Тамара Горіха Зерня. Котик

Тамара Горіха Зерня. Котик

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Цього разу читаємо есей письменниці Тамари Горіха Зерня, авторки роману «Доця».

Котик

У нас дуже маленький котик. Малесенький. Можна сказати, аномальний недомірок. Якби я була більш токсичною, то наводила б йому за приклад котів маминої подруги, які принаймні спромоглися вирости. 

 

Коли ми його знайшли у калюжі, напівживого від холоду, мокрого і обдертого, він видавався цілком перспективним у плані зросту. «Дивися,  – сказала я чоловікові, щойно ми обробили кота шампунем від бліх, і ці блохи сипонули навсібіч у мене в руках. – Дивися, які у нього довгі ноги. З нього виросте величезний звір».

 

Не виріс. Якимось чином тулуб видовжився, а лапки так і лишилися короткими, і тому наш кіт найбільше нагадував волохату сардельку. 

 

Тож коли я почула: «Але який у вас великий кіт! Це порода якась спеціальна, так?» – то спочатку подумала, що мені причулося. Воно й не дивно, враховуючи, як довго тягнувся цей день. Скільки годин він увібрав у себе? Сорок? Сімдесят? 

 

Іще вранці я металася коридором, набирала воду у ванну, потім кидала ванну і бігла смажити млинці, але не довершила й ту справу і почала застеляти ліжка, щоб викласти одяг, який знадобиться у дорозі… На кота ми весь час наштовхувалися в коридорі.

 

Потім чоловік став перед сином на коліна і сказав, що іде на війну. Малюк так і не зрозумів, що до чого, і не дав себе поцілувати, бо він у нас не любить «цьоматися». Ми обійнялися у дверях; у мене трусилися руки, тому я вчепилась у куртку. Ну все, все, не плач… Я і не збиралася плакати насправді, сліз як не було, так і досі немає, я просто не знала, що робити. На столі чекали недороблені млинці, у ванні стікала вода, а я не мала жодного уявлення, що з нами буде далі. 

 

Коли загудів сигнал тривоги, я одягла дітей, узяла каремат, і ми спустилися в паркінг. Там зібралося з десяток сусідів в очікуванні невідомо чого. Я розклала каремат, але не сіла на нього, бо якось незатишно сидіти між колесами й чужими ногами. Діти нудилися, малюк вискакував у прохід, і я боялася, що його зачепить машина, тож ми потопталися трохи й пішли додому. Кіт сидів вдома мовчазним докором, про нього забули. 

А вже по обіді я стояла і хрестила одвірок власної хати. Ми зібрали валізи, запхнули кота в переноску, і я відправила малих викликати ліфт. Мені були потрібні кілька секунд наодинці з домом, я хотіла щось сказати на прощання, щось таке, що змусило б його дочекатися нас і зберегти майно. Я раптом усвідомила, що ми можемо не повернутися і що все моє матеріальне життя залишається за цим замком. Усі мої покупки і подарунки,   вишиванки і прикраси, мої дипломи і книги так і стоятимуть там, бо я нічого не взяла на пам’ять. З іншого боку, моя пам’ять завжди при мені, і я зможу згадати їх, коли захочу. 

 

Вночі я вже нічого не хотіла, хіба здохнути у першій-ліпшій канаві. Стрілка пального залипла у червоній зоні, і так само витікали сили, не лишаючи по собі нічого, крім нелюдської, небаченої доти втоми. Скільки годин ми в дорозі? Скільки постів проїхали? Боже мій, навіщо ці затори в кожному селі, навіщо нам заглядають у вікна через кожні триста метрів. Невже не видно, що я вперше за десять років сіла за кермо і що моя єдина мрія – впасти на рівну поверхню, і нема у нас у салоні ніяких чоловіків, бо останньою чоловічою присутністю у моєму житті була есемеска «тікайте з міста негайно», і я вже добу не можу до нього додзвонитися. 

 

Кілька разів люди пригощали нас йогуртами, одного разу пропонували каву, але я не взяла. Фізіологічні функції тіла вимкнулися, не хотілося ні їсти, ні пити. Я механічно вирулювала, ухиляючись від зустрічних фур і військових вантажівок. Діти то заходились плачем, то засинали, а кіт узагалі мовчав. «Доця, ану глянь, чи він хоч на місці? Бо може втік, а ми й не помітили».

 

Ніби почувши, що говорять про нього, кіт сказився. Він почав верещати, битися об стінки і гризти переноску так, ніби у нього щось горить. З переляку і несподіванки я смикнула кермом і вивернула у тихий провулок, в’їзд до якого перетягнули мотузкою. Мотузка порвалася під капотом, ми проїхали далі і вперлися у непримітний паркан. «Ну все, – кажу дітям, – розкладайте сидіння. Будемо спати в машині». 

 

Та спати у машині не довелося. Доки я розминала поперек, відчинилася хвіртка, і до нас вийшла жіночка. «Заходьте, – киває, – можете тут зупинитися. Власники будинку на Росії живуть, а я так, по-сусідськи приглядаю, ми з їхньою бабою дружили. Я думаю, вони не будуть проти».  

 

Чесно? Мене не те що двічі припрошувати не довелося, я б зайшла у цей дім, навіть якби власники з Росії постали перед нами у плоті і вляглися впоперек ґанку. Я тут же потягла дітей усередину, до живого тепла, де чиясь рука розтопила пічку й розклала рипучий диван. 

– Але який у вас великий кіт! Це порода якась спеціальна, так?

 

– Що? 

 

– Кіт ваш, кажу, дуже великий. Баба Оля його як у коридорі увиділа, то аж сахнулася. У них колись давно такий був, іще в ту війну, а більше ми таких здорових тут і не зустрічали. 

 

Я озирнулася. Наш маленький котик у світлі каганця відкидав на стіну величезну тінь. Тінь двоїлася і перебирала лапами окремо від кота. Я могла би поклястися, що, крім нас із хазяйкою, у цій кімнаті більше нікого не було, але подумала і поставила третю миску на стіл.  

 

Бабо Олю, давайте до нас.  

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Тамара Горіха Зерня. Котик

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

«Книжкова країна» оголосила про рекордну кількість відвідувачів за весь час

26-29 вересня на ВДНГ вдруге відбувся фестиваль «Книжкова країна», його відвідали понад 73 тисячі людей. Про це Читомо повідомили представники фестивалю.
Середній вік відвідувачів стано

Відомі 10 нонфікшн-авторів, які виграли стипендії від ПЕНу

Український ПЕН оголосив 10 проєктів-переможців стипендійної програми для українських нонфікшн-авторів. Про це повідомляється на сайті організації.
Журі відібрало переможців серед 101 з

Книгарня Filosofi в Ірпені припинила роботу

Книгарня Filosofi, яку відкрили в Ірпені за грантові кошти, оголосила про закриття. Про це вона повідомила на своїй інстаграм-сторінці.
Книжкова крамниця, яка відкрилася у лютому 2023 р

У Каневі провели Шевченківські читання

У Шевченківському національному заповіднику 26 вересня 2024 року відбулися Десяті Міжнародні Шевченківські читання «Наукові здобутки у вивченні біографії Тараса Шевченка», присвячені 210-й річниці з дня

УБА закликає державу реалізувати затверджену Стратегію розвитку бібліотек

Бібліотекарі закликають підписати заяву «Бачення майбутнього українських бібліотек для післявоєнного відновлення, розвитку людського капіталу та економічно сильної і демократичної Украї

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"