Тамара Гундорова. Коренями догори і страх міграції

Тамара Гундорова. Коренями догори і страх міграції

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Читаємо есей літературознавиці Тамари Гундрової.

Коренями догори і страх міграції

Ніколи не думала, що стану «переміщеною особою», а точніше – «біженкою». Не те що це останнє слово образливе для мене, ні, але сам статус видавався мені таким, із яким я себе ніяким чином не могла співвіднести. Я мала улюблену працю, помешкання, в якому почувалася комфортно і добре, зі мною поруч були рідні і друзі, а ще мій дорогий Київ, який дуже люблю. Зрештою, я любила і люблю подорожувати, але завжди моя пуповина була прив’язана до дому й була натягнена, як нитка. Тож я знала, що в певний момент – коли закінчиться стажування чи конференція – я повернуся додому. Як той рак-самітник, я завжди носила із собою свою мушлю, куди могла заховатися.

 

 

Якраз 23 лютого вдень я надіслала рукопис своєї книги про Лесю Українку директорці музею Лесі Українки Ірині Щукіній з проханням переглянути текст і допомогти виловити якісь огріхи. Це вже був час чекання після виконаної роботи: робота з редакторкою добігала кінця, я жила в очікуванні нової книги й могла вже трохи розслабитися. 

 

А за якісь два тижні я несподівано опинилась у Мюнхені. Все сталося незаплановано і стрімко: і запрошення, і те, як швидко колеги з університету імені Людвіга-Максиміліана залагодили всі необхідні формальності та навіть знайшли помешкання. Але я приїхала до Мюнхена, де, зрештою, бувала раніше не раз, інакшою й по-іншому: я увійшла в ріку, яка називається історією мігрантів і переселенців. Для мене березневий Мюнхен 2022 року наклався на повоєнний Мюнхен 1940-х. 

 

Останнім часом я цікавилася історією Мистецького українського руху 1946–48 років – потужного і досі недооціненого, який розгорнувся в таборах для displaced persons на території повоєнної Німеччини, або на планеті Ді-Пі, як називав це Улас Самчук. Саме Мюнхен був одним із символічних центрів цієї планети. 

 

Працюючи над біографією Юрія Шевельова (Шереха), я аналізувала його дискусію з Арнолдом Тойнбі щодо окциденталізму, переглядала журнали й газети, які виходили в таборах Ді-Пі, і трохи занурилася в атмосферу того часу, тож Мюнхен став для мене містом українських емігрантів. На моїй ментальній мапі існувала частково документальна, але більше вифантазувана картина повоєнного баварського міста, зруйнованого війною. Щось додавалося з текстуальних вражень: скажімо, образ зеленого Ізара як ріки пам’яті з роману Юрія Косача «Еней та життя інших», бродіння анонімного антиквара лабіринтами міста з «Геростратів» Емми Андієвської, гротескні історії зі втратою імені і власного «я» з оповідань Ігоря Костецького тощо. 

 

Інтелектуально для мене було важливо, що табори Ді-Пі стали тим середовищем, де формувалася ідея нової України і нової української культури. Це була та українська еміграція, яка визначила культурний поступ українства на подальші роки, аж до часу незалежності. Однією з народжених тут ідей була ідея міграції як безґрунтянства. Фактично до того часу тема міграції не народила в українських емігрантських колах особливого сенсу: празька еміграція не була зайнята майбутнім, її радше цікавило минуле. Ідею безґрунтянства сформулює як основну для двадцятого століття Юрій Шевельов і тим самим впише свій власний досвід і досвід повоєнної української міграції в історію сучасності. 

 

«Проблема безґрунтянства – це, може, найхарактеристичніша проблема ХХ сторіччя. (…) Всі історичні процеси нашого часу ніби спеціально  спрямовані на те, щоб позбавити  людину ґрунту», – написав він 1950 року у шведському Лунді, куди щойно перед тим перебрався з планети Ді-Пі. Він говорив про те, як ця тема пов’язує між собою настроєм і тематикою геніальну новелу Михайла Коцюбинського «На камені» (1902) і фільм Росселліні «Стромболі, земля Божа» (1950) – яскравий зразок італійського неореалізму, який щойно з’явився в кінотеатрах. Для Шевельова вони заторкували одну й ту саму тему, центральну для його часу. Він говорив про «досвід викорчовування з ґрунту» людей і цілих націй, спричинений пануванням імперій та війною. Писав про «страх війни», який пройняв усе людство, і твердив, що в поняття сучасного страху увійшов «важливий і типовий для нашого часу складник: страх утратити ґрунт». Це означало «страх бути здмухнутим з місця. Страх починати все, буквально все знову і знову спочатку. Це тоді, якщо знайдеться новий ґрунт. А може, він і не знайдеться?». 

 

Міркування ці були не абстрактними, а персонально значимими, екзистенційними для самого Шевельова. Він говорив про себе і про ситуацію, в якій опинилося чимало вихідців з різних країн після Другої світової: загалом у Німеччині й Австрії на той час налічувалося більше мільйона displaced persons. Сьогодні можна сперечатися з Шевельовим, чи міграція завжди є викоріненням і супроводжується страхом, адже виникло навіть поняття «екзистенційна міграція», що означає вже не страх від утрати ґрунту, а задоволення в пошуках свого місця у світі, місця, найбільш відповідного твоєму характеру. Живемо в епоху транснаціональних міграцій, коли переміщення стає добровільним або й бажаним, а сама бездомність стає символом глобальності. На цьому тлі міркування Шевельова виглядають застарілими, і їх легко ідентифікувати як типово модерністські, властиві першій половині ХХ століття. 

 

Повоєнна Німеччина відкрила цей особливий онтологічний статус буття у світі, і його зафіксував Шевельов на основі власного досвіду, зсередини свого буття.

 

Страх вимушеного переселення існує, і я відчула його сповна. Тому так резонувало мені перенесення-накладання двох часів і уявне повторення того статусу розірваного буття, викорінення, зависання між буттям і небуттям, яке я відчитувала в інтелектуальних есеях Шевельова чи текстах Косача та Петрова. Отож я, опинившись у Мюнхені, намагалася вловити сліди минулого і пережити його. Я хотіла зрозуміти, ні, навчитися жити в цьому світі зависання і випадання з буття і часу. Власне, я часто говорила знайомим, що випала з часу, що він тече десь поза мною, а я не відчуваю його. Лише Ізар усе тік так само, котив свої зелені води й виглядав осьовою гілкою цілого буття. 

 

Мій зір роздвоювався: я шукала слідів минулого, а вони перетиналися з сучасністю.  Все це провокував Мюнхен, де в 1945 році розпочав діяти УВУ і де захищав другу свою дисертацію (перша була в Харкові) Шевельов, де викладали Віктор Петров, Володимир Державин і ціле гроно українських професорів та вчених, і де Косач писав німецькомовну історію української літератури двадцятого століття. Мюнхен, який так оживав зі сторінок найбільшого еміграційного роману тих часів – Косачевого «Енея та життя інших», що є для мене іммігрантським Євангелієм 1940-х і українським варіантом «Улісса» Джойса, перенесеним у середину двадцятого століття і в центр повоєнної Європи. 

Коли я бачила сильних і красивих хлопців і дівчат, які купалися в Ізарі, я згадувала розповідь Шевельова про німецьких пластунів на озері в Баварії. Уявляла тодішні мюнхенські ранки – «музику мюнхенського ранку», як називав це Шевельов, «дерев’яний ритм підношених жалюзі» у будинках. Жалюзі і тепер становлять особливу прикрасу Мюнхена. 

 

Вступити в ріку вдруге не можна, кажуть. І нинішні іммігранти – це щось зовсім інше, ніж ті, хто втікав від Другої світової. Але є щось, що пов’язує їх: це внутрішній суб’єктивний досвід, те, що Шевельов назвав викорчовуванням, втратою ґрунту. Я б сказала – зависанням у повітрі корінням угору. Саме так ілюстрував Яків Гніздовський «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича – ще один роман про безґрунтянство.  

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Тамара Гундорова. Коренями догори і страх міграції

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Вінниці відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля»

У Вінницькому обласному художньому музеї відкрилася виставка народної ікони «Великодні обереги Поділля».

Про це музей повідомляє у фейсбуку, передає Укрінформ.

«Напередодні світлого Христова Воскр

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Українська фотокореспондентка стала переможницею World Press Photo

Всесвітньо відомий фотоконкурс World Press Photo оголосив світових лауреатів престижного конкурсу у 2024 році.

Як передає Укрінформ, список переможців опублікований на офіційному сайті конкурсу.

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"