Тим, кому соромно вранці лишатись живими, — неба оця половина: 15 нових віршів про війну

Тим, кому соромно вранці лишатись живими, — неба оця половина: 15 нових віршів про війну

Війна стає лейтмотивом переживань більшості українців – як у словах, так і в мовчанні. На 26-ий день війни маємо постанову про щоранкову хвилину мовчання і водночас чимало нових поезій від українських поетів різних поколінь. Чергову добірку таких віршів – створених за ці тижні ескалації війни – пропонуємо нижче.

 

Також ви можете ознайомитись з попередніми добірками – тут і тут

*

вісім років казати: в мене вдома війна

щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна

її потяг повільний зі сходу на захід країни

у якому смерть життя перевозить

 

ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих

і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання

наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат

у якому сирени співають пісень Одісею

 

наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи

її довга хода від серця до серця

***

І ще ця весна – та ж такої ніхто її не просив.

Обабіч поранених трас принишкли тіні птахів.

Завмерли міста – не трепетно чекаючи перших злив,

але у судомах скорботи за втратами матерів. 

Кривавий туман стелитиметься поміж темних дерев,

І в зел, що в полях постануть, буде чорне зерно.

Але ця весна – вона ж все одно своє забере.

І ще ця весна – вона також своє віддасть все одно:

проллється сяйвом цілющим вихорів золотих

у кожні зболені груди, у кожне серце тісне.

І буде певне майбутнє, і буде небо ясне.

І ті всі, котрі залишаться, будуть жити за тих,

хто не.

повертання

 

ми додому їдемо, туди, де ми посивіли

де небо вливається в вікна потоками синіми

де посадили дерево і виростили сина

де збудували дім, який без нас відсирів

 

а дорога наша розквітає мінами

ковила й туман прикривають вирви

вертаємось гіркими, не говіркими, винними

нам би мати дім і трохи миру

 

нам би постояти, подихати сирістю

витягти знімки з альбомів родинних

ми додому їдемо, туди, де ми виросли

нас батьки чекають, могили і стіни

 

ми підемо й пішки, хоч би були босими

як не знайдем дому там, де ми залишили

побудуєм дім понад абрикосами

з неба синього, із хмар пишних

ЧАС ЗВОДИТИ НАЗАД МОСТИ

 

Це будинок за містом, який збудував Джек,

точніше маленька квартирка у Ірпені.

Все, на що хватило грошей після Донецька,

із якого він втік вісім років тому від війни.

 

Його жінка працює у цьому ж будинку в салоні краси,

він щоранку їздить у Київ в маленькім авто —

підбирає попутників вздовж нової траси,

а надвечір розвозить усіх по дорозі додому.

 

І нехай між собою схожі всі дні, немов

жирафи. Й нехай вони засинають стомлено.

Сонце сходить яскраво завжди над Lavina Mall

й багряніє постійно небо нічне над Гостомелем.

 

Але раптом впадуть на місто гради і смерч

й доведеться від них ховатися по підвалах.

Люди кажуть, що двічі у річку не увійдеш,

та на виїзді міст над водою уже підірвали

Хто сказав, що слова зараз не мають ваги?
Наші слова, які пишуться на повітрі
розпеченим залізом подихів,
кривавими згустками разять на поблідлих губах,
вгризаються в ґрунт під нашими ногами,
осідають на одяг і черевики
курявою від зруйнованих домівок.

Наші слова
тягнуться до близьких — до всіх, розкиданих
простріленою мапою країни,
міцними дротами сполучень, причепленими до серця,
тугими линвами співтривання.
Як сильно ми спільно можемо любити.
Як сильно ненавидіти.

Слова, які згрібаємо у наплічник
в останню мить перед виходом.
Слова, за які хапаємося,
щоб утримати хтозна-яку рівновагу,
коли з-під ніг вибивають землю, як хитку табуретку.
Слова, якими притискаємо зяючу рану,
розпанаханий тендітний живіт безпеки,
ще підлітки.

Наші слова, тверді та опуклі від люті,
чорні від горя,
як бетонне перекриття старого бомбосховища.
Немає нічого тривкішого за них,
нічого непроминальнішого.

17/03/2022

*

бути біженцем:

погано спати

прокидатися в тривозі

гортати стрічки

ненавидіти pycню більше, ніж учора

прокинутися невиспаним

обіймати дітей

гортати стрічки

ненавидіти pycню

лаштувати сніданок

гортати стрічки

ненавидіти pycню всім собою

пробувати працювати

гортати стрічки

ненавидіти pycню

лаштувати обід/вечерю

гортати стрічки

ненавидіти pycню

питати своїх як вони

вкладати/обіймати дітей

плакати

гортати стрічки

ненавидіти pycню ще більше

намагатися заснути

вірити що завтра вдасться

викресувати щось, крім

ненависти до pycні

*

вони не вони вдалині вони відійди від вікна

тінь біля дверей в укритті не чує але відповідає ні

не вони і вночі над містом

у відчаї відчуває кричить

винищувачі

вщент

потрощили

міста й мости

до

міста

і за містом

і повз місто

бо всередині них розірвалися

перегнилі безсильні заздрість і злість

падають в землю а вона вибухає папороттю

колискова

на нашій війні

у тиші

осипається уламками заклеєного хрест-навхрест вікна

уламками збитої ракети

що втратила здатність вбити

це вона

не вона

спи

ми сирена тривоги одна

не спи

ми тривожна сирена

захід

не спи

тривожна сирена

не спи

схід

ми

нерозділені нерозірвані

цілісні

цілі

із завалів цеглин пробивається крик

по вірі віра миру мир

ворожий дезорієнтований корабель

розчавиться в нашій землі

вологій від крові землі

чужій для нього землі

називай наші усі імена: Маріуполь, Буча, Ірпінь,

Миколаїв, Київ, Херсон, Харків, Львів і

і коли світ бачить нас на сторінках газет

Ти — закрий над нами

небо закрий над нами

для збереження неба

закрий

небо

 

(14.03.2022 Дніпро.)

***

приїхав прадід 

стояло спекотне літо 1993 року

мені щойно виповнилося п’ять

ми сиділи за столом і уважно вдивлялися один у одного

я сиділа в одних шортах

прадід – у формі і чорних шкіряних рукавицях

– вова – сказала я діду

–я з дитинства не відрізнялась увічливістю–

– а чого ти в рукавицях?

прадід не відповів

прадід подарував мені дві книжки

одну зелену, іншу чорну

зелена була про пригоди барона мюнхаузена 

 

мої батьки насипали нам гречаний суп

я не відводила від діда очей

вперше в житті відчувала тривогу

його рукавиці – це двері синьої бороди

зараз він їх зніме, а там – смерть

він зняв одну рукавицю

мені полегшало

ми їли суп

я запитала

– вова, про що чорна книжка?

 

дід доїв гречаний суп і зняв другу рукавицю

– про війну – відповів дід

 

я полізла мацати його протез

–бо з дитинства не відрізнялась увічливістю–

– вова, чого в тебе залізяка замість руки?

 

і прадід розказав мені історію 

як колись давно в той час коли були війни

він з трьома товаришами сидів у танку

той танк, виблискуючи на сонці, зірвався

під нього пустили собаку-самогубцю

 

втрати чотирьох офіцерів:

один насмерть, один неушкоджений, одному відірвало ногу

діду – руку

 

як в одному палаючому танку можуть бути такі різні втрати

Маріуполь і Ужгород

Харків і Франківськ

Буча і Васильків

Суми, Херсон, Чернігів

 

пізніше я навчилася читати 

і дізналась як барон мюнхаузен 

змусив лисицю вискочити зі шкури

закинув сокиру на місяць

переніс замок за допомогою повітряної кулі

давав поради, як виготовити крила

зловив ведмедя, змусивши його проковтнути намазану медом оглоблю

ніс на спині карету, а під пахвами коней

 

чи може та книжка називалася «пригоди ЗСУ»

 *   *   *

Она пришла на радио в слезах,

сжимая в ладони записку.

Передача была о беженцах. 

Она чудом вырвалась в Чехию

из Кривого Рога. 

За стеклом в студии

рядом с продюсером 

её ждали две девочки.

Я налил ей воды в бумажный стакан.

Из-за слёз никак не могли начать запись.

Она показала мне записку.

Какой-то чех дал ей эту записку,

услышав, что она на остановке 

говорит с детьми по-русски.

В записке корявыми буквами

было написано:

«Русская мразь».

ВІРШІ ПІД ЧАС ВІЙНИ У КИЄВІ

 

І

 

Це не дощ.

Це плаче моя тополя

під вікном.

І я не знаю,

чим її втішити.

Я кажу їй:

– Уже весна,

скоро буде тепло.

А вона заходжується

ще більшим плачем.

Аж захлинається.

Рідна моя,

сестро моя,

тополенько срібна!

Обіймаю її,

а вона тремтить.

Тремтить і плаче.

Я не розімкну обіймів,

поки вона

не виплаче сльози.

А потім ми удвох

заходимося латати небо,

обстріляне ординцями,

і з наших пальців

капатиме кров –

крапля за краплею,

поки вся не викапає

додолу,

і з неї проросте

мале тополенятко –

одне, друге, третє…

соте… тисячне…мільйонне…

А тоді піде дощ –

справжній український дощ,

який не забуде ані сльозини,

що впала з очей

і тополі, і найменшої людини

на цій землі.

ІІ

Любий мій, любий –

ти уявляєш? –

я тепер щоночі

лягаю спати

з автоматом у руках.

– Та ну, – смієшся ти

зі своїх занебесних небес. –

З автоматом?

Та ж ти жодної квітки

ще не зірвала,

на жодну мурашку

не наступила,

не минула жодного дерева,

щоб не обняти.

Навіщо тобі автомат?

А я не сміюся,

я вже не стримую гнів,

я вже не кажу,

я криком кричу:

– Щоб убити потвору,

що нищить наш світ!

Цей світ,

у якому добре жилося

і квітці,

        й мурашці,

            і кожному дереву,

яке дочекалось весни

і не може радіти.

Безжальну потвору,

яка запаскуджує все,

на що гляне.

Любий мій, любий,

ти тепер ближче до Бога,

 ніж я,

запитай-но у нього,

чого стара жінка

бере до рук автомат,

а він тільки дивиться й каже:

“На все воля Божа”?..

ІІІ

Не вистачає…як же не вистачає…

твоїх очей і твоїх обіймів

у цьому тісному бомбосховищі.

Тут можна без них задихнутися,

а я ще дихаю.

Машинально комусь усміхаюся,

то приходжу, то виходжу,

то щось роблю –

не те, що хотіла б робити,

а те, що повинна,

і весь час боюся,

щоб не загинуло в небі беззахисне сонце.

Не вистачає… як же не вистачає…

наших безкінечних розмов

і тих кумедних імен,

які ти мені вигадував,

немов жартома,

а я їх приймала,

ніби то так і треба.

І коли тепер вони часом вчуваються,

я усміхаюся, але вже не машинально,

а з якоюсь неусвідомленою надією,

що не загине у небі наше беззахисне сонце…

Заплющую очі – і чую їх знов…

І знов… і знов… і знов…

Це те, чого нікому не розповісти,

бо хіба може хто-небудь збагнути,

мову двох закоханих,

схожу на есперанто?

Хіба що вітер,

та й то – якщо нашорошує вуха,

прогмигнувши за нами у бомбосховище.

Не вистачає… як же не вистачає…

бодай коротенької хвильки,

яка ще зовсім недавно

               звалася щастям.

#/x

 

санкції запряжені в собак

мопеди як літаки

 

сирени як у фільмах з луї де фюнесом

зникнення одних сирен з’ява інших

ієрархія сирен

 

найстаршу прибити наче комара

 

іржавою водою вмився

залізний вершник

 

перетягни на свій бік світлини та відео

 

аполлон з підбитим 

пікселем

* * *

тим хто читає новини

тим хто потрапив в новини

тим кому соромно вранці лишатись живими —

неба оця половина

неба ота половина

пісня у небі пташина незмінна невинна

дім із дірою впівсвіту

вдіти — довезти — зігріти

дівчинка гладить кота (бо куди ж його діти)

падає сніг на вцілілих

білим по чорному квилить

олень на килимі дивиться з попелу й пилу

сонце звертає на ве’сну

дерево обрії хрестить

руки м’які опановують інші ремесла

в кожному станеться месник

боже, скажи мені чесно —

страшно вмирати тому хто невдовзі воскресне?

річка, бабуся, собака

хлопчик ні разу не плакав

чорна дорога, чужинцю, не дасть тобі знаку

спиляні дороговкази

(хлопчик не плакав ні разу)

запам’ятай, моє небо, цю кодову фразу

грубшає товщає шкіра

тисячорукого звіра

тисячоокого впертого мудрого звіра

всім хто не вирвався з виру

всім в кого люті без міри

кожному буде по вірі — і ось наша віра:

мі’ста в якому жилося

світле багатоголосся

спомини вплетені натуго в зрізані коси

білі нічні абрикоси —

кате, тобі не здалося

вистоїм

виростем

виживем

і помстимося!

***

зчищую з зубів 

наліт панічних атак

зчищую танки бтри

 

витягую нанизані

гвинтокрили

літаки-винищувачі

що між зубами застрягли

з-під ясен – ракети залишки

 

з вух вишкрібаю 

звуки сирен і вибухів

 

ехом дзвенять

 

вмиюся

волею

духу святого

*

хочеться просто людського побути ще

трохи разом

з дбайливо зібраною бібліотекою разом

з роками виплеканим непотребом разом

з паспортами що лежать невідомо де разом

з сукнями на весну

 

просто побути не

торкаючись втоми торкатись

до тіла не

торкаючись тютюну торкатись

повітря не торкаючись

рухатись проти повітря

 

скручувати тиск води тривоги і самокрутки

стишувати голос і звук сирени

 

переписувати словники адже у слів

теж є термін придатності і нашим

конче потрібна заміна

 

спершу ми говорили що все гаразд

потім що ми в безпеці

зараз ми в першу чергу кажемо

цілі

 

хочеться мати конкретні досяжні цілі які

дуже легко поміряти

 

майже як відстань до міст де

переписують словники

*

літак на небі

комаха на шкірі холодній

ранить

кров запікається доменними печами

радянського минулого

і найсмачніший пломбір такий жирний

що у вогні не горить

не плавиться

сир плавлений дружба

сир плавлений дружба

сир плавлений фейк

плавиться мозок

дешеві ковбаси танцюють канкан

у дитинстві часто бував на поминках

усі трапези за померлими починалися з такої страви

брали воду кидали туди печиво

та їли це немов зупу

чи суп як говорять мої родичі з Наддніпрянщини

цю страву якось називали

і чулося мені слово канкан

канкан

канкан

канон на кожних поминках

олівер кан у квадраті

рудий воротар мюнхенської баварії

звідки за легендою мій прадід

офіцер вермахту

германського племені чоловік

завойовник підкорювач моє прабабці

цікаво як вона зробила кар’єру в компартії

я бував у її кімнаті

я спав у її кімнаті

їв яблука та слухав казки у її кімнаті

вона мала гуцульські килими

бартку

старий чорно-білий телевізор

та баняк гіркої води на печі

завжди говорила українською з карпатським акцентом

і мене у школі намагалися бити за це

бо ж говорив і я мовою моєї прабабці

вони казали ти шо нє рускій

вони кричали ти шо нє рускій

вони співали на шкільних дискотеках ти шо нє рускій

а я відповідав їм

ви просто не читали історію України-Руси Михайла Грушевського

ви просто завжди думали що Достоєвський це так глибоко та по-філософськи

а на ділі Раскольников просто завалив бабцю сокирою

просто завалив бабцю сокирою

не більше

просто завалив бабцю сокирою

не більше

ви пишаєтеся заводами та ракетами

ми плачемо на голодних могилах

ви пишаєтеся пломбіром та ковбасою

ми плачемо у будинку слово

спочатку було слово

потім був голод

потім був сибір 

потім була війна відбудова застій перебудова

літак на небі

комаха на шкірі гарячій

мертві воскресли

стигмами проросли

стигми запікаються сльозами птаха

ми орден фенікса

він плаче

це значить що ми переможемо

Оригінал статті на Suspilne: Тим, кому соромно вранці лишатись живими, — неба оця половина: 15 нових віршів про війну

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

О котрій годині ви сідаєте за читання?

В довоєнні часи мені вдавалося почитати тільки дорогою на- з роботи. В шкільні та студентські роки читати вдавалося і вдома, і на навчанні, хоч щодня і щогодини (мабуть, частково, це через дефіцит друзів). Зараз, хоча

Види фентезі. Короткий огляд. Класичне Літрпг

Доброго ранку, дорогі читачі. Сьогодні у нас піджанр з якого власне і почався сам жанр (так, вийшов каламбур і все ж таки вважаю, що цей вид варто виділити окремо).

Класичне ЛітРпг

Головні умови:

1. герой точно знає, що

Знижка -25% + новини

Слава Україні!

Сьогодні діє знижка -25% на даний роман!

У тексті є:мажор, студенти гумор, незаймана героїня

Анотація до книги “Моє очкасте нещастя”

Все почалося з того, що мені час від часу доводиться бути феєю

Пропоную прочитати дану інформацію.

Сьогодні діє знижка на книгу – “Я буду зверху. Ти не проти?”

  Я буду зверху. Ти не проти?

Я вагітна від мого викладача. Від чоловіка, який викинув мене зі свого життя. Розтоптав.
Я навчилася жити без нього. Навчилася

Марія Морозенко. З Україною в серці

Бринить у кожнім серці Україна,Як промінь сонця в росяних стежках. Вдивляється у світ очима сина,Колоситься духмяно у стіжках.Гаями шелестить і вітровієм, Цвітінням саду, щебетом гаїв.Тремтить сльозою ч

Перейти до блогу

Нові автори

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Перейти до "Нові автори"