Співець «України непоборної». В Івано-Франківську вперше в Україні видали «Вибране» поета…

Співець «України непоборної». В Івано-Франківську вперше в Україні видали «Вибране» поета…

Нашим сучасникам добре відоме ім’я Івана Вагилевича (1811 – 1866), одного із членів «Руської трійці», автора й редактора альманаху «Русалка Дністрова» – першої книжки українською мовою в Галичині. А от про українського поета з діаспори Костя ВАГИЛЕВИЧА (1892 – 1974) шанувальники красного письменства дотепер знали зовсім мало або і взагалі нічого не чули, хоча з часової ретроспективи він до нас незрівнянно ближче, ніж його знаменитий земляк, – обидва прийшли на світ у селі Ясені на Рожнятівщині (нині це Калуський район).

Про це повідомляє galychyna.if.ua.

У літературознавчих розвідках Костя Вагилевича називають нащадком, а то й просто однофамільником Івана Вагилевича. До будителя національного духу галичан, зрештою, Кость Вагилевич ставився з трепетним пошанівком і глибоким пієтетом. Тож і на початку його поетичної книжки «Вибране», виданої торік як 9-й випуск у серії «Бібліотека Галицька», відтворено присвяту, яку виписав художнім шрифтом знаний український живописець і графік Микола Бутович: «Пам’яти Івана Вагилевича (1811 – 1866), що мовою живою «Русалки Дністрової» Р. Б. 1837 з М. Шашкевичем та Я. Головацьким Галицьку Землю до життя нового провадив». А передруковано цю присвяту з випущеної 1941 р. у Празі збірки К. Вагилевича «Україна непоборна», а разом із нею – підписану криптонімом К. В. коротеньку передмову автора з такою інформацією для читача: «Року 1938 р. отримав я листа з Ясеня, у якому просили мене написати слова для пам’ятника, що його збирались ясінці вибудувати для вшанування пам’яти Вагилевича в його рідному селі… Доки я напис склав, настали події, що перервали не одну нитку наш мрій і замірів».
І тоді поет вирішив виготовлений для пам’ятника в Ясені напис помістити у своїй книжечці й висловив побажання: «Хай вона буде пам’ятником, доки земляки-ясінці вибудують триваліший, кращий, достойніший».

Не менш цікава історія видання вже в наші часи збірки віршів «Вибране», упорядниками якої є Степан Хороб, Віталій Ходан та Василь Мороз, головний редактор газети «Галичина». Із «Переднього слова» до книжки, яку написав В. Мороз, довідуємося, що раритетна збірка поезій К. Вагилевича була в будинку однієї сім’ї на Верховинщині й ледь не потрапила у вогонь. На щастя, книжечку побачив і врятував іванофранківець В. Ходан. Він приніс це вже сильно пошарпане видання без обкладинок до редакції часопису, яка звернулася по допомогу до завідувача кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника доктора філології професора С. Хороба. Степан Іванович здійснив реконструкцію пошкоджених місць у тексті збірки й чимало іншої нелегкої роботи з підготовки «Вибраного» К. Вагилевича до видання.

За життя побачила світ 1968 р. у США ще лиш одна книжка віршів цього поета під назвою «Триєдність». Отож «Вибране» стало відрадним прецедентом, коли вперше в Україні упорядники зібрали в цілісне художнє видання твори Костя Вагилевича, написані в Чехословаччині та США. Про його життя і творчість розповідається у поданих на завершення книжки статтях літературознавців Надії Ференц із Ужгорода, іванофранківців Михайла Федюка та Степана Хороба. Пані Надія, зокрема, означила: «Топоси творчої біографії поета – Закарпаття, Галичина, Словаччина і Чехія». Тут потрібно пояснити, що Закарпаття і Словаччина на той час, коли там жив і творив К. Вагилевич, входили до складу однієї держави – Чехословаччини. А, сказати б сучасною лексикою, стартовим майданчиком, із якого він пішов у світ широкий, був наш прикарпатський край. Народився Кость 22 травня 1892 р. в селянській сім’ї, у якій було аж 13 дітей, проте вижило лише п’ятеро.

Після недовгого навчання в сільській народній школі хлопчакові довелося вже працювати, як дорослому, – пасти корів, іще у 12-річному віці стати лісорубом. Призваний до австро-угорської армії, Кость під час Першої світової був поранений і потрапив у російський полон, який відбував у Сибіру. По закінченні війни повернувся в Україну, і тут йому знову довелося взятися за зброю – вже як воякові Української Галицької Армії, захищаючи проголошену в листопаді 1918 року Західно-Українську Народну Республіку від наступу польських військ. Юнак потрапив до польської тюрми, із неї 1920 р. врятувався втечею до Чехословаччини. На новому місці Вагилевич склав екстерном іспити за класичну гімназію, закінчив учительську семінарію і вступив до Карлового університету, зі стін якого вийшов спеціалістом із філософії та англійської мови. З дипломом цього престижного вишу він 1929 р. почав учителювати на Закарпатті, зокрема з 1938-го – викладає в горожанській школі у Рахові.
Коли Закарпаття поневолила Угорщина, то Вагилевича, як і більшість свідомих українських патріотів, окупанти ув’язнили й піддали знущанням у таборах смерті. Згодом його, громадянина Чехословаччини, вивезли до кордону з Австрією, звідки він перебрався до Праги, на той час окупованої німцями. У цьому місті Кость Вагилевич перебував аж до звільнення його від окупації нацистами, працював асистентом кафедри педагогіки Українського Вільного Університету, якою завідував колишній президент Закарпатської України Августин Волошин. Щоб уникнути переслідування з боку комуністичного режиму, який встановлювався в Чехословаччині після звільнення її від гітлерівців, а то й безпосереднього захоплення його в цій країні радянськими енкаведистами й вивезення в СРСР, Вагилевич перебрався до Німеччини, а згодом емігрував до США. Там працював чорноробом, друкувався в часописах української діаспори, підготував буквар і «Пісенник» для дітей українських емігрантів, до речі, дотепер іще не опубліковані. У березні 1973-го К. Вагилевич повернувся до Праги, де перебувала його сім’я (ще в 1934-му одружився із чешкою, подружжя мало двох дочок). Проте вже 4 січня 1974 р. відійшов у засвіти.

«Вибране», як і збірка «Україна непоборна», що стала найбільшим розділом у книжці, відкривається однойменним віршем. Автор порівнює свою Батьківщину, попри випробування, що випали на її долю, зі «скелею серед океану», нагадує про славні сторінки історії України. Звертаючись до неї, поет закликає:

Пануй славно, як із давен,
Як перед віками,
Підпирай Карпатські гори
Вірними полками!

Патріотичними мотивами наснажений і вірш «Подивлюся я на річку», що його поет написав, як указав під ним, 1938 року «над Тисою». За силою ліричної експресії, образності й метафоричності цей твір, на нашу думку, можна назвати зразком громадянської поезії. А її, як свідчить досвід поетів давніх і нинішніх, творити далеко не просто в тому сенсі, щоби вірш відповідав саме канонам лірики, а не був просто набором правильних з політичного погляду фраз, які, однак, не беруть читача за душу. Процитую його початкові строфи:

Подивлюся я на річку,
На рінь, на зарінок,
І мов бачу історію
Твою, Україно.
Рінь пірвана, сполокана
Попід берегами,
То нарід наш розірваний
В борні з ворогами.
Рінь, що вічно заливали
Каламутні води,
То нарід наш у неволях

У чужих народів.

Ідейний зміст «Вибраного» Костя Вагилевича визначає саме громадянська і філософська лірика. Потужний патріотичний дух струменить із вірша «До Тараса». Поет пише: «… як вода цілющая на рани Упав нам Твій могутній, віщий спів» й окреслює значення цієї постаті для українства:

Тарасе, Богом даний нам пророче.
Сповняємо Твій гордий Заповіт…
Що наче грім весняний нам гуркоче,
Оглухлим слух, сліпцям вертає очі,
Щоб чули Правду, глянули на світ…

Твори цієї тематики пронизує болючий пошук поетом причин того, чому для українського народу стали кармою на віки, якимось мовби невідворотним фатумом бездержавність, національне і соціальне гноблення поневолювачами різних мастей. І ці причини він бачить передовсім у звичній українцям покірливості, інертності мислення і водночас – у постійному бажанні знаходити для себе виправдання негативів свого існування так званими історичними обставинами, які, утім, поет трактує вельми іронічно:

Народ, якого пошукати,
Земля, якої не найти!
Лишень обставини прокляті
Нас розпинають на хрести…
Живе у нас із давніх-давен
Ця філософія гнила –
Усе зводити до обставин:
Татари, турки, лях, Москва…
Мужик дурний, бо бідний, брате,
А бідний знову, бо дурний.
Забігши в круг отой проклятий
Наш дух упав та нидів, нив…

(«Обставини»)

У віршах «Родичівська рада», «Скити» К. Вагилевич докоряє українцям за те, що їм бракує «віри в силу волі», що серед них ослабли героїчні традиції «напружень і змагань», притаманні їхнім предкам, за байдужість до своєї долі, за відсутність на певних етапах нашої історії твердих, рішучих, цілеспрямованих проводирів народу, хоча, з іншого боку, поет бачить іншу крайність – надмір претендентів на гетьманську булаву. Іронізуючи з цього приводу, він у вірші «Провідники», що вийшов з-під його пера 1939 р. у Празі, пише:

Нема пшона, де впихачів багато,
Де много кухарок – нема що в рот,
Де сім няньок – дитина там горбата,
Де сто вождів – пропащий там народ,
Хто на чужі звика обіцянки і сили,
Тому лиш крок до власної могили.

Рівно ж причини тяжкого життя своїх земляків ліричний герой його віршів, за яким стоїть сам автор, пов’язує з їхніми неосвіченістю й неписьменністю, хоча в цьому разі ті причини є похідними від того стану, до якого довели їх різні окупаційні режими. Тому українці вже й самі не прагнуть навчатись, у них сформувалася рабська психологія впокореності своїй долі…
Вчительська праця у школах сусіднього з Галичиною Закарпаття дала Костю Вагилевичу чимало відображених у його поетичній творчості гірких вражень і думок про злиденне життя основної маси тутешніх українців, які себе називали русинами або руснаками. Тоді на цей благодатний, мальовничий своєю природною красою край уже накинули оком чужоземні колонізатори, у Карпатську Україну запустив свої хижі щупальці спрут європейського капіталізму. Тож у вірші «Покорена земля» поет не без гіркоти констатує: «Гей, гріють руки в нас пани магнати…»:

Все їх: поля, ліси, долини, ріки, гори,
Усе під їх ключем, опікою, знаком.
Ніхто із них не сіє і не оре,
Годує їх насильство і закон.
Чужий закон – слабому він загибіль.
Були ліси – остались тільки пні,
А попід гори – чорним лісом «шиби»:

Вугільні, соляні, нафтові копальні.

У вірші «Ой, роде мій, роде», написаному 1937 р. в Рахові, поет для контрасту з тією дійсністю, яку бачить довкола себе, згадує золоті для предків українців часи, коли:

Були в тебе, роде, садиби, городи,
Усякі достатки,
А нині в сусіда ми просимо хліба,
Стоячи без шапки.
Колись походжали по своїх городах,
Степах неозорих,
А сьогодні, роде, по наших городах
Походжає ворог.

І все ж ліричний герой вірша за своїм духом оптиміст: «Та не сумуй, роде! Поминуть негоди, Буде переміна: Загартуєм волю – переможем долю, Встане Україна». Але шлях до «переміни» веде лише через боротьбу люду за свої права. Костя Вагилевича можна назвати поетом активного соціального протесту і прямих закликів до боротьби з визискувачами простого народу:

Де ви, хлопці? Де ви, дужі?
Ану, гніву! Гніву! Ватри!!
Хай тим гнівом запалає
Від Говерлі аж по Татри!

……………………………………….
На приказ твій, Довбощуку,
Виб’єм прибишнів проклятих!
Загриміло у Горганах,
Закипіло у Карпатах.
Приснилася Чорногора,
Приснилася Верховина,
Приснилося – устав Довбуш
З кам’яної домовини.
(«Приснилося»)

І навіть можливі на шляху революційної боротьби жертви, як на погляд К. Вагилевича, виправдані її справедливим характером:

А пішло на те – умирати нам,
Будем гинути не за
ґратами.
Не за ґратами, не під тюрмами, –
Будем гинути в полі з сурмами.
Ще попробуєм, ще поборемось,

Та нікому вже не покоримось!

Такі пасіонарно-карбовані рядки читаємо у вірші «Горе побореним», який поет написав 1930 р. у Празі. У структурі збірки посідають вагоме місце окремо виділені за жанровою ознакою «Закарпатські сонети (із циклу «Прага – Ясіня»)». Тематично ж вони споріднені з уже згаданими та іншими творами, написаними у традиційному віршовому розмірі, які часто позначені впливом народнопісенної поетики. Селяни Закарпаття, як і сусідньої Галичини, упритул зіткнулися з гострою проблемою малоземелля. Вона й породила трудову еміграцію. У поезії «У світ» Кость Вагилевич змальовує картину, як у вікнах вагонів:

Мигнули лиця жовті, як вощина.
Твердий, залізний, життєвий закон
Жене їх у невідому чужину.
Та що ж, хіба – хіба не все одно,
Де закарпатський бідний русин згине?
Біда, чи тут, чи там, кладе його на дно.
Для зайди рай – наш любий край Карпати,
А нас біда у світ жене від хати.

Вихлюпнулися віршем «Сцілла і Харибда» враження поета від зустрічі зі старим учителем, який виявився словаком і повідав йому:

Любив я люд свій. Та за ту провину
Дали мене на вашу Верховину…
Люд бідний, темний, а земля, як рута.
В одній нам кузні викувано пута.
Пізнавши злидні словака й руснака,
Пізнав, що доля їх обох однака.

Думка про схожість доль двох народів-сусідів проходить і через сонет «Бути чи не бути», у якому український поет звертається до словаків:

І вам і нам дали пугар отрути,
І мало ми не випили до дна.
Смертельним дзвоном вам і нам лунав
Гамлетів вибір: бути чи не бути?

Змалювавши світоглядну орієнтацію поета на прикладі його віршів, не можу не згадати і про присутній у поезії галичанина Костя Вагилевича, який багато років змушений був жити і працювати за кордоном, постійний мотив туги за отчою домівкою, за Прикарпаттям, за Україною. Тому що:

І сонце й зорі й місяць не такий
В чужій для нас, неприязній країні.
Як лід холодне сонячне проміння,
Без запаху сади, поля, квітки.
І хліб чужий, бодай його не їсти!
І віч чужих колюче недовір’я.
І мірою – усяк своєю міря…
І нікому свій жаль, свій біль сповісти.
І з глибини душі, мов з виру, вирина
Важке, як камінь слово «чужина»!
(«Чужина»)

Як про втрачений рай – так названо і вірш – пише К. Вагилевич про чарівну природу рідного краю (не залишать читачів байдужими і чимало інших представлених у «Вибраному» зразків його пейзажної, а також інтимної лірики), тож ці спомини з далеких уже часів дитинства і юності бринять у нього сльозою з ока:

Темні доли. Білі шпилі.
В голубій імлі
Полонини – сині хвилі,
Груні – кораблі.
Десь оплакує флояра
Утрачений рай.
Перестань, дзвінка флояро,
Перестань, не грай!

Упорядники включили до «Вибраного» К. Вагилевича і збірку релігійних віршів «Іскри в попелі». На її рукопис, як розповідає в уже згаданій статті Степан Хороб, він натрапив майже випадково, працюючи в архіві Володимира Державина, що міститься в бібліотечних фондах Українського Вільного Університету, котрий нині, як відомо, функціонує в Мюнхені (Німеччина). Зроблені редакторські правки свідчать, що відомий на той час у середовищі української еміграції літературознавець і критик готував цей рукопис до видання, місце і час якого значились на титульній сторінці: Берхтесгаден, 1950. Але з якихось причин «Іскри в попелі» тоді так і не побачили світ. І ось торік в івано-франківському видавництві «Місто НВ» вийшло друком «Вибране» Костя Вагилевича, у якому фактично вперше в Україні опубліковано цю збірку із семи розділів («Пісня Творцеві», «Пісня Синові», «Пісня Святому Духові», «Пісня Тройці», «Душа», «Віра» і «Життя»). Підкреслю в статті С. Хороба той висновок, який цілком поділяю, що «…загальний поетичний світ Костя Вагилевича, складаючись здебільшого із творів громадянської та філософської лірики, органічно сполучений із релігійно-християнськими та світоглядно-художніми засадами його творчості».
Отож вихід у світ збірки вибраних віршів цікавого й самобутнього поета української діаспори Костя Вагилевича став значущою, навіть, сказав би так, подвижницькою справою упорядників цієї книжки, бо дає змогу відкрити через його художньо непересічний творчий доробок для сучасних шанувальників красного письменства, для громадськості краю ім’я й неординарну особистість гідного нащадка й земляка одного з очільників «Руської трійці» Івана Вагилевича. Шкода лишень, що вийшла книжка зовсім невеличким тиражем – 100 примірників.

Іван ГАВРИЛОВИЧ

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Співець «України непоборної». В Івано-Франківську вперше в Україні видали «Вибране» поета…

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Новинка

Всім доброго  вечора! Хочу повідомити,що у суботу стартує моя новинка “Друг мого брата”

(Обкладинка інтрига))

Анотація:

Раніше я його недолюблювала. Зараз також… Але провівши з ним незабутню ніч, я закохалася.

Цикл книг “Кохання до нестями”

Запрошую всіх читати початок першої книги “Ніколи тебе  не забуду”  з циклу “Кохання до нестями”.

Головні герої першої книги:

1. Констянтин ― хлопець, якому 21 рік. Більше, ніж навчання йому подобається ходити

Книжка «Вічний календар» Василя Махна вийшла польською

Роман «Вічний календар» (Kalendarz wieczności) Василя Махна переклали польською мовою. Про це йдеться на сторінці письменника у фейсбуці.
 
Книжка побачила світ у відомому видавництві P

До 150-річчя Стефаника: біля рідної хати письменника виконають виставу за його…

14 травня в Україні відзначатимуть 150-річчя з дня народження письменника Василя Стефаника. У цей день біля рідної хати письменника в Русові покажуть виставу «Вона-Земля» за його творами. Про це пише s

Book Space оголосив спецпрограми цьогорічного фестивалю

IV Міжнародний книжковий фестиваль Book Space оприлюднив перелік спецпрограм, які відбудуться цього року в межах фестивалю. Захід пройде 3-5 вересня у Дніпрі, на Фестивальному причалі.

Перейти до блогу

Нові автори

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Гаврилюк Тамара

Мене звати Гаврилюк Тамара, мені 15 років. Це – моя перша лірична збірка “Паперова краса”. Вона була удостоєна І місцем в конкурсі-захисті НДР від Малої академії наук.

Перейти до "Нові автори"