякого генетичного чи генеалогічного зв’язку з Україною. Тобто випадки є різні, і вони дуже цікаві.

В.Ш: Що найчастіше стає перепоною у навчанні, через які бар’єри важко переступати людям, що опановують українську мову? Чи в кожному випадку це окрема історія і не можна узагальнювати?

Ю.Ш: Найбільша перепона і для студентів, і для викладачів української мови на Заході є її неповноцінний стан на материку. І з одного боку ми маємо попереджати студентів, що вас будуть тут вирусифікувати: ви як приїдете і будете розмовляти українською, дехто почне вважати, що ви придурюєтесь, не знаєте російської, а інші скажуть, що ви ідіот.

Тому ми відверто кажемо студентам, що ви є членами дуже елітного клубу ентузіастів та ідеалістів, які попри це все будуть свідками історичного процесу деколонізації. Я ніколи не вживаю слово “українізація”, тому що це поразницьке слово. У нас завжди імплікує те, що хтось комусь силою насаджує. І це взагалі суперечить реаліям української історії як колонії Росії. Ніхто нікому не насаджує. Просто ми повертаємо те, що нам належить за правом. Ми деколонізуємося.

Якщо казати про інші перепони. Я вас здивую, але українська вимова не є такою тяжкою для американців, якою вона є для багатьох росіян. Тому що українська мова, на відміну від інших слов’янських мов, є хіба не єдиною мовою слов’янською де немає пом’якшення перед “Е”. В англійській мові немає м’якості взагалі, тому це в два рази полегшує вимову.

Граматика складає певний виклик, але я викладаю її не для того, щоб вони знали закінчення, а для того, щоб вони знали, що можна сказати. Наприклад, “родовий відмінок”. Я пояснюю студентам: уявіть, що вам треба висловити, що якась річ комусь належить. Це центральне значення родового відмінка: “книжка студента”, “брат матері” тощо. І тоді вони зразу поєднують граматичну форму із тим, що вона висловлює. І вона зразу набирає крові і душі, і починає дихати.

В.Ш: Співпраці чи замовлення там, наприклад, від Міністерства закордонних справ чи посольства відповідні, чи якісь інституції. Тобто ви ні з ким не працювали у цьому контексті і не мали пропозиції?

Ю.Ш: Протягом своєї праці зі словником – ні, але зараз я активно намагаюся зробити так, щоб і Міністерство закордонних справ, і особливо Український інститут, якого першою функцією є поширення української культури і мови у світі, щоб вони скористалися цим ресурсом і знали, що він є.

В.Ш: Скільки ви працювали над цим словником?

Ю.Ш: Робив його 10 років, без перерви. Я не розлучався з комп’ютером: в автобусі, в аеропорту, у літаку – скрізь, де тільки була вільна хвилина. Я навіть не писав статей, бо знав, що це відволікає від того, що я мушу закінчити. Це має бути видане, і це сталося.

Часом, щоб описати слово, треба було три дні, щоб одне слово повиколупувати, повинаходити щось, що не знаходиться на поверхні. Я завжди думав, що у мене немає послідовності і я не можу довго сидіти. Але ці 10 років кожну вільну хвилину я працював з насолодою, складаючи слово за словом.

Якби я знав, що це означає тоді, то навіть би не подумав, що можу це зробити. Я би одразу відмовився і перехрестився, але зараз, коли дивлюся назад, мені досі тяжко повірити, що це завершено.

Словник – це така річ. Я завжди згадую Леонардо да Вінчі, який казав, що “я не завершую свої картини, я просто перестаю їх писати. Тому що я на це не здатний, я завжди бачу, що треба ще щось”. І словник це така сама річ, відкрита. Це історія без кінця і без краю.

Оригінал статті на Читомо: “Українізація – це поразницьке слово”. Інтерв’ю з мовознавцем Юрієм Шевчуком