Сусіди по пеклу: шість книжок про вимушену залученість

Сусіди по пеклу: шість книжок про вимушену залученість

Природні та техногенні катастрофи – затоплені будинки, відрізані від міста квартали, завали, підвали, шахти; фронт; казарми, лікарні, інтернати, в’язниці, табори; тоталітарні секти; міста в блокаді… Що спільного? Те, що спільне у всіх історій, які читаємо: люди, примушені-приречені жити поруч з іншими людьми. Вимушена залученість є темою тих шістьох книжок, про які піде мова в огляді*. Всі книжки базуються на реальних подіях, хоча не всі є документальною прозою. 

«Пекло – це інші». Так часто повторюємо цю максиму, що забули, до чого ж її Сартр сказав. Це не інші приносять у ваше життя пекло, це інші проходять у наше життя, щоби розділити з нами пекло. Ці слова звучать в п’єсі, де герої зачинені в кімнаті без вікон і дверей. Єдине, що вони можуть – говорити один до одного. 

Взаємодіяти: і так вижити або і так згинути. Таким є життєвий вибір героїв цих книжок – чужих один одному людей, яких зблизила екстрема. Можна стати комусь пеклом або розділити з кимсь пекло. Ні, третього варіанту не буде.   

 

*Матеріал замовлений Читомо у співпраці з книжковим фестивалем BookSpace.

Дмитро Вербич «Точка неповернення»

Дмитро Вербич. Точка неповернення. – К.:Наш Формат, 2020 – с.192 

Одесит Корсар. Кияни В’юн, Мангуст, Чуб. Аттіла вже там. Колись – футбольні хулігани. Хтось знайомий із Помаранчевого майдану, хтось знайшовся на Революції гідності, з кимсь зійшлися, коли билися з організаторами ЛГБТ-маршу у 2011-у. Правосєкі. Нині на фронті. Піски, аеропорт, Авдіївка, осінь 2014-го. Під саундтрек із Єгора Лєтова і Володимира Висоцького. 

 

«Точка» – зокрема про воєнне братерство, але сама історія ламає всі літшаблони щодо чоловічої солідарності на війні. Чи не єдине мілітарі-поняття (котрих у творі достолиха), яке Вербич пояснює – «дружній вогонь». 

 

В’юн їде на війну і конкретно – до п’ятого бата ДУКу, – за помстою і за покликом спільної втрати: там загинув Орко, якого старші друзі не змогли врятувати. І тут же поруч: вогонь по своїм, «неприємна, але цілком звична штука». Кожен раз в бою герої Вербича непокоються, аби не загинути від кулі побратима (десятки таких реплік). Серед історій поранень десяток – про поранення від своїх, про п’яну стрільбу серед своїх, про бійки знуджених і знесилених бійців. І виринає повідомлення про гибель бойового товариша: «Сєрий загинув через півроку в Запоріжжі. Його по п’яні зарізав побратим». 

 

У чоловіків тут нема імен, тільки позивні. Імена все ще є у жінок і у цивільних. 

 

Вербич пише книжку про добробати 2014 року, а значить, про  невизначений статус добровольців і про легітимацію, що от-от розпочнеться і невідомо, чим закінчиться. В’юн непокоїться: за примхами тих, хто при владі, він може опинитися в статусі злочинця, що убиває громадян України. Ок, знову під «дружній вогонь». 

 

За епіграф «Точці» – цитата з Ернста Юнгера: згадуючи дні величі, варто не забувати ницість, що нами тоді ж опановувала. Це сказано не про війну, це – про мить до того, як почнеться війна. Роман Вербича закінчиться за мить до епілогу, де ми зустрінемо героя, розгубленого від пісного цивільного життя. Закінчиться на репліці, що її говорять один одному на прощання добровольці: «Повернемося, коли знову почнеться справжня війна». Наголос на «коли».   

Емма Клайн, «Дівчата»

Емма Клайн. Дівчата./пер. Зоряни Дюг, – Харків: КСД, 2017 – с.288 

Іві Бойд, головну героїню «Дівчат», у чисельних дослідженнях про «родину» не знайти (скоріше за все вона звалася Сандрою). Але і для свого убивці, що зібрав комуну невдоволених підлітків і, розказуючи їм про перемогу в расовій війні, скерував убивати, Клайн обирає нове ім’я: тут Чарльза Менсона звуть Расселом. Від того історія відомого культу не стає менш точною і менш достовірною. Ім’я, яке тут збігається з реальними – Сюзан: Сюзан Аткінс, це вона нанесла 18 ножових вагітній Шерон Тейт, це вона завербувала Іві.  

 

Іві чотирнадцять. Онука відомої акторки. Учиться в монастирській школі і спостерігає, як справляються з розлученням батьки (ніяк). Знайомиться зі Сюзен, котра з компанією дівчат збирає харчі на смітнику. Сюзен дев’ятнадцять. Вона одна з дружин Рассела. Іві в неї закохана. Сюзен свідома сили сексуального бажання. Вона, бо має доброго учителя на «ранчо». Триває літо 1969-го. Побачимо Іві й дорослою жінкою. Вона сорокарічна є ледь не героїнею в очах сучасних підлітків, адже була у родині самого Менсона. Іва й сама часто згадує те літо с жалем і втіхою. Літо любові.  

 

Практики вербовки в тоталітарні секти Клайн описує тонко і  – що найцікавіше – зсередини. Те, що юній і дорослій Іві здається розділеною довірою, ми бачимо як стратегії піклування і конкуренції, апріорі притаманні жіночим групам, які «підіграваються» двома потужними каталізаторами юних спільнот – сексом і нудьгою. І нарешті сором. Лесбійська лінія «Дівчат» постійно присутня в романі, але десь там на загальному плані. І от доросла Іві розказує про невдалі стосунки з чоловіками, щоби тут же переключитися на флірт із юнкою в барі. І гостро переживає сором через те. От і третій компонент культу:  сором і лють когось, виключеного зі спільноти. 

 

Іві не була серед убивць. Останньої миті її висадили з авта. Це рішення прийняла Сюзен. Тепер нам вирішувати – врятувала Сюзен дівча чи позбавилася від конкурентки за увагу лідера культу. Піклування чи конкуренція?  

Олег Векленко, «Чорнобиль: етюди з натури»

Олег Векленко. Чорнобиль: етюди з натури. Харків: Фабула, 2019 с.144

Художник Олег Векленко травень-червень 1986 року працював на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і жив у мобільному таборі ліквідаторів два місяці. З його нарисів можна побачити, чим саме і як саме жила спільнота, про котру знаємо одночасно і багато, і нічого. Книжка присвячена «товаришам, побратимам-чорнобильцям». Елегійність присвяти, на щастя, тут же обривається щирим роздратуванням: мовляв, всілякі говорять поблажливо: «Я там був!», багато хто там засвітився (ну і слівце ж Векленко знайшов!), питати ж натомість треба: «Що ти там зробив?». От не про буття, а про діяння «Чорнобиль» і веде розмову. 

 

На початку травня у Чорнобиль скерували мобілізованих резервістів. Чоловіки різного віку і різних професій, у яких спільне одне – гадки не мають, наскільки завдання небезпечне. Вони знімають верхній шар ґрунту (вручну), пакують в контейнери (вручну), що їх вивозять в могильники. «Землю ховають в землі», – захоплюється абсурдом автор. Військові на об’єкті виконують накази науковців, які якраз таки добре розуміють, що відбувається, і вжахаються, коли «солдатики» знімають респіратори, щоби покурити на свіжому повітрі чи прилягли відпочити на клумбі. «Прості люди простими лопатами просто копали землю». Цю цитату з Сергія Мирного (теж ліквідатора) Векленко згадує не випадково: то і є його версія блага від екстремальних  досвідів, вони лікують від цинізму.  

 

Дві історії в «Чорнобилі» синхронізуються. Перша. Векленко на 30 роковини Чорнобиля іде на місце зустрічі ліквідаторів, але не підходить до людей та і не впізнає більше облич, а ввечері даремно чекає дзвінка – від когось. Друга. На одному з фото, що Векленко робив в зоні, жінка впізнала брата і просить фото подарувати. Юнак скоро після повернення помер від наслідків променевої хвороби… Чиїх дзвінків тут чекати?     

 

Гектор Тобар, «33. В полоні темряви»

Гектор Тобар.33. В полоні темряви. /пер. рос. Анатолія Михайлова і Олександра Колєснікова. – Харків: КСД, 2016 – с.512 

У серпні 2010 року на шахті «Сан Хосе», що в Чилі, стався обвал. Під землею опинилися тридцять три гірники, і то було справжнім дивом, що ніхто з них не отримав поранення. Хоча ні. Справжнє диво, що акція порятунку, до якої долучилося зокрема НАСА і яка тривала десять тижнів, виявилася успішною. 

 

Колись спогади про околиці «Сан Хосе» залишив Дарвін дорогою на Галапагоси, де була сформульована теорія боротьби за існування. Саме таким побачив контекст історії 33 чилійських шахтарів репортер Гектор Тобар. З Дарвіна починається ця історія і закінчується дарвінізмом: виживають корисніші для оточення і пристосованіші до середовища. «33» – не про рятівну операцію (хоча і про неї), а про владу спільного середовища над окремо взятою людиною. 

 

Гірняки забобонні. Судячи з професійного жаргону, бурити скалу – значить, занурюватися в неподатливу плоть; сексуальні, почасти рейп-культурні конотації. Тому жінки в шахтах не вітаються, скеля, бо ревнує, навіть говорити про жінок під землею – наврочити. Після обвалу книжка Тобара чітко розділяється на світ чоловіків і світ жінок, навіть розділи відповідно чергуються. Родички шахтарів ладнають наметове містечко біля «Сан Хосе», сама їхня активність змушує почати рятівну операцію. Очолює табір жінка, старша сестра одного з потерпілих. Під землею між тим уже в першу годину по аварії керівник зміни складає з себе повноваження, починається хаос і паніка. Згодом група косо-криво самоорганізується: обирають того, хто розважатиме; того, хто розподілятиме харч-воду (які ще не встигли розікрасти), того, хто молитиметься. До самого кінця в групі шахтарів під землею не було лідера, який в жіночій групі на землі визначився уже в перші години. О так, ми все ще говоримо про адаптивність, яка – за Дарвіном – вища таки у жінок (самиць).

 

А в фіналі возз’єднанні родини порятованих шахтарів відправили у подорожі-відновлення: до Діснейленду й у Святу Землю. Дякувати за порятунок Богові (ну чи Мікі Маусу). Коли уже по всьому, то Дарвін – на вихід. 

Кристина Хігер, Данієль Пейснер, «Дівчинка у зеленому светрі»

Кристина Хігер. Данієль Пейснер. Дівчинка у зеленому светрі./пер.  Віри Назаренко – КМ-Букс, 2015 – с.256 

Крися Хігер із батьками й молодшим братом жила у Львові. Хороша єврейська родина. Їй було шість, коли почалася німецька окупація. До того совєти уже націоналізували батьків магазин. Тепер же почалися погроми, що їх влаштували українці (тільки так: українці – ті, хто убивають євреїв, а рятували єврейських дітей арійські львівські родини; так Хігер свідчить). Німці ладнають львівське гетто. Родина рятується з центру міста на самі околиці, де ділить будиночок із десятками незнайомців, а далі було гетто і «зачистки». Скоро з гетто довелося втікати: родина прожила чотирнадцять місяців у львівській каналізації, точніше – під склепінням Полтви, куди виводили стічні води. В групі Хігера рятувалася двадцять одна людина. Їм допомагали троє поляків з обходчиків. З уцілілих сформувалися два подружжя. На гроші, які заробив поляки, рятуючи євреїв, їхні родини виїхали зі Львова. 

 

 Історію уцілілої розповідає літня уже Крися, взоруючи мемуари батька. В книжці важить якраз те, що вона хоче і може зафіксувати як свій власний спогад.  

 

У пролом склепіння за Хігером рушили сімдесят людей, всі в паніці. Щоби вижити в клоаці треба було відділитися від натовпу. Група Хігера залишає пів сотні людей і ховається. В самій групі починається розкол, боротьба за владу. Вона ділиться і дробиться на (дис)функціональні підгрупи. Опонент батька в цій боротьбі для Кріси – абсолютне зло, адже спочатку він залишив у гетто дружину, потім покинув в каналізації мати. І зрештою щодня поляку платить за порятунок групи саме пан Хігер, єдиний з уцілілих який врятував своїх дітей. 

 

На цьому тлі наголошуються суто Крисіни спогади: тижні в гетто їй були жахливіші за місяці в каналізації, там вона була одна з малюком-братом, а тут поруч дорослі, які взяли на себе відповідальність за дітей. Серед пів сотні євреїв, покинутих в трубах, були діти. Уже в бункері народилося немовля, яке убили. В спогадах батька їхня група називалася паноптикумом. Крися зве її родиною.

Станіслав Асєєв, «Світлий шлях: історія одного концтабору»

Станіслав Асєєв. Світлий шлях: історія одного концтабору./ пер. Вікторії Стах – Львів: ВСЛ, 2020 – с.448

Таємна в’язниця в центрі Донецька в колишніх корпусах заводу ізоляційних приладів. В «Ізоляції» утримують кримінальних злочинців, політичних, військовополонених, тих, хто недостатньо скритно підтримує українську владу і недостатньо гаряче підтримує владу «ДНР» (за такі-от лапки потрапляють у концтабір). Журналіст Станіслав Асєєв відбув в «Ізоляції» 38 місяців. 

 

Він пише «Світлий шлях», то від Я, то від МИ. Перехід не завжди очевидний. Коли розказує про комунікацію у в’язниці, про те, як налагодити контакт з іншими в’язнями, то говорить від Я. В цій історії йому важить зберегти усвідомлення власної суб’єктності й автономії. А от коли розказує про всепоглинаючий страх, то говорить від МИ. Наче пробує розчинитися в натовпі, сховати те Я, якому можна завдати болю. І нарешті найстрашніші моменти. Асєєв починає використовувати безособовий режим, коли міркує про необхідність «конвертувати час» у щось – ходіння по колу, наприклад, щоби не збожеволіти. 

 

Вижити, пам’ятаючи, що Я є, підмінивши себе ходінням по колу, делегувавши жах з умовно-недобровільному МИ. 

 

Конче треба почати пошук якщо не системи, то структури – щось, за що можна зачепитися і чому можна буде надати якийсь сенс (інакше гаплик). Він близько сходиться з кримінальниками-рецидивістами, які начебто мають знатися на системі – на «понятіях». І зрештою виявляє, що ті ще більше розгублені, ніж він сам: те, що відбувається в «Ізоляції» є грою, правила котрої міняють за примхами гейм-майстра, з кримінальної субкультури тут запозичена форма, але не зміст. За формою – концтабір. За змістом – «Ізоляції» не існує. 

 

На перших сторінках він здивується охоронцям, які не вимикають чисельні відеокамери у в’язниці, ну бо на цих записах – докази їхніх злочинів. Асєєв припускає: так адміністрація концтабору намацує межі дозволеного. Щоб уже ми самотужки ближче до кінця книжки збагнули: те припущення Асеєєва було саркастичним, на кшталт назви його книжки «Світлий шлях» (адреса «Ізоляції» – вул. Світлого шляху, 3). Нема там меж, які можна переступити.  

БІЛЬШЕ КНИЖОК:

  • Ірина Агапєєва, «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму» (Брайт-Букс, 2018). 
  • Ксенія Фукс, «По той бік сонця. Історія однієї самотності» (Темпора, 2019). 
  • Славенка Дракуліч, «Ніби мене нема(є)» (переклад Ірини Маркової, Комора, 2020) .
  • Олег Сенцов, «Хроніка одного голодування» (переклад Сергія Осоки, ВСЛ, 2020).
  • Клер Бержерон, «Скрипка Спіріт Лейку» (переклад Ростислава Нємцева, Видавництво Анетти Антоненко, 2021). 
  • Єлізавета Гончарова, «(Не)воля» (Темпора, 2019).
  • Жінка в Берліні  (Переклад Роксоляни Свято, Комора, 2019). Жінка в Берліні  (Переклад Роксоляни Свято, Комора, 2019).
  • Тімоті Снайдер, «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника» (переклад Павла Грицака, Човен, 2020).
  • Арі Фольман, «Щоденник Анни Франк. Графічна адаптація» (переклад Михайла Туптала і Генадія Шпака, Видавництво, 2020). 
  • Яцек Денель, «Матінка Макрина» (переклад Андрія Бондаря, Комора, 2014).
  • Філіп Зімбардо, «Ефект Люцифера: чому хороші люди чинять зло» (переклад Любомира Шерстюка, Yakaboo publishing, 2017).
  • Діана Акерман, «Дружина доглядача зоопарку» (переклад Катерини Дем’янчук і Ольги Бершадська, BookChef, 2019).
  • Рубен Давид Гонсалес Гальєго, «Біле на чорному» (автор перекладу не зазначений, Джерела, 2011). 
  • Озрен Кебо, «Сараєво для початківців» (переклад Катерини Калитко, Дискурсус, 2017). 

 

Нагадаємо, що IV Міжнародний книжковий фестиваль Book Space пройде 3-5 вересня у Дніпрі, на Фестивальному причалі. Фокусною темою фестивалю стане «Нова близькість», яка виникає на тлі ізоляції, закритих кордонів, втрат й тривожної невизначеності.

Оригінал статті на Suspilne: Сусіди по пеклу: шість книжок про вимушену залученість

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Продовження попаданки!

Усім привіт! 

Оновлення книги Академія дружин драконів вже на сайті! 

 

                        Запрошую до прочитання 

поціновувачів фентезі,

Досьє на персонажа

Ім’я: Белла

Фамілія: Франкс

Рід: Франкс

Країна: Україна (перебування в цей момент)

Вік: 16

Ріст: 165 см

Характер: хитра; весела; вигадлива.

Родичі: Ян Косориконіг – зведений брат ; Ольга Косориконіг – опікун.

Сильні

Не варто проходити повз)

Ваша підтримка дуже важлива для мене)Підтримайте мене та цю книгу)І деякий подарунок для вас)

Няня по зальоту

Оце я потрапила! Так, саме такі думки завітали до мене в голову, коли я дізналася, що мені доведеться підміняти

Я теж хочу собі принца!

Привіт всім) Останнім часом мене тягне на історії про королівства)) Як тільки я дочитала до останньої випущеної глави книжку Юліанни “Та єдина, яку він шукав”, то одразу почала шерстити букнет на ще щось подібної тематики

Нова обкладинка та трішки перчику)

Слава Україні! 

Шановні читачі, хочу повідомити, що історія

“День студента”

отримала нову обкладинку! Ось так вона виглядає зараз)  

Також хочу поділитися враженнями про книгу, яку нещодавно почала

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"