Українці й війна: найцікавіші мемуари, які досі не втратили актуальності

Українці й війна: найцікавіші мемуари, які досі не втратили актуальності

Хоч як радянський дискурс просував ідею про велику «вітчизняну» війну, зі спогадів українців про цей період бачимо, що для них війна не мала нічого спільного з вітчизною. Навпаки, вона давала надію на відродження України, а ковтком вільного повітря було не «освобождєніє», а період окупації. Не менш чужою й абсурдною була для українців не лише Друга світова, а й Перша, яка постає з мемуарів військовою панщиною, в якій солдатів принижують і нищать власні офіцери, наділяючи їх від’ємною мотивацію. 

Ми зібрали в цьому матеріалі мемуари, які показують війни XX століття очима українців. Для того, щоб залишити правдиві мемуари з часів Другої світової війни, їх автори мали будь-що виїхати за межі українських територій. Тож більшість цих спогадів видавалися й почасти створювалися вже в діаспорі. 

Наталя Романович-Ткаченко. В країні горя і руїни

У Літературно-науковому віснику від 1917 року з’явився матеріал письменниці Наталі Романович-Ткаченко під назвою «В країні горя і руїни». Це нариси з поїздки до Галичини, яку письменниця відвідувала під час Першої світової війни в межах своєї волонтерської діяльності зі створення притулків для сиріт.

 

Те, з чим зіштовхується письменниця в Галичині — недовіра до її місії. Романович-Ткаченко приїжджає як представниця Російської імперії, і галичанки бояться, що сиріт заберуть кудись далеко до Росії. Власне, до всього проєкту волонтерської допомоги населення ставиться підозріло — воно воліє, щоб їм не допомагали й щоб їх не «освобождали», а дали їм спокій. Лід зрушує тільки ближче знайомство та українськість письменниці.

 

Романович-Ткаченко засвідчує силування цивільного населення до фізичної праці — зокрема риття окопів, звинувачення цивільних у «неблагонадійності», від якої, однак, можна відкупитися хабарем. Іще одне питання, порушене в книзі, це нищення росіянами культури, запровадження заборон на літературу й навчання. Організовуючи захоронки, виховально-навчальні заклади, Романович-Ткаченко стикається із російською забороною вчити дітей за підручниками, давати їм доступ до книжок. 

 

Олексій Варавва (Кобець). Записки полоненого

Олексій Варавва – письменник, що в 1943 році емігрував до Західної Європи, а опісля до США. Він залишив мемуари про свою службу у війську російської імперії в часи Першої світової.

 

Мемуари Варавви показують цілковиту невмотивованість воювати.

 

Військова служба є в цих спогадах повинністю, що нічим не відрізняється від колишньої панщини.

 

Єдиною мотивацією солдатів як на війні, так і на військовій підготовці перед нею, було вижити. Вони виконували все, що їм наказували робити, не обдумуючи правильність чи моральність своїх вчинків. За будь-який непослух солдатам загрожувала смерть. Варавва описує бентежну для себе дилему, коли солдатів ледь не залучили до «заспокоєння» страйків робітників у Петербурзі. Думки не виконувати наказ у братів письменника по зброї не було («не вбиватимеш, то тебе вб’ють»). Тож все, в чому були зацікавлені солдати, це не перемога, а як би злиняти подалі від небезпеки й отримати роботу, яка завдає найменших страждань.

 

Варавва засвідчує випадки сексуального насилля під час війни. Що цікаво, насилля не лише до жінок. Автор розповідає, що його капітан Каракатиця (псевдо, яке використовували солдати) жив зі своїм денщиком «як з жінкою», а коли той занедужав, капітан спокусився на «широкі стегна товариша Прайса» й почав його домагатися. За опір домаганням (себто, офіційною мовою, за непослух старшому) товариша Прайса ледь не повісили. Проте інші офіцери дізналися «причину непослуху» й ухвалили… випороти товариша Прайса.

 

Серед солдатів в армії були представники різних закутків імперії, відповідно й різних національностей та мов. Дехто з них погано говорив російською, що ставало приводом для особливих кпинів офіцерів, а неправославні чоловіки в армії (туди потрапляли і євреї) ставали об’єктом знущань для всіх.

Григорій Костюк. Зустрічі і прощання

Григорій Костюк. Зустрічі і прощання – Смолоскип, 2008 – 720 + 512 с.

Григорій Костюк – український літературознавець, який разом із Юрієм Шевельовим мав потужний вплив на розвиток української філології в діаспорі.

 

Мемуари Костюка охоплюють період обох світових воєн. В часи Першої світової він був іще хлопчиком, який жив в селі недалеко від Кам’янця-Подільського. Війна 1914 року захопила його зненацька і залишалась чимось доволі далеким. Яскравим є спогад про ворожий літак над Кам’янцем, який скинув кілька бомб і спровокував паніку й страх – люди почали виїжджати до найближчих сіл і родичів, які жили далі на Схід, чекаючи, що австрійці ось-ось займуть Кам’янець. Проте за тиждень паніка стихла, а люди почали вертатися до свого звичного життя. 

 

Велика війна в його спогадах була далеким відгомоном. Чимось, що було за Збручем і що не заважало жити своє життя. Набагато яскравішими й травматичнішими є спогади Костюка про революційні часи й зміну влади, а саме розстріли селян людьми Скоропадського за розграбовані панські маєтки. 

 

Якщо Велика війна застала Костюка дитиною, то його спогади про Другу світову – дорослі й детальні. Як і «Щоденник» Любченка та мемуари Шевельова, «Зустрічі і прощання» подають фрагменти картини соціального й культурного життя українців під німецькою окупацією, згадки про яку радянський дискурс переінакшував.

 

Напередодні окупації Костюк жив у Слов’янську, і він описує дияволічну картину підривання радянською владою під час відступу всього, від нафтобаз до пунктів зерна – доля населення їх не сильно цікавила. Коли влада зникла з міста, шалені люди почали рятувати все їстівне, що не згоріло. 

 

Спогади зі Слов’янська не тривалі – незабаром Костюк вирушив до Києва, причому долаючи істотну частину шляху пішки – втікачам лише інколи щастило подолати шмат дороги залізницею. Костюк їхав на вогник українського життя, яке відбувалося в Києві. На чутки про газету «Українське слово» та керівництво відділом культури Кавалерідзе. Проте на під’їзді до Києва Костюк і його співподорожні довідуються, що не все в Києві так райдужно.

 

Цікавою є опис зустрічі в Києві з давнім знайомим, який на той час був психіатричним пацієнтом. Власне, психічне здоров’я цього чоловіка похитнулось після того, як він мав брати участь в хлібозаготівлі, що закінчились голодомором. 

Купити книжку.

Юрій Шевельов. Я, мене, мені… (і довкруги)

Юрій Шевельов. Я, мене, мені… (і довкруги) – Видавець Олександр Савчук, 2017

Спогади блискучого мовознавця Юрія Шевельова не присвячені безпосередньо воєнним часам, проте на початку книжки є згадки про те, яким Шевельов запам’ятав відгомін Першої світової, а істотна частина першого тому спогадів мовознавця описує життя в окупації 1940-их.

 

Батько Шевельова був офіцером, і Велика війна назавжди розділила родину. Матір перебралася в Харків, де родину й застало запровадження радянської влади, за приписами якої батькове офіцерство тепер було злочином. Ця обставина нависала над майбутнім добробутом і кар’єрою Шевельова й, власне, визначила їх, адже мовознавець мав приховувати своє походження, а страх перед викриттям закривав для нього двері перед аспірантурою та іншими можливостями. І з цієї ж причини ми знаємо Юрія Шевельова, а не Георгія Шнайдера, як він називався від народження.

 

Натомість війна 1941 року застає Шевельова в рідному Харкові за досить плідним науковим письмом й дає сподіванку на швидку поразку радянського війська. Якщо Аркадій Любченко уникав евакуації з Харкова як міг, то Шевельов як доцент не підлягав евакуації і якби хотів, мав би самотужки займатися цією проблемою. Натомість радянська влада напередодні окупації попіклувалася про те, щоб завербувати його в сексоти.

 

Виживання в окупованому Харкові для 30-річного Шевельова позначене інтелігентною безпорадністю. Чого варта історія про те, як він на останні гроші замість їжі чи чогось корисного купив томик Миколи Хвильового. «Так п’яниця зрікається шматка хліба, щоб дістати ще одну чарку горілки», – згадує він. До слова, це порівняння тяги до театру чи книжок з алкоголізмом у Шевельова не поодиноке.

 

Попри побутову безпорадність, його спостережливість дає цікавий матеріал для роздумів. Шевельов описує ставлення німців до окупованих харків’ян як до тубільців. Наприклад, місця в театрі діставалися німцям, а харків’яни могли сидіти хіба на гальорці. Та й дістати Гітлерів «Mein Kampf», якщо ти не офіцер чи солдат, було нереально. 

Купити книжку.

Аркадій Любченко. Щоденник

Аркадій Любченко – письменник, член ВАПЛІТе, який пережив сталінські чистки, але не став одним із радянських письменників. Щоденник Аркадія Любченка описує період німецької окупації Харкова й Києва в 1941-1943 рр.

 

Для Любченка це період сподівань і піднесення – нарешті він виривається з-під гніту совітів, нарешті Українська держава має шанси на своє відродження. Проте поступово це піднесення поступається місцем важкому фізичному стану письменника, загальним злидням, голоду, розрусі, усвідомленню, що державна мрія є наразі нездійсненною. 

 

Цікавим у цьому щоденнику є свідчення про культурне життя під час війни й нагоду для самого Любченка зробити максимум. Письменник відчуває смак свободи й прагне якомога більше встигнути зробити. Він відчуває для цього сприятливий час, адже під більшовиками письменник відмовчувався, уникав друку і т.д. Втеча від радянської системи дає йому змогу відчути свободу. 

 

Крім деталей культурної праці в часи окупації, щоденник містить влучні портрети різних діячів епохи й спогади про деякі доокупаційні епізоди – Любченко й справді дорвався до письма й хотів сказати все те, про що він мав так довго мовчати, зокрема висловити чимало критики й кпинів над правильними радянськими письменниками, над Корнійчуком, Василевською і т.д. 

 

І хоч якими були часи, хоч як турбували хвороби, а Любченко не забуває в щоденнику коротко занотовувати свої еротично-романтичні пригоди, яких йому у воєнні часи не бракувало.

Володимир Артимів. Чуєш, сурми грають

«Чуєш, сурми грають» – це мемуари учасника однієї з похідних груп ОУН. Ці групи займалися розповсюдженням ідей вільної України – доносили пропаганду в друкованому вигляді на Велику Україну. А пропаганда в той час була справою буквально важкою – Артимів пише, що, рушаючи в дорогу, вони брали з собою 100 кг націоналістичної літератури.

 

Автор мемуарів розповідає, як вони поширювали серед людей малюнки з карикатурами більшовицького режиму, летючки й просто розмовляли з людьми. Оскільки йдеться про 1941 рік, пам’ять про голод 1933-го була дуже сильною й весь час відлунювала в тих розмовах.  

 

З мемуарів видно, що ОУНівці діяли осібно від німців. Німці їм здебільшого не заважали, хоча час від часу перевіряли чи арештовували. Ставлення до німців було настороженим, адже німці мали вороже ставлення до створення української держави. Проте однозначними ворогами були більшовики – автор мемуарів повсякчас сипле зневажливими прикладами діянь більшовиків:

 

Большевики, як «визволили Западную», то визволили від усього: товари, які були по крамницях, геть повивозили «на родіну», а населенню не лишили нічого.

Дмитро Нитченко (Чуб). В лісах під Вязьмою

Дмитро Нитченко – письменник і літературознавець, який в повоєнні роки потрапив до Австралії. У книзі спогадів «В лісах під Вязьмою» він розповідає свій воєнний досвід і досвід німецького полону в 1941 році. В інших діаспорних виданнях цей спогад входить до ширшого текстового полотна життя письменника.

 

Перебування у радянському війську Нитченко описує як абсолютно демотивуюче. Солдатів нищили не тільки (й не стільки вороги), скільки ставлення до них. На солдатів могли не виділити харчів чи амуніції, тож люди на передовій голодували й мерзли під дощем. Солдат не має права на страх і помилку. Скажімо, командир постійно погрожує польовим судом і розстрілом за все. Загубив гвинтівку – розстріл. Буркнув десь з втоми й роздратування, що «командири не цікавляться життям рядових бійців» – і тебе розстрілюють за ворожу агітацію. Повернувсь від випадково заскочених німців живим – розстріляно як підозрілого. Демотивуючим був і розподіл грошей:

 

Червоноармієць дістає 20 карб. На місяць. Молодший лейтенант – 450 карб., а старший лейтенант – 750 карб. Яка прірва!

 

Накази й вимоги офіцерів стосувалися не лише до солдатів, а й цивільного населення. Нитченко розповідає, як по дорозі селянам наказували залишати рідні села, бо все буде спалене, щоб ніщо (а особливо врожай) не дісталося ворогу. Селяни на це не відгукувалися особливим патріотичним схваленням.

 

Для свідомих українців ця війна, як описує Нитченко, була безглуздою. Він розповідає сцени приниження за національною ознакою, шовіністичні жартики командирів. Мотивації боротись за радянську владу (оскільки він, як й інші автори мемуарів, розрізняє Україну й радянську владу) в нього не було жодної:

 

За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься  українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід? Адже 4 рази мене викидали, як непотріб, з праці, ходив я по півроку, не маючи з чого жити.

 

Власне, в цих спогадах саме радянські командири демонізуються й описуються як бездушні. Книжка наводить чимало свідчень звірств саме радянських. Зокрема по поверненні з полону в Україну, він розповідає, як дізнався, що перед відступом радянська влада спалювала в’язниці із в’язнями.

 

Ставлення до німців тут мовчазне й схвальне. Начальство стежило, щоб ніхто не втікав здаватися в полон німцям. Проте за свідченнями книжки, полон був не страшним, а бажаним. Там, де до сіл вже проривалися німці, солдати тихцем розпитували про їхнє ставлення. Ці солдати мріяли про полон і аж ніяк не хотіли воювати. Власне, опинившись у полоні (і володіючи німецькою) автор зміг розказати свою біографію й отримати довідку про звільнення з полону.

 

Оригінал статті на Suspilne: Українці й війна: найцікавіші мемуари, які досі не втратили актуальності

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Трохи пояснень до нової глави Стихійного лиха

У новій главі Стихійного лиха я намагалась хоч коротенько, та пояснювати: хто є хто, але, здається, ясніше не стало) Тому, вирішила у блозі розповісти більш розширено.

Почну з самої назви Льйосальвхейм. Його ще називають

Його шаленство!!! Знижка!!!

Мої любі, сьогодні діє знижка на мою історію: 

Його шаленство

– Скасуй своє весілля. Коли твій наречений звалить з країни обговоримо, як саме я розв’яжу твоє питання.
Зведений брат криво посміхається і наближається

Українські письменники-воїни долучаться до BookForum 2022 у Львові

Українські культурні діячі, які з перших днів повномасштабного вторгнення рф боронять Україну, долучаться до 29-го Львівського BookForum.

Про це повідомляє пресслужба Львівської міськради, передає Ук

Привітики :)

Всім привіт! 

Я зовсім новенька авторка і рада доєднатися до чудового ком’юніті авторів! Довго хвилювалася, думала над тим, чи варто публікувати щось своє, проте все ж таки наважилася, тому запрошую всіх до свого

Повернення)

Всім привіт) Мабуть, ні для кого не секрет, що зараз складно видобути трішки часу та на будь-що. От і я не виняток та як завжди, зникаю з платформи на кілька місяців. Збиралася повернутися у листопаді з величеньким романом,

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"