Той, що біжить за голосами, у романі Пилипа Білянського «Луни»
2023-05-19 07:00:00 Анастасія Герасимова

Пилип Білянський. Луни – Темпора, 2023 – 228 с.

«Луни» – дебютний роман креативника Пилипа Білянського, над випуском якого працювало видавництво «Темпора», відоме своєю підтримкою авторів-початківців. Ставка на роман, який порушує старе як світ, але завжди актуальне філософське питання життя і смерті, зіграла. Автор книжки склав її наче ребус – не так складний, як вигадливий.

Перегортаючи останню сторінку роману «Луни», хочеться накинутись на цю книжку з усією силою порівняльного літературознавства, глибинної психології та постмодерністської іронії з купою цитат із попкультури, якими так кортить ілюструвати твір Пилипа Білянського. Чи означає це, що дебют вдався? Так, тому далі міркуватимемо про те, як «Луни» сприймати, а точніше – наскільки глибоко між їхніх рядків читати.

Юнг би плакав

«Ця історія про те, як я одного разу був рибою і звали мене Семеном Глибинським», – без зайвих літературних церемоній, але після роздумів щодо того, як непросто буває «інтегруватись, соціалізуватись, стандартизуватись» у косяк інших мешканців моря-океану, повідомляє нам оповідач. Коли доля вперше викинула чотирирічного Сьому на берег, він ледь не задихнувся від страху й кількості нового у житті. Якщо відійти від метафори, заданої автором книжки, то за сюжетом хлопчик стає сиротою, потрапляє до бабусі, яка не може його доглядати, а тому віддає на виховання до інтернату.

Стукіт ложки в кухлі чаю. Цукор не тане в її словах про хворе серце. Їй важко говорити, але вона вичавлює із себе незрозумілі тоді для мене слова. Дивні зчленування літер. Старість. Кардіологія. Гліцерин. Гроші. Стаціонар. Крапельниця. Вони звучать дивно і бентежно.

Власне тут повернімось до попередньої обіцянки розібратись із тим, як читати «Луни». В основному як оповідь-метафору, образність якої елегантно пояснюється письменником протягом розвитку сюжету. Маємо травмовану особистість наратора і його шлях до самопізнання, який на диво чітко відповідає схемі архетипів «подорожі героя» Керол С. Пірсон. Від простодушності й наївності дитини Сьома перейде до усвідомлення того, що у світі є зло, навіть стане трохи воїном та опікуном, бо муситиме захищати себе і найкращого друга, але його основним архетипом буде seeker – шукач. Розвиток особистості нашого Сьоми швидко мине етап «коханця» й зупиниться на «бунтівникові», який, звісно, наважиться вбити Бога…

Біжи, Сьомо, біжи…

Отже, про шлях. Сьома вже підлітком разом зі своїм єдиним другом Жбаном стане свідком дивної події, що кардинально змінить життя міста та всіх його мешканців. Почнуться зникнення. Люди просто випаровуватимуться. Безслідно. У місті оголосять надзвичайний стан, а на інтернат чекатиме евакуація у невідомому напрямку. Сьома і Жбан вирішать тікати. Спершу, щоб не стати жертвами чужої волі, а потім, щоб вижити й зрозуміти, що ж насправді відбувається.

Почуття страху повністю зникло і змінилося змішаним почуттям свободи і тривоги, мовляв, ось уже ми втекли, і в той же час повна розгубленість від нерозуміння подальших дій.

З моменту, коли хлопці опиняться за межами інтернату, остаточно відіб’ються від свого косяка, почнеться їхня дорога на тлі світу, що переживає апокаліпсис. На Сьому зі Жбаном чекатимуть небезпеки, білий шум радіохвиль, виживання в умовах постійного вичікування власного зникнення. І вони бігтимуть, йтимуть, їхатимуть, нестимуть тягар власних думок, щоб знайти відповідь на запитання, яке кожен з нас хоча б раз ставив собі у момент душевних поневірянь: «Навіщо це все?».

СьомаЗникає

Та не лише Жбан супроводжував Сьому на його шляху. З ним був Іса, який випурхнув чи то зі старого бабусиного молитовника, чи то з ікони. Розмови з Богом даватимуть розраду нашому герою (й нагадуватимуть один чудовий діалог Гаррі Поттера з професором Дамблдором в останній книжці епопеї). А ще Сьома чув море, місто, порожні квартири й тих, хто в них колись мешкав. Ці луни карбувались у його пам’яті. Поступово наш герой дійде висновку, що він прагне самотності, бо лише в ній – свобода. Парубок вирішить продовжувати шлях самостійно.

Відкинути, скинути ношу зі своєї спини – це дуже боляче. Вона проростає в тобі. Вростає у тебе. Речі, люди, переживання, історії. Вони стають тобою, а ти ними. І коли ти викидаєш усе це. Відриваєш від себе, у твоїх грудях може з’явитися це. – Я відгорнув край куртки і показав величезні порожнечі всередині себе.

Відчувши, як це – бути всім і нічим, дізнавшись, що його Іса ніколи не знав дороги, якою намагався вести свого підопічного, Сьома витончиться, але не спорожніє. Він блукатиме лісом запитань, що не даватимуть спокою, поки він живий. Але Сьома триматиметься за те, ким був, бо ніхто з нас не знає, на кого чи на що перетвориться у порожнечі.