Українська революція — історія, яку не можливо розповісти

Українська революція — історія, яку не можливо розповісти

Ярослав Грицак, Подолати минуле: Глобальна історія України – Портал, 2021 – 432 с.

 

«Подолати минуле: Глобальна історія України» – результат 15-літньої роботи професора Ярослава Грицака. У ній автор прискіпливо препарує минуле і закликає до співтворення сучасної України. Він намагається зрозуміти сам і дати читачам розуміння, що і чому відбувається з нами тут і тепер, і яким може бути майбутнє країни.

У День Соборності України ми читаємо фрагмент з книжки, що розповідає про події Визвольних змагань та перші спроби формування українсьої держави у XX столітті.

 

Російська революція почалася в березні (лютому за старим стилем) 1917 року в Петрограді з масових вуличних бунтів, які привели до відречення російського царя від трону. Після дев’яти місяців спроб побудувати в Росії ліберальну демократію і кризи державних інститутів у листопаді (жовтні за старим стилем) владу захопили більшовики на чолі з Володимиром Леніним. Цей державний переворот радянська пропаганда назвала потім «Великою Жовтневою революцією». І більшовицька революція дійсно стала великою. Вона відкрила нову сторінку у світовій історії ХХ століття — народження, розростання та смерть світової супердержави, Союзу Радянських Соціалістичних Республік. «Коротке ХХ століття» (1914–1989/1991) значною мірою було «радянським століттям».

 

Російська революція 1917 року стала переломною подією в історії революцій. Як і багато інших явищ модерності, історичною батьківщиною революцій була Західна Європа. До 1917 року всі вони переважно Європейським континентом і обмежувалися. Винятком були революції, які виникли внаслідок глобальної експансії Заходу: Американська (1776–1787), у Південній Америці (1810–1820-ті) та в Японії — Мейджі (1868–1869). Російська революція 1917-го стала першою глобальною. З Росії комунізм поширився на весь світ включно з країнами Азії та Африки.

 

Першим передбачив глобальний характер майбутньої революції Карл Маркс. Разом із Фрідріхом Енґельсом він писав про це ще в «Маніфесті комуністичної партії» (1848). Капіталісти в гонитві за новими ринками та прибутками поширюють капіталізм по всьому світу, твердив він, а водночас готують собі власного могильника — світовий пролетаріат. Отже, майбутня пролетарська революція за означенням буде світовою. Головну надію зрілий Маркс і його послідовники покладали на Німеччину. Там були велика промисловість, численний робітничий клас та масова соціал-демократична партія. Тому світова революція мала початися з повстання німецького пролетаріату.

 

Утім, наприкінці свого життя Маркс вважав, що світова революція може початися і у відсталій аґрарній Росії, оскільки соціальні й політичні конфлікти там досягають особливої гостроти. Цю тезу перед Першою світовою війною розвинув Ленін. Він твердив, що Росія — найслабша ланка в ланцюгу імперіалізму, який, за його словами, був найвищою та останньою стадією капіталізму.

Але Росія, на думку Маркса та Леніна, може тільки запалити революційну іскру. Справжнє ж полум’я революції розгориться в Німеччині та решті Західної Європи, а вже звідти пошириться на весь світ. Революція 1917 року ніби підтвердила пророцтва Маркса та Леніна. Вона почалася в Росії. Услід за нею, у листопаді 1918 року, спалахнула в Німеччині, а впродовж наступних п’яти років (1918–1922) — в Угорщині, Фінляндії, Італії, Словаччині, Болгарії, Естонії та інших країнах. У цій конфігурації українські землі мали стати мостом, яким російська революція добереться до Західної Європи й переможе в усьому світі. Сталін у 1918 році писав, що в Україні зав’язується головний вузол сучасності. Однак на українських землях розгорнулася своя власна революція. Її революційне полум’я хоча й випалило місцеві землі дотла, але не дозволило революціям у Росії та на Заході з’єднатися між собою.

 

Українська революція — як опера Верді «Трубадур»: її винятково заплутаний сюжет неможливо розповісти, не збившись або не пропустивши важливі епізоди. Тому оповіді про українську революцію неминуче вибіркові. Історики вибирають моменти, які найкраще пасують до їхніх схем

 

Українська революція — як опера Верді «Трубадур»: її винятково заплутаний сюжет неможливо розповісти, не збившись або не пропустивши важливі епізоди. Тому оповіді про українську революцію неминуче вибіркові. Історики вибирають моменти, які найкраще пасують до їхніх схем. Наприклад, радянські історики писали про українські події лише як про частину Жовтневої революції. Такої точки зору дотримуються чимало російських та західних істориків. Української революції, вважають вони, не існувало. І доля революції вирішувалася в центрі, у смертельній боротьбі між російськими червоними (більшовиками) і білими (їхніми ворогами). Україна була лише однією з периферійних територій цього конфлікту, тому революційні події на українських землях не мають власного значення. Іншими словами, революція була на Україні, але не в Україні.

 

Протилежну думку висловлює більшість українських істориків. Вони твердять, що українська революція існувала. Але під нею розуміють тільки українську національну революцію — або, як її інакше називають, національновизвольні змагання. Відповідно історію української революції вони подають мало не як історію постання, короткого існування та поразки чотирьох українських національних режимів — Української Народної Республіки періоду Центральної Ради (березень 1917-го — березень 1918-го), Української Держави гетьмана Скоропадського (березень–грудень 1918-го), Української Народної Республіки періоду Директорії (грудень 1918-го — грудень 1919-го), та Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918-го—липень 1919-го) і спільного польсько-українського походу на Радянську Україну (квітень–липень 1920 року).

 

Оскільки Україна була не простим, а стратегічно важливим пограниччям, перебіг української революції впливав на центри влади в Центральній та Східній Європі: у Берліні, Варшаві й Відні, а передусім — у Москві, новій (із 1918 року) російській столиці.

 

Українська революція була, однак, набагато ширшим явищем, аніж лише більшовицька чи національна революції. Крім цих двох (і на, і в Україні), вона включала ще й третю, селянську революцію. Це відповідало її характеру революції на пограниччі, де перепліталося одразу декілька конфліктів. Власне, це густе переплетіння конфліктів становило головну особливість української революції, надавало їй ідентичності, логіки й динаміки. А оскільки Україна була не простим, а стратегічно важливим пограниччям, перебіг української революції впливав на центри влади в Центральній та Східній Європі: у Берліні, Варшаві й Відні, а передусім — у Москві, новій (із 1918 року) російській столиці. Проте надавала українській революції особливого смаку і була, так би мовити, її сіллю таки національна революція. Головним питанням кожної революції є зміна влади. Але в російському та українському випадках це питання стояло по-різному.

 

Для російської революції головною була зміна влади в уже існуючій державі. А для української національної революції — побудова держави, якої ще не існувало. Українська революція мала ще й інший географічний вимір. На відміну від російської, вона охоплювала землі не лише Російської, але й Австро-Угорської імперій — територію Західно-Української Народної Республіки. І нарешті, українська національна революція мала ще й інший хронологічний вимір. Як і у випадку чехів, словаків, литовців, поляків тощо, українські національно-визвольні змагання почалися не в 1917-му, а в 1914 році — зі створення в перші місяці війни національних комітетів та військових формувань, що прагнули скористатися з воєнної кон’юнктури для просування національного самовизначення українців.

 

На перших порах українські діячі діяли не дуже революційно, а точніше, зовсім не революційно. На початку війни виступили із заявами лояльності до своїх держав: наддніпрянці — до Російської, галичани — до АвстроУгорської імперій. Кожна з двох сторін вірила, що поразка ворожої імперії приведе до об’єднання українських територій у рамках її імперії й таким чином посилить вагу українського питання. За невеликими винятками, вони не ставили питання про утворення на українських землях самостійної національної держави. З одного боку, це було виявом прагматизму. Український рух у Російській імперії був слабо організованим, а тому його лідери не могли замахуватися на те, що їм не під силу.

З іншого боку, вони продовжували лінію центральної ідеї в українській політичній думці ХІХ століття, яка вела початок від Кирило-Мефодіївського братства: перетворення імперій на федерацію різних народів, у якій українці користувалися б політичною та культурною автономією. Тим вони відрізнялися від польського та фінського національних рухів, лідери яких прагнули до повної національної незалежності. Український рух належав до іншої ліги. Він був ближчим до білоруського, вірменського, грузинського та інших, які теж плекали федеративні плани. У цій лізі український рух був виразним лідером. Його успіхи та невдачі визначали, до якої міри в колишній Російській імперії може бути розв’язане національне питання.

 

До проби сил дійшло в перші же тижні російської революції 1917 року. Після відречення царя від трону владу перейняв Тимчасовий уряд зі своїми комісарами. Він діяв за підтримки різних рад — робітничих і солдатських депутатів, національних, професійних тощо. У Петербурзі та в центрі Росії влада досить швидко перетворилася на двовладдя: рада робітничих і солдатських депутатів почала діяти як противага Тимчасовому уряду. На українських землях додатково з’явилася ще третя влада — створена в березні 1917 року в Києві Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Як історик, він добре розумів особливість революційної ситуації. Закінчився, твердив він, той час, коли український рух мав випрошувати в центру права — настав час українцям самим диктувати права і правила.

 

Центральна Рада проголосила контроль над усією українською етнічною територію. Це не було блефом. З усіх трьох центрів влади в Україні Центральна Рада виявилася найсильнішою. Робітничо-солдатські ради на українських землях були досить слабкими. Вони діяли або у фронтовій смузі, або в промислових Харкові, Катеринославі та Юзівці без зв’язку з такими ж радами в центрі Росії.

 

Тому Центральна Рада могла дозволити собі їх іґнорувати. Сильнішим був Тимчасовий уряд у Петрограді, що складався з російських лібералів та поміркованих соціалістів. Вони були схильні визнати українців за окрему націю, але рішуче противилися перетворенню Росії на федерацію, в якій Україна втішалася би правами широкої політичної та культурної автономії. Міністри Тимчасового уряду були готові визнати владу Центральної Ради лише над «старою Україною». «Нова (степова) Україна» у їхньому розумінні була і залишалася Новоросією — хоча більшість там становило українське селянство. Тому аж до більшовицького перевороту стосунки між революційними Києвом і Петроградом крутилися навколо питання, чи може (і наскільки) Україна дозволити собі автономію.

 

Відповідь на це питання залежала від співвідношення сил. Упродовж весни-літа 1917 року Тимчасовий уряд втрачав силу, Центральна Рада — набирала. Українські лідери говорили про 1917-й як про рік великого чуда. Вони почувалися богами, які творили новий світ із нічого. Гасло федеративної України промовляло до селян. Вони вірили, що місцевий український уряд зможе швидше вирішити земельне питання, аніж уряд у далекому Петрограді. Центральну Раду підтримали також змучені війною українські солдати російської армії. Створення української держави відкривало перед ними дорогу додому, в Україну.

 

Моментом істини стали вибори в листопаді–грудні 1917 року до Установчих зборів. Ці збори задумувалися як парламент, який мав вирішити долю всієї колишньої Російської імперії. В українських ґуберніях головним переможцем була Центральна Рада. Дві партії, які творили її кістяк, — соціал-демократи та соціалісти-революціонери — разом здобули близько 70% голосів.

Чим слабшим ставав російський центр, тим радикальнішими робилися українські вимоги. Пізно восени, коли владу в Петрограді взяли більшовики, Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку. Але знову ж таки: не як незалежну (самостійну), а як автономну державу в федеративному союзі з демократичною Росією та іншими народами колишньої імперії.

 

Більшовики водночас і визнали УНР, і проголосили їй війну. Місцевий більшовизм не мав серйозного опертя в Україні. На виборах до Установчих зборів більшовицька партія в українських губерніях набрала всього десять відсотків. Їх головною територіальною базою були фронт і промислові міста Сходу. Місцеві більшовики у грудні 1917 року спробували перебрати владу в Києві та інших містах, але їхні спроби здебільшого зазнали фіаско. Після київської поразки вони перебралися на російсько-українське пограниччя, до Харкова, і там проголосили Українську радянську республіку. Створивши нібито окремий український уряд у Харкові, більшовики намагалися справляти враження, що їхня війна з Центральною Радою — це не зовнішня аґресія, а громадянська класова війна між українськими трударями та «буржуазною» Центральною Радою.

 

Місцеві більшовики були, однак, надто слабкими, щоб самостійно утвердитися на українських землях. Більшовизм міг бути внесений в Україну тільки ззовні, з Росії, «на кінчику багнета»

 

Місцеві більшовики були, однак, надто слабкими, щоб самостійно утвердитися на українських землях. Більшовизм міг бути внесений в Україну тільки ззовні, з Росії, «на кінчику багнета». Наприкінці 1917 року російські більшовицькі частини почали воєнний наступ на Україну. Більшовицькоукраїнська війна на межі 1917–18 років була першою у світі війною між двома соціалістичними державами. У цій війні Центральна Рада виявилася слабшою. Чудо 1917 року на пробу виявилося несправжнім: як солома, швидко загорілося і так само швидко згасло. Підтримка українських селян і солдатів випарувалася, як тільки одні дістали землю, а інші повернулися з фронту додому. І до тих, і до тих промовляли більшовицькі гасла «Геть війну!» та «Землю — селянам».

 

Позбавлена підтримки «знизу», Центральна Рада почала перемовини з Німеччиною, щоб відгородитися від більшовицької загрози. 22 січня 1918 року український уряд у Києві проголосив самостійну Україну, а на початку лютого підписав сепаратний мир у Бресті з Німеччиною та іншими Центральними державами (більшовицький уряд підписав Берестейський мир на місяць пізніше).

 

Українські націоналісти згодом звинувачували українських соціалістів, що ті зволікали з проголошенням національної самостійності. Ці звинувачення несправедливі. У тому самому часі й за подібних обставин національну незалежність проголосили литовці (16 лютого 1918 року), естонці (24 лютого 1918 року), білоруси (25 березня 1918 року), грузини (26 травня 1918 року), вірмени та азербайджанці (28 травня 1918 року), а під самий кінець німецької окупації — латвійці (18 листопада 1918 року). Усі вони дотримувалися подібної тактики — проголошення незалежності заради німецької парасольки від російського більшовизму. Уже порівняння хронології подій показує: серед усіх цих урядів український найпершим зважився на такий радикальний крок, як повний відрив від Росії.

 

Німецький уряд уклав мир з українським соціалістичним урядом у надії, що дістане доступ до українського хліба. На початку березня 1918 року німецькі та австрійські окупаційні війська вступили в Україну. Німці окупували центральну і північну частину, австрійці — південь і схід. Однак Центральна Рада вже була лише блідим відбитком своєї колишньої слави. Вона не могла виконати зобов’язань, які давала в Бресті, — забезпечити окупаційні війська хлібом. Розчарувавшись у Центральній Раді, німецька окупаційна влада розігнала її та 29 квітня 2018 року організувала державний переворот, унаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський (1873–1945).

 

Соціалістичний уряд Центральної Ради впав тихо, без серйозного спротиву. Скоропадський, прийшовши до влади, проголосив, що його Батьківщина перестане бути ґрунтом для соціалістичних експериментів. Новий голова нової Української держави був генералом російської імперської армії.

 

Його порівнюють із «батьком фінської держави» Карлом Маннергаймом, який теж був генералом російської армії. Різниця полягала в тому, що Маннергайм був шведом і не мав фінської крові, тоді як Скоропадський походив із роду українських гетьманів і свідомо нав’язував традиції козацької держави ХVIII століття. Його режим можна описати як консервативний український уряд із малоросійською орієнтацією під німецькою окупацією.

 

Союз Скоропадського з Німеччиною був шлюбом із розрахунку, а не з любові. З німецькою окупацією він мирився як із тимчасовим злом, бо вірив, що в цій великій війні Антанта таки переможе і доля України буде й надалі пов’язана з долею Росії. От тільки це вже буде нова Росія, не самодержавна, демократична, а ліберальна, і в цій новій Росії права України будуть пошановані. 14 листопада 1918 року, через три дні після капітуляції Німеччини і закінчення Першої світової війни, він проголосив федеративний союз України з Росією.

 

Час правління Скоропадського був найстабільнішим періодом в історії української революції. Цю стабільність забезпечувала присутність німецького війська. Потяги ходили за розкладом, київські ресторани, кав’ярні та театри були забиті публікою. Значна частина цієї публіки втекла з більшовицької Росії. Ніколи раніше Київ не був таким російським містом, як за Скоропадського. Тут знайшли притулок, як писали очевидці, «весь Петроград» і «вся Москва». Утікачі жили зі згоди німецького командування та режиму Скоропадського, однак не любили ні того, ні того. В їхніх очах це була влада ворога в союзі з колаборантом. Зі свого боку, Скоропадський шукав союзу з російською Добровольчою (Білою) армією, яка формувалася в сусідній з Україною Південній Росії. Його ідеєю було створити спільний антибільшовицький фронт з України, Добровольчої армії, Дону, Кубані та Криму.

 

Білий рух часто зображають як реакційний монархістський рух. Це неправда. Основу цього руху становили не монархісти, а російські ліберальні демократи — ті самі, що були в ядрі Тимчасового уряду. Романових вони терпіти не могли, бо вважали, що саме ця династія довела країну до краху. Російські ліберали прагнули повернути Росію не до монархії, а до ліберальної республіки весни–літа 1917 року, а себе бачили російською копією західного лібералізму. Їхній лібералізм мав, утім, чітку межу, яку вони не наважувалися переступити, — ідею централізованої («единой и неделимой») Росії. А тому не могли до кінця вирішити, хто їхній головний ворог: російські більшовики чи українські націоналісти? В очах російських лібералів більшовики виглядали тимчасовою і штучною владою, яку знесе вітер історії. А український рух мав глибше, народне коріння. Так чи інакше, білогвардійці відкинули ідею союзу зі Скоропадським.

 

Як для російських лівих, так і серед російських правих ідея України як окремої, навіть автономної держави була анафемою. Національні відмінності виявилися сильнішими за ідеологічну близькість.

 

Узаємини Скоропадського з російськими білогвардійцями були дзеркальною копією взаємин між Центральною Радою та більшовиками: як для російських лівих, так і серед російських правих ідея України як окремої, навіть автономної держави була анафемою. Національні відмінності виявилися сильнішими за ідеологічну близькість. Як казали про російських лібералів, їхній лібералізм закінчувався там, де починалося українське питання.

 

Немає сумніву, що якби в 1918 році війну виграла не Антанта, а Центральні держави, то Україна сформувалася б як держава. Вона напевно поділяла би слабкості подібних молодих держав із міжвоєнної доби — польської, литовської, румунської та інших. Її б мучили політичні й економічні кризи, її еліта тяжіла би до авторитаризму й пробувала б асимілювати національні меншини. Але вона навряд чи еволюціонувала би в бік тоталітаризму, як більшовицька Росія, а тим більше не застосовувала би щодо свого населення масовий терор. Зрештою, велике питання — скільки би проіснувала влада більшовиків, якби Україна утрималася як незалежна держава.

Купити книжку.

Оригінал статті на Suspilne: Українська революція — історія, яку не можливо розповісти

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"