Станіслав Шевченко. На прощу йду до хвиль, коли світає…
ЛЕСЯ УКРАЇНКА В НЕЧИМНОМУ
У Лесине урочище родинне
приїхав, на галявах відпочив.
Яке гостинне лісове Нечимне,
Від нього не поїхати – ні з чим!
Колись торкалась Леся цього дубу,
що посадив дідусь її – Левко:
Про це я довго згадувати буду
під вечоровим, зоряним вінком.
Тут мамі Лесиній, Олені Пчілці,
до віршів лився, мов з нектару, – хміль:
Пісенна «Пчілка» рідна кожній бджілці,
Хоча і не бринить, неначе джміль!
Не знаю, скільки озеру тут віку.
Просив його: «Лише сухим не стань».
Здавалось, візьме, ось, Лукаш сопілку,
і вийде Мавка у сріблисту рань.
ЯК ДОЛАТИ БІДУ
Пам’яті журналіста
В’ячеслава Веремія
Почулось: «Хоч він Герой,
але упертий до краю.
Життя не кіно… За роль
сміливця – влетів до раю.
Чому убивць – не минув,
помітивши їхню зграю?».
Хто в нім вже бачить вину –
Я в того – совість шукаю!
Адже так все промине:
І честь, і батьків завіти,
коли супроти нікчем
не стануть дорослі діти!
«Безпечний, такий, мовляв,
а ще з пораненим оком»…
У формі там хтось гуляв,
ту шайку пройшовши боком.
А він, як Богу на звіт,
Відзняти хотів бандитів,
щоб наш, вже не білий світ,
від бруду й крові звільнити!
ЛЕОНАРДО ДА-ВІНЧІ
Хто він, митець із міста Вінчі?
Неперевершений художник,
який пізнав закони світла,
і барв гармонію незвичну,
лишивши людству свої фрески
на всі епохи і віки.
І ті, що полетять у космос,
ще потім стануть на коліна
перед величністю Джоконди,
незвіданої Таїни…
Хто він, великий італієць?
Чи Богом посланий нам геній? –
котрий створив для людства крила,
коли кайдани мракобісся
ще на свідомості були…
***
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде
(Тарас Шевченко «Катерина»)
Катерина іде світами,
На руках її немовля.
Людство ж дивиться кінодрами,
Часом лихо бачить здаля.
Катерина іде так само,
І печаль – як тавро чола.
Ще, можливо, в часи Адама
По Вкраїні з дитям ішла.
Чи бучна, чи тиха година,
Як провина кожного з нас,
Йде з дитям, в сльозах, Катерина,
Хоч би навіть – спинився час!
КОРОЛІВСЬКИЙ ГАМБІТ
Є в шахах тактика така,
на білих – зробимо акцент:
спочатку – жертва пішака,
з метою швидше взяти «центр»!
І на змаганнях, з давніх літ,
де грають партію майстри,
дивує знов гамбітний хід,
хоч він – в теорії – старий.
Такі ж «ходи», нерідко в «тіні»,
є в групах заздрісних людей:
гамбіти шахові – постійні,
де за посади гра іде…
ТЕМІНЬ ВСЕСВІТУ
У забутті – в солодкім сні
Нам світло непотрібне:
Тому і штора на вікні
Закрила місяць срібний.
Нам зайвий навіть молодик
У нашім сновидінні.
А вірш – поет писати звик
Ще й з Музою у тіні.
Все вічне в темені, авжеж,
Це альфа і омега:
Ніде не має темінь меж,
І думка – безберега.
НА БАЛКОНІ БУДИНКУ
І
Епоха наша усе вища й вища …
Можливо нас тутешніх ощасливить?!
Минає літо, і надворі мжичка.
Сумна, в бетоні, протікає Либідь.
Та значно вище небо від епохи,
Хоча і войовниче комарами.
Так хочеться високого хоч трохи,
Тому дивлюсь на зорі вечорами.
ІІ
Чумацький Шлях курить, вирує, свище:
Зірок мільйони – ніби дрібен мак.
Ген, Байкове на гірці кладовище…
Десь там розстріляний поет Василь Чумак.
А під балконом вулиця Кузнеча –
Хоча вже – Антоновича вона…
Ця згадка особливо тут доречна –
Павла Тичини спогад вирина:
Він записав колись народну пісню,
Яку натхненно проспівав Чумак…
Чумацький шлях – маяк поетам, звісно,
Василь, здається, подає нам знак.
***
Колись в незмірну благодать озонну
Запрошував старенький путівник.
А там була вже заповідна зона,
І єгер бовванів, чи то лісник.
Пустіть мене на схили Кара-Дагу, –
Сказав, – знайти я мрію сердолік».
«Вже завернув таких як ти ватагу», –
Він байдуже і знехотя прорік.
Та що дрібне пригадувать старе!
Вже Крим увесь є, наче в шахах, патом.
Він є нам українським «де-юре».
Став небезпечним їхати «де-факто».
ПЕРСОНА VIP
Ти вже давно багатий, та ще дужий –
Для почуттів твоїх чудовий час!
Якась там пані молода, як ружа,
Саме про тебе мріяла не раз.
Пробачать діти, може, те дивацтво,
Дружина пережуриться й сама,
Як звалиться тобі «краси багатство» –
Аби не лиш очима обнімав.
Невдовзі, певно, скажеш: «Біс попутав,
Захоплення розбурхавши без меж…
Побув я очамрілим шалапутом…» –
І внуків знов до школи поведеш.
Коли ж, неначе вистрілить петарда,
І від красуні перехопить дух,
Зітхнеш, мовляв, так випадає карта,
Що поведу до шлюбу молоду!
Хоч будеш ти впливовим і потужним,
Колись болячки зваляться, мов сніп.
Лише б тоді не стати осоружним
Тій, що у мріях – вже персона VIP…
ТАЄМНИЦЯ МЕТИ
Облітає квіт вишневий, обліта…
Я спіткнувся об літа, свої літа,
І побіг літами тими навпрошки,
Та кудись поділись юності стежки!
Облітає лист вишневий, обліта…
Закружляла з вітром осінь золота.
Не побачив за деревами мети –
Може, сніг її ще встигне принести!
ВІДЛУННЯ З ДОНЕЧЧИНИ
Байдужий світ до мудрості велінь.
Одні скелети від колишніх планів.
Чиєсь передчуття – Землі трясінь
І попелу розбуджених вулканів.
Минулого вночі лякає тінь.
Носи похнюпили жирафи кранів.
Давно погасла домену черінь,
І мін у полі – наче в морі крабів.
Десь неба синь, і храмів золотінь,
Гурти молільників та меломанів…
А там, ще довга, – небезпеки тінь.
Життя і смерть… Життя і смерть – на грані.
НЮАНСИ ТВОРЧОСТІ
Немов таємну відкриваю чакру,
Як вірш творю на самому початку:
Стрибки уяви в урвища незнані…
Не так буває в справжньому романі.
Продумані в нім образи, сюжети.
«Спонтанними» ж – бувають лиш поети.
Чуттів непевні зблиски і тумани
Ставали геніальними томами:
У них природно все, але не просто,
Бо інкрустовано ще й парадоксом.
ФОРСУВАННЯ ДНІПРА
Пам’яті загиблих однокласників
моєї матері
Осінні хвилі спогади мережать,
і випливає день отой, коли
у ворога було Правобережжя,
і юнаки в сімнадцять полягли.
Хоч сонце вже на перемогу світить,
та військо наказало їм: “Пора!”.
Не допливли вони, ще майже діти,
до берега високого Дніпра…
Стоїть гора у золотім надбрів’ї,
летить листок, хоч прикладай до ран,
хвилюється Дніпро у надвечір’ї –
історії живий телеекран.
ПОВЕРНЕННЯ
Обняти хотів,
та вона відступила сполохано,
образа відлунила їй:
«Прожени, прожени»…
Сахнувся, неначе
йому було кимось наврочено:
Надія ж, мов чаєчка, квилить:
«Любов поверни –
ще поки не пізно –
бо що тоді скажеш ти сину,
і як свій поясниш йому
недитячий урок?».
І раптом дружина зронила
сльозину-росину,
І вже не зробити йому
в неповернення крок!
Довіру вернути –
між ними всього лиш два кроки:
З’єднались і тіні,
здалось, на шпалері стіни…
Причулось: «Вернись! –
бо змарнуються місяці, роки».
Він знов підійшов…
І взялися за руки вони.
ПРОРОЦТВО
Наче в телетумані, чи у гіпнотичнім полоні
Хтось думки несусвітні тепер випускає у лет:
Звідки лине той шепіт, що буде нас тридцять мільйонів? –
Ніби вже в Україні людей забагато живе.
Хоч не вірить ніхто, та напружений скальпель хірурга,
Хоч не чує ніхто, та машина летить у кювет.
І не бачить ніхто… Але ж як знахабніла наруга!
Все частіший інсульт, все прицільніший чийсь пістолет.
І все меншає нас, але більшає натовп усюди,
Штовханина, буває, натомлює вже і в метрі.
Ще і шепіт лукавий кодує: «Полегшає, люди,
Коли зменшиться вас, та відійдуть у вічність старі».
«Та нас буде все більше!» – співають дитячі коляски,
У яких юні мами до парку везуть немовлят.
У нас буде все більше любові, поваги і ласки,
І розкриє обійми зерну – українська рілля!
ЛИЖНЯ
Нікому не позаздрю… Не виню,
Що хтось мене у чомусь перевершив…
Та, ще у школі прокладав лижню
Після снігопадів завше першим.
Мені тоді щастило на лижні,
Хоча були в змаганнях і поразки.
І за турботу, все ж, вона мені,
Неначе дарувала світло ласки.
Із лижами тепер на стадіон,
Напівзабутий, дістаюсь у місті,
Коли сніги беруть його в полон,
Порожній, у ворони на приміті.
І люди хоч затоптують лижню,
Що навпрошки спішать до електрички,
Ворону мудру весело дражню,
Лижню прокласти – не міняю звички!
ГОРИЦВІТ
Після дощу ми бачили веселку
І білий квіт вишневої фати.
Я був незграбним, схожим на лелеку,
І на лебідку – була схожа ти.
Хоча нам і судилось розлучитись,
І проминуло вже багато літ,
Мені той спогад залишився чистим
І золотистим, наче горицвіт.
Якби, усе ж, був схожим на лелеку –
Можливо, ми б до щастя піднялись.
Згадай про мене з усмішкою, легко,
Що був дивак, закоханий колись.
НА ТЕПЛОГО ОЛЕКСІЯ
Нічний накинувши плед,
Сказав березневий сад:
«Хоч дивишся ти вперед –
Поглянь, який зорепад!
Життя земне – круговерть.
Життя земне – крутія,
І місяць – остання чверть –
Неначе твоє ім’я:
Велика літера «С» –
Початок ім’я твого.
Затим часопис небес
Нам явить місяць, як «О…»
Це батька твого ім’я,
Мов Теплий, він, Олексій.
Від нього вдача твоя
І щось – від його надій.
СВІТАНКОВИЙ СОНЕТ
Коли дивлюся в далину прозору,
У те безмежжя чистої води,
Де чайки, наче янголів сліди,
Немає спину радості в ту пору.
І затишно моїм думкам завжди,
Та пильному захопленому зору,
Як голову я піднімаю вгору
І кличу: «Дрібен-дощику, іди!».
Та ось в кімнаті я сиджу один
І ледь тамую біль своїх провин,
З якогось кола виходу немає.
Тоді кажу собі: «Тебе чекає
Безмежжя неба й моря: все покинь –
На прощу йди до хвиль, коли світає».
“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
Оригінал статті на НСПУ: Станіслав Шевченко. На прощу йду до хвиль, коли світає…
Блог
Поезія Мусаковської і Андруховича — нові переклади за кордономУ США вийшли поетичні збірки Set change («Зміна декорацій») Юрія Андруховича та The God of Freedom («Бог свободи») Юлії Мусаковської.
Поетична збірка Юрія Андруховича вийшла в американ
У Львові вулицю Технічну перейменували на честь Ірини Фаріон — мовознавиці, громадської діячки та колишньої депутатки, вбитої у липні 2024 року. Рішення про це ухвалили на засіданні Льв
Переклади осені: іспанська фантастика, американський роман і політична сатира зі Шрі-ЛанкиЦієї осені ледь не кожне українське видавництво стикнулося із затримками з друком. Втім, це не завадило порадувати читачів новинками, адже ідеальний сезон для проведення часу із книжкою
Російську літературу переробляють на туалетний папір на ВолиніУ Ковелі збирають російську літературу для подальшого перероблювання. Ініціаторами стали місцеві волонтери громадської організації UA Resistance Foundation.
Зібрані книжки активісти від
Камеля Дауда, цьогорічного лауреата Гонкурівської премії, звинуватили у використанні реальної історії життя пацієнтки його дружини як основи для роману «Гурії».
Роман розповідає історію
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.