Театр, кіно чи музей: доступу до яких видів мистецтва бракує людям з порушеннями зору

2021-09-27 15:29:30 Анастасія Герасимова

Протягом вересня та жовтня три київських театри показують вистави у супроводі аудіоопису, коли коментатор у режимі реального часу провадить тифлокоментар – вербальний опис декорацій, рухів, міміки, зовнішності персонажів вистави.

Завдяки цьому люди з порушеннями зору можуть сприймати спектакль не лише завдяки інтонації, мовленню акторів, музичного супроводу, а й отримати значно більше інформації про виставу.

Цей проєкт називається “Доступний театр: аудіоопис вистав для незрячих та слабозорих глядачів”. Він покликаний зробити мистецтво доступним для людей з інвалідністю. У такий спосіб можна відвідати вистави “Покоління Пепсі”, “Мистецтво домовлятись” у Київському академічному театрі на Печерську, “Загадкові варіації” у Київському національному академічному молодому театрі, “Школа Року” у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва.

На одній з таких вистав ми побували з Юрієм Войтюком, головою ради керуючих партнерів “Українського міжнародного інституту сліпих”, де поговорили про те, доступу до яких видів мистецтва найбільше бракує людям з порушеннями зору та яких помилок найчастіше припускаються ті, хто намагаються задовольнити культурні потреби людей з інвалідністю.

Пане Юрію, ви погоджуєтесь, що в Україні стає більше інклюзивних мистецьких проєктів?

Так, погоджуюсь. Я радий, що є така ініціатива, як, наприклад, “Доступний театр: аудіоопис вистав для незрячих та слабозорих глядачів” Любомира Покотила. У мене самого як громадського діяча не доходили руки до грантів, скажімо, Українського культурного фонду. Переконаний, добре, що вони є.

Якщо раніше підтримувалось більше освітніх ініціатив, над якими і мені пощастило працювати, то нині робиться акцент на мистецтві як складовій самореалізації людини з інвалідністю.

Безумовно, постійна підтримка проєктів інклюзивного мистецтва необхідна, адже останнім часом чимало фондів та інституцій, які здійснювали її раніше, сфокусувались на питаннях, що у той чи інший спосіб мають вплив на політичні рейтинги їхніх спонсорів. Тому громадським організаціям, що опікуються інтересами людей з інвалідністю, працюється нині нелегко.

Як людина із середовища, скажіть, будь ласка, чи спекулюють проблемами людей з інвалідністю громадські діячі чи організації?

Так, часто спекулюють. Розумієте, непогані кошти на підтримку різноманітних інклюзивних ініціатив надають місцеві бюджети. Проводяться конкурси на здобуття цієї підтримки. Не було так, щоб їхні результати не викликали запитань. Мені здається, що держава чи місто мають ставити більш конкретні цілі – давати кошти на те, у чому дійсно є потреба людей з інвалідністю.

Наприклад, є книжка українських народних казок, надрукована шрифтом Брайля з рельєфними малюнками. Якщо вірити тим, хто її робив, один екземпляр коштує кілька тисяч гривень. Чи великим накладом вийде така книжка? Скільки незрячих чи слабозорих дітей зможуть її прочитати, зважаючи на те, що в Україні взагалі дуже малий відсоток людей з порушеннями зору, які вміють читати шрифтом Брайля?

• Дивитися перелік книжок шрифтом Брайля
• Проєкт “Доступне кіно”

Тобто автори проєктів інклюзивного мистецтва мають чітко розуміти цільову аудиторію?

Так, бо я проти того, щоб робити такі проєкти лише для того, аби показати журналістам чи ще комусь. Продукт повинен бути чітко розрахований на його споживача. Для цього варто просто запитати у людей, скажімо, з порушеннями зору чи слуху, чого вони потребують, а не думати, що хтось знає це краще за них.

Колись, понад двадцять років тому, на міжнародній події у Львові, я сказав: “Не робіть для нас без нас”. Ця фраза потім багато де лунала.

Важливо друкувати книжки шрифтом Брайля, але варто ретельно думати над їхнім змістом, над тим, хто буде читачем. Адже такий носій інформації більше підходить незрячим від народження дітям, які навчаються у спеціалізованих школах. Книжки шрифтом Брайля допомагають їм розвинути уяву, пам’ять. Це важливі нюанси, без знання яких навіть добрі наміри можуть не принести результату.

Якщо говорити про задоволення культурних потреб, то чи є в Україні спеціалізовані бібліотеки, в яких дитина чи доросла людина із порушеннями зору може взяти книжку, надруковану шрифтом Брайля?

Такі бібліотеки існують тільки в структурі Українського товариства сліпих. Цю структуру створили в 1933 році. Тоді це була чиста пропаганда політичного курсу СРСР. Лицемірство, блюзнірство безпрецедентне, якщо пам’ятати про розстріл з’їзду кобзарів у Харкові, що стався 1930 року. Розголос пішов. Щоб якось його нейтралізувати, створили УТОС.

З того часу держава повністю фінансувала потреби організації, замовляла продукцію, яку виробляли на підприємствах товариства. Були свої бази відпочинку, заклади культури. Той, хто закінчив школу сліпих і вступив до УТОС, відразу отримував кімнату у гуртожитку чи квартиру протягом року, якщо створювалась родина. Інфраструктурним центром УТОС був Печерськ, центр Києва. Там і знаходиться Центральна бібліотека для сліпих імені М. Островського – чотириповерхова, з підвалами, сховищами, там була література шрифтом Брайля, звукозаписувальна техніка, озвучена література.

Складається враження, що ви не дуже схвалюєте такий підхід до забезпечення потреб людей з порушеннями зору.

Розумієте, ці подачки під виглядом турботи довели до того, що виховалось не одне покоління тих, хто звик отримувати від держави все і вважати, що вона їм винна. Повертаючись до попереднього запитання, скажу, що бібліотеки є, вони у занепаді. Брайлівським шрифтом читає 10% незрячих чи слабозорих людей в Україні. Я, наприклад, теж не вмію, хоч і знаю літери. А інформацію отримую, як і більшість незрячих людей зараз, завдяки JAWS – програмі, що озвучує все показане на екрані комп’ютера. Вона поширена у всьому світі.

Пане Юрію, доступу до якого виду мистецтва найбільше бракує людям з порушеннями зору, з вашого досвіду?

Для людей з інвалідністю зору немає особливих потреб чи запитів. Вони такі ж, як і інші люди. Інша справа, коли щось недоступне. І тоді виникає проєкт, що дає можливість “споживати” кіно завдяки аудіодескрипції, чи проєкт, який робить доступним театр і намагається зробити зрозумілішим для незрячої чи слабозорої людини те, що відбувається на сцені.

Якщо раніше, коли я йшов у театр, поруч зі мною сиділа дружина, чи друзі, чи мої помічники й розказували, що відбувалось у паузах, коли я не чув фраз акторів, то тепер є спеціальний пристрій, що транслює аудіоопис. Так само доступними мають бути музеї, екскурсії… Але базовим є бажання людини з інвалідністю піти в театр, кіно чи в музей. Та ще й за свої гроші! Не за подачку чи милостиню. На мою думку, більшість незрячих в нашій країні не навчені розвивати свої бажання. Вони закінчують школу і сидять вдома – чекають. Це наслідки того, про що ми говорили раніше.

Що тоді має робити держава, щоб люди з інвалідністю жили у безбар’єрній – у всіх значеннях цього словосполучення – країні?

Створювати можливості. Ось головна задача. Якщо є можливості, то ми з вами рівні. В іншому випадку починається сегрегація. Гіперопіка, на мій погляд, більш шкідлива, ніж відсутність уваги. Вона починається в сім’ї, в школі продовжується, потім людина потрапляє, скажімо, в університет: “Ой, та він же ж сліпий!” Ну то й що?

У вищий навчальний заклад людина з порушеннями зору приходить не для того, щоб демонструвати, що вона незряча, а для того, щоб отримувати знання, ставати професіоналом. Так, людям з інвалідністю складніше, але не треба їх жаліти, треба створювати можливості та умови ці можливості реалізовувати. В усьому, що стосується нормального життя і, звісно, культури теж.

Читайте також

Що таке інклюзивна література й кому вона потрібна

Оригінал статті на Читомо: Театр, кіно чи музей: доступу до яких видів мистецтва бракує людям з порушеннями зору