Сюзан Зонтаґ: життя і творчість останньої літературної зірки Америки

Сюзан Зонтаґ: життя і творчість останньої літературної зірки Америки

Бенджамін Мозер. Зонтаґ. Життя і творчість – Видавництво Анетти Антоненко, 2023 – 700 с.

 

Як формується непересічна особистість? На що здатна людина, яка прагне бути відомою? На прикладі видатної американської критикині, письменниці, мислительки Сюзан Зонтаґ можна знайти відповіді на ці запитання, заразом здійснивши подорож у повоєнну Америку, дізнавшись, яких обмежень в країні, що нині у всьому світі захищає демократичні цінності, зазнавали жінки, представники тих чи інших етнічних груп, чи певної сексуальної орієнтації.

Над книжкою про Зонтаґ Бенджамін Мозер працював понад сім років, отримавши за неї Пулітцерівську премію. Це ґрунтовне, масштабне за своїм задумом і реалізацією видання є не лише життєписом конкретної людини, а й історією мистецької думки, що формувалась як виклик та експеримент. Українською «Зонтаґ. Життя і творчість» вийде на початку березня.

Публікуємо уривок з біографії Сюзан Зонтаґ, наданий «Видавництвом Анетти Антоненко».

 

Розділ 15. Фансвіль

 

«Благодійник» вийшов друком восени 1963-го. Рецензії були шанобливими, хоча в кількох висловлювався подив, що роман належить перу американського автора. «Якби я не знав, що книжку написала корінна жителька Нью-Йорка і надрукував видавець у цьому ж місті, я, безперечно, припустив би, що його автор звідкись приїхав, звідки завгодно, від Кале до Варшави», — писав критик у статті для «Нью Репаблік» («The New Republic»). Критик «Таймс» вторив йому: книжка «написана в тому стилі, який можна було б визначити як англійську прозу, якби вона так не нагадувала завуальований переклад з якоїсь іншої мови». Ханна Арендт, сама народжена між Кале і Варшавою, відписала Роджеру Штраусу, який надіслав книжку їй для написання короткої рекламної анотації: «Вона надзвичайно хороша. Щирі вітання. Схоже, ви відкрили велику письменницю».

 

 

Через якихось кілька тижнів у Далласі вбили Президента Кеннеді. Десятиліття розпочалося з новими надіями, влада перейшла від найстарішого президента в історії країни, Двайта Ейзенхауера, до наймолошого, Джона Кеннеді.

 

Багато хто з американців мріяв, що нове десятиліття, ознаменоване виборами Кеннеді, дасть змогу упиватися плодами перемоги посеред безпрецедентної могутності та процвітання, а також — що світ, під великодушним проводом Америки, втішатиметься Pax Americana.

 

Але все сталося, м’яко кажучи, не так. Зростання нового покоління супроводжували травми. Однією з них стало убивство Кеннеді. Творіння Кеннеді, В’єтнам, — другою. Це десятиліття запам’ятається низкою заколотів. Всередині країни — хвиля політичних убивств, яких раніше не можна було уявити, рішучість чорношкірих, жінок і гомосексуалів у відстоюванні своїх прав, твердий намір молоді змінити суспільство, яке вони засуджували за жадібність, нетерпимість і репресивність, хоча воно досягло вершини благополуччя і впливовості. У зовнішньому світі — повним ходом тривали національні повстання, скеровані на подолання імперіалізму — американського, радянського і будь-якого іншого. Однак, у «Благодійникові» Іпполіт визначає значно глибшу зміну, ту, яка лежала в основі всіх інших змін:

 

«Я вважаю, що революції мого часу — це зміни не уряду або чиновників, а революція почуттів і поглядів».

 

Вивчати культурні революції шістдесятих означає усвідомити, до якої міри «революції почуттів і поглядів» були пов’язані зі страхом перед змішаними шлюбами чорних і білих. Для цього був вигаданий расистський термін «монґрелізація». Він передавав страх, що статевий зв’язок між чорними та білими — тишком-нишком повсюдний і табуйований у публічному житті, — призведе до появи виродженої раси мулатів. Такі погляди були поширені далеко за межами периферії. Чорні й білі не мали права одружуватися у всіх п’ятдесяти штатах аж до 1967 року.

 

Тож насправді усі заколоти шістдесятих мали за мету руйнування бар’єрів. Деякі з тих бар’єрів — між жінками та чоловіками, чорними і білими, євреями та неєвреями, між гетеросексуалами і геями — мали таку тривалу історію, що, здавалося, не потребують пояснень. Однак це враження було оманливим. Адже в другій половині століття приховане значення усіх цих термінів змінилося, часто до невпізнання.

 

Американське суспільство роздирали інші табу, майже зовсім забуті зараз. Та вони й досі заважають зрозуміти, як така приголомшливо ерудована людина, такий символ всебічної освіченості, як Сюзан Зонтаґ, могла стати мішенню для лютої критики за те, що вона підтримує расове кровозмішання, просуває ідею стирання відмінностей, а її слава — ознака занепаду суспільства…

 

У 1964 році Сюзан Зонтаґ зайшла до хиткого ліфту на Східній сорок сьомій вулиці і піднялася на горище на сороковому поверсі, оренда якого коштувала сто доларів на рік. То була бунтівна обитель, обшита сріблястою фольгою і відома під назвою «Фабрика», а тим генієм, що стояв на її чолі, був Енді Воргол.

 

 

У 1957 році Воргол здобув Медаль Клубу арт-директорів, «нагороду, якою особливо відзначили його рекламу взуття». Через кілька років він став найвідомішим скандальним художником Америки. Це справдило найгірші побоювання критично налаштованих охоронців заведеного порядку. Він у всьому був їхньою протилежністю. Більшість із них — євреї, він і більша частина його оточення — католики. Вони любили поговорити, він — прославився своїм мовчанням. Вони прагнули глибини, він — залишався на поверхні. Вони поклонялися освіті, він — гонорово тримався осторонь. (Що читає один із найбільш начитаних художників свого покоління, залишалося «сокровенною таємницею».) Вони заявляли про відразу до комерційних цінностей і культури, а він нічого не мав проти грошей та упивався своєю славою у таблоїдах. «Усе має в собі красу», — лагідно твердив він, вживаючи все більше амфітамінів, пережовуючи свої нескінченні брикетики жувальної гумки.

 

Висловлюючись у кількох словах, він був проти інтерпретації. І хоча це неминуче зробило його одним з тих художників сучасності, яких інтерпретують найбільше, його вірність зовнішньому не була вдаваною позою. Це була стратегія виживання, саме та, яку могла інстинктивно зрозуміти Сюзан. Вона застерігала проти подвійного «я», та вона й усвідомлювала, що через письменницьку працю може створити нове «я», метафоричне «я», здатне захистити «здихляка» всередині. Воргол дійшов тієї ж думки.

 

Якщо Ендрю Варгола був нудним інтровертом, заїкався, страждав на фобії, і — невипадково — належав до гомосексуалів, то Енді Воргол був знаменитою особою: персоною…

 

До часу появи Зонтаґ на «Фабриці» «Воргол уже знав з надійного джерела, що Зонтаґ не дуже переймалася його картинами і не довіряла його щирості». Воргол не цікавився її критичними оцінками, а якби цікавився, то ніколи б цього не виказав. Його цікавила «врода — пряме темне волосся до плечей і великі очі, а ще вона носила дуже унікальний одяг». Поки Воргол жебонів підбадьорливі банальності своїм манірним голосом, вони зробили сім пробних зйомок по чотири хвилини.

 

 

«“Ого, нічого собі”, — сказав він, коли Сюзан недбало розсілася із широко розведеними ногами у кріслі. Заховавшись за окулярами від сонця, вона прибрала пози маскулінної лесбійки. “Усміхайся, — сказав він, — скажи cheese”».

 

Що довше була прикута до неї увага, то більший неспокій її огортав. Вона совгається у кріслі, грайлива жартівливість вивітрюється. Коли камера клацає, ми бачимо, як ця жінка з усією її відвагою, красою і претензійністю перетворюється на суперзірку, іншими словами — на товар, позбавлений життя. Така об’єктивація була способом Воргола естетизувати смерть, якою він був одержимий, а із цієї одержимості — зробив приголомшливі висновки. Об’єктивізуючи художні образи смерті (Місіс Кеннеді у своїй вдовиній вуалі) та її наймоторошніші сучасні інструменти (електричний стілець), він міг естетизувати навіть найневблаганніші людські страхи.

 

Зірковість вабила. Він хотів перетворити власне тривожне «я» на постать сучасної знаменитості, «вилучити себе з небезпечного, охопленого тривогою світу людської діяльності і взаємодії, огорнутися безжурною повнотою естетичної сфери, позбавленої функціонального призначення…»

 

За рік до свого приходу на Фабрику Сюзан не була знаменитістю, а всього лишень молодою письменницею, яка намагалася заявити про себе. Вийшов друком роман. Були опубліковані есе. Але «Благодійник» і рецензії на Сімону Вейль були не тим матеріалом, з якого ліплять знаменитостей. Влітку 1964 року Сюзан втретє поїхала до Європи. У Парижі вона написала «Нотатки про кемп», опубліковані в осінньому номері «Партизан Рев’ю» 1964 року.

 

Вони посіяли розбрат ще до свого виходу. Вільяму Філліпсу, одному з двох редакторів «Партизан Рев’ю», есе дуже сподобалося. Інший, Філіп Рав, «не хотів мати з нею справи» і так само не хотів мати нічого спільного з її есе. Щойно воно з’явилося в газетних кіосках, як одразу ж викликало аналогічну реакцію в суспільстві. Сюзан опинилася на сторінках журналу «Тайм», а «Нью-Йорк Таймс Мегезін» написав, що «інтелектуальний і не дуже інтелектуальний світ зненацька миттєво загув про кемп, як бджолиний вулик». На додачу читачка «Таймс», місіс Роберта Коупленд з Філадельфії у своєму грізному відгуку дотепно відрубала, що «коли з благословення самого “Нью-Йорк Таймс” ідея кемпу має право увійти в магістральне русло нашого культурного життя, тоді, думаю, наше суспільство прямує до такого морального краху, якого ми ще не бачили».

Оригінал статті на Suspilne: Сюзан Зонтаґ: життя і творчість останньої літературної зірки Америки

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Закон про мову зобов’яже місцеві друковані медіа виходити українською

З 16 липня для місцевих друкованих медіа набуває чинності 25 стаття закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яка зобов’язує медіа мати версії держ

Лондонський книжковий ярмарок очолюватиме новий директор

Новим директором Лондонського книжкового ярмарку стане Адам Ріджвей. Про це Читомо повідомила заступниця виконавчого директора PR-компанії Midas Амелія Найт.
Раніше ярмарок очолював Гар

Оце кіно! Або як розповісти підліткам про кінематограф?

Ольга Бірзул. Твоя книга про кіно. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. — 164 с. / 14+
 
Не кожен, хто вважає себе кіноманом, здатен відрізнити фільми нової французької хвилі від ар

Проєкт Читомо і PEN «Слова і кулі» вийде друком у форматі книжки

В Україні виходить друком збірка інтерв’ю з українськими письменниками та журналістами, які стали військовими та волонтерами «Слова і кулі».
До видання увійдуть розмови з людьми, які «р

Створили петицію щодо усунення Булґакова з публічного простору

Громадські активісти закликали підтримати петицію щодо усунення Міхаїла Булґакова з публічного простору Києва. Про це йдеться у петиції на сайті Київської міської ради.
Автор петиції —

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"