Тамара Горіха Зерня. Котик

Тамара Горіха Зерня. Котик

Продовжуємо проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологію есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні»Частину цих текстів – в оригіналі та англомовних перекладах — публікується на Читомо.

Цього разу читаємо есей письменниці Тамари Горіха Зерня, авторки роману «Доця».

Котик

У нас дуже маленький котик. Малесенький. Можна сказати, аномальний недомірок. Якби я була більш токсичною, то наводила б йому за приклад котів маминої подруги, які принаймні спромоглися вирости. 

 

Коли ми його знайшли у калюжі, напівживого від холоду, мокрого і обдертого, він видавався цілком перспективним у плані зросту. «Дивися,  – сказала я чоловікові, щойно ми обробили кота шампунем від бліх, і ці блохи сипонули навсібіч у мене в руках. – Дивися, які у нього довгі ноги. З нього виросте величезний звір».

 

Не виріс. Якимось чином тулуб видовжився, а лапки так і лишилися короткими, і тому наш кіт найбільше нагадував волохату сардельку. 

 

Тож коли я почула: «Але який у вас великий кіт! Це порода якась спеціальна, так?» – то спочатку подумала, що мені причулося. Воно й не дивно, враховуючи, як довго тягнувся цей день. Скільки годин він увібрав у себе? Сорок? Сімдесят? 

 

Іще вранці я металася коридором, набирала воду у ванну, потім кидала ванну і бігла смажити млинці, але не довершила й ту справу і почала застеляти ліжка, щоб викласти одяг, який знадобиться у дорозі… На кота ми весь час наштовхувалися в коридорі.

 

Потім чоловік став перед сином на коліна і сказав, що іде на війну. Малюк так і не зрозумів, що до чого, і не дав себе поцілувати, бо він у нас не любить «цьоматися». Ми обійнялися у дверях; у мене трусилися руки, тому я вчепилась у куртку. Ну все, все, не плач… Я і не збиралася плакати насправді, сліз як не було, так і досі немає, я просто не знала, що робити. На столі чекали недороблені млинці, у ванні стікала вода, а я не мала жодного уявлення, що з нами буде далі. 

 

Коли загудів сигнал тривоги, я одягла дітей, узяла каремат, і ми спустилися в паркінг. Там зібралося з десяток сусідів в очікуванні невідомо чого. Я розклала каремат, але не сіла на нього, бо якось незатишно сидіти між колесами й чужими ногами. Діти нудилися, малюк вискакував у прохід, і я боялася, що його зачепить машина, тож ми потопталися трохи й пішли додому. Кіт сидів вдома мовчазним докором, про нього забули. 

А вже по обіді я стояла і хрестила одвірок власної хати. Ми зібрали валізи, запхнули кота в переноску, і я відправила малих викликати ліфт. Мені були потрібні кілька секунд наодинці з домом, я хотіла щось сказати на прощання, щось таке, що змусило б його дочекатися нас і зберегти майно. Я раптом усвідомила, що ми можемо не повернутися і що все моє матеріальне життя залишається за цим замком. Усі мої покупки і подарунки,   вишиванки і прикраси, мої дипломи і книги так і стоятимуть там, бо я нічого не взяла на пам’ять. З іншого боку, моя пам’ять завжди при мені, і я зможу згадати їх, коли захочу. 

 

Вночі я вже нічого не хотіла, хіба здохнути у першій-ліпшій канаві. Стрілка пального залипла у червоній зоні, і так само витікали сили, не лишаючи по собі нічого, крім нелюдської, небаченої доти втоми. Скільки годин ми в дорозі? Скільки постів проїхали? Боже мій, навіщо ці затори в кожному селі, навіщо нам заглядають у вікна через кожні триста метрів. Невже не видно, що я вперше за десять років сіла за кермо і що моя єдина мрія – впасти на рівну поверхню, і нема у нас у салоні ніяких чоловіків, бо останньою чоловічою присутністю у моєму житті була есемеска «тікайте з міста негайно», і я вже добу не можу до нього додзвонитися. 

 

Кілька разів люди пригощали нас йогуртами, одного разу пропонували каву, але я не взяла. Фізіологічні функції тіла вимкнулися, не хотілося ні їсти, ні пити. Я механічно вирулювала, ухиляючись від зустрічних фур і військових вантажівок. Діти то заходились плачем, то засинали, а кіт узагалі мовчав. «Доця, ану глянь, чи він хоч на місці? Бо може втік, а ми й не помітили».

 

Ніби почувши, що говорять про нього, кіт сказився. Він почав верещати, битися об стінки і гризти переноску так, ніби у нього щось горить. З переляку і несподіванки я смикнула кермом і вивернула у тихий провулок, в’їзд до якого перетягнули мотузкою. Мотузка порвалася під капотом, ми проїхали далі і вперлися у непримітний паркан. «Ну все, – кажу дітям, – розкладайте сидіння. Будемо спати в машині». 

 

Та спати у машині не довелося. Доки я розминала поперек, відчинилася хвіртка, і до нас вийшла жіночка. «Заходьте, – киває, – можете тут зупинитися. Власники будинку на Росії живуть, а я так, по-сусідськи приглядаю, ми з їхньою бабою дружили. Я думаю, вони не будуть проти».  

 

Чесно? Мене не те що двічі припрошувати не довелося, я б зайшла у цей дім, навіть якби власники з Росії постали перед нами у плоті і вляглися впоперек ґанку. Я тут же потягла дітей усередину, до живого тепла, де чиясь рука розтопила пічку й розклала рипучий диван. 

– Але який у вас великий кіт! Це порода якась спеціальна, так?

 

– Що? 

 

– Кіт ваш, кажу, дуже великий. Баба Оля його як у коридорі увиділа, то аж сахнулася. У них колись давно такий був, іще в ту війну, а більше ми таких здорових тут і не зустрічали. 

 

Я озирнулася. Наш маленький котик у світлі каганця відкидав на стіну величезну тінь. Тінь двоїлася і перебирала лапами окремо від кота. Я могла би поклястися, що, крім нас із хазяйкою, у цій кімнаті більше нікого не було, але подумала і поставила третю миску на стіл.  

 

Бабо Олю, давайте до нас.  

 

Почитати інші есеї циклу «Воєнний стан»

Оригінал статті на Suspilne: Тамара Горіха Зерня. Котик

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Українські журналісти збирають кошти на книгу про Голодомор

Редакторська група українського суспільно-історичного онлайнового ресурсу «Історична правда» оголосила про збір коштів для перекладу та видання книжки Александра ​​Вінербергера про Голо

Ткаченко: «Порушуємо питання про арешт музейних колекцій рф, які перебувають за…

Україна порушує на міжнародному рівні питання про арешт музейних колекцій рф, які перебувають за кордоном, та про запровадження санкцій проти російських культурних діячів.

Про це сказав міністр культ

Від книжок-картинок до казок про світло: найпомітніші дитліт листопада

Патріотичні книжки-картинки, які можна дарувати іноземцям, шалені пригоди й свіженький детектив для середнього шкільного віку — у нашому огляді книжкових новинок для дітей.
Киці-мандрів

Роман Асєєва про «Ізоляцію» видадуть у Польщі

Роман Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору» видали польською. Про це повідомили на фейсбук-сторінці видавництва Wydawnictwo KEW.
Польське видання матиме назву «Сві

Євросоюз підтримає переклади художньої літератури українською мовою

Програма Європейського Союзу «Креативна Європа» оголошує грантовий конкурс «Поширення європейських художніх робіт 2023». Про це повідомило українське бюро організації на своїй офіційній

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"