Списати книжку з бібліотеки – не злочин. Інтерв’ю з Красовицьким про бібліотечну реформу

2021-11-09 06:00:00 Олеся Котубей

Якими мають бути бібліотеки в Україні, щоб у них прийшли люди? Як багато бібліотек закривається і чому більшість із них — “склади радянської макулатури”? Як бібліотеки Норвегії відправляють книжки поштою за одну добу? Про це Суспільне Культура поговорило з директором видавництва “Фоліо” Олександром Красовицьким.

У наших попередніх розмовах про держфінансування книжкової сфери ми дійшли думки, що бібліотечна реформа необхідна. Тож якою має бути ефективна реформа бібліотек, з чого варто почати?

Я не впевнений, що в країні, де живе 40 мільйонів, є сенс мати більше бібліотек, ніж, скажімо, в Німеччині, Італії чи в Великій Британії. У всіх цих країнах кількість бібліотек різниться, але в середньому від 5 до 8-9 тисяч бібліотек на всю країну. (Через те, що триває реформа децентралізації, достеменно невідомо, скільки бібліотек в Україні. У 2019 році Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого наводила такі цифри: всього 31 847 бібліотек, з яких публічних – 15363 + 6 національних та державних, – авт.)

Чому? По-перше, ті, хто рахують гроші, розуміють, що найдорожче в історії з утриманням бібліотек – це приміщення, люди з їхньою кваліфікацією, обладнання. І йдеться про зручні полиці, а не ті радянські бібліотечні столи. Також про крісла, де можна читати, дитячі кімнати, комп’ютери, інше комп’ютерне обладнання, в тому числі екрани, на яких можна показувати, наприклад, пряму трансляцію.

За дозвіллям.

За дозвіллям.

Тобто це має бути як мінімум сучасний простір.

Так. Тому ми розуміємо, що це, наприклад, повинно бути велике приміщення, в якому люди не сидять одне у одного на голові.

Бо сільська бібліотека радянських часів – це не місце перебування людей, це місце отримання книжок.

Тобто перший крок – визначити, чим має бути бібліотека, потім — порахувати гроші і зрозуміти, хто повинен платити: держава, європейські спонсори, місцеві громади, українські спонсори чи хтось ще. Коли розумієш, які у тебе є гроші, кажеш: “Нам потрібно на нашу країну, скажімо, 5 тисяч бібліотек”.

Частину з них має утримувати держава. На мій погляд, це ті наукові бібліотеки, яких є шість від Міністерства культури, і одна Вернадського у Академії наук. Також я думаю, що держава повинна утримувати обласні бібліотеки.

Але також я впевнений, що їх повинно бути не три, як зараз: доросла, дитяча, юнацька. Це радянське напрацювання. А одна велика – обласна наукова бібліотека, яку повинна утримувати держава, бо місцева влада може не знайти достатньо коштів, щоб це було сучасно. І обласна бібліотека повинна мати великі фонди, в тому числі радянських часів, бо вона наукова, і там повинні працювати люди з досвідом. Суперсучасне обладнання, сервери, зв’язок з бібліотеками інших країн, спеціалісти, які дійсно можуть працювати, і тому подібне.

І зовсім інше питання – бібліотеки громад. В Україні більше ніж 1200 громад. Тому ми розуміємо, що якщо громада маленька, то повинна бути одна бібліотека обов’язкова, якщо велика, то це може бути одна бібліотека на кожний населений пункт, або замість бібліотеки бібліотечний пункт, який буде отримувати книжки.

Якщо це велика громада, скажімо, місто Дніпро, то можуть бути 30-40 бібліотек з єдиним фондом на громаду. І тоді, якщо вони об’єднані в одну систему, то всередині повинна бути логістика, яку забезпечує міська влада – влада громади, яка дозволяє користуватися цим фондом всім.

З децентралізацією стало більше грошей у громад на культурні потреби?

Не у всіх. Ми розуміємо, що за реформу повинна відповідати держава. Саме держава повинна сказати: “У нас є стільки грошей, за них ми можемо зробити це”. Якщо у вас немає грошей на 15 тисяч бібліотек, потрібно чесно собі зізнатися — навіщо витрачати на їх утримання (зарплатня, опалення, ремонти) в рік приблизно 2,5 мільярдів?

Краще давайте витрачати 1,5 млрд, але на якісні приміщення. Або мільярд, але прописати умови для громад. Якщо ви об’єдналися в громади, повинні відповідати за освіту, за медичне обслуговування, за соціальні нормативи, за культуру і тому подібне. Якщо керівництво громади не може правильно розподілити бюджет, то, згідно з незакінченою реформою, повинен бути префект в області, який зупиняє і каже: “Вам потрібно переприйняти бюджет”.

Стосовно грошей у громадах. Ми маємо такі громади, як, скажімо, біля “7 кілометра”Там розташований ринок “7 кілометр” — один з найбільших у Східній Європі. Йдеться про Овідіопольський район Одеської області. в Одесі, де податки колосальні. “Авангард” називається. Вони побудували культурний центр, в якому є сучасна бібліотека, фактично без (книжкових, — авт.) фондів, але вже є. Або на противагу може бути громада, яка, скажімо, на Поліссі, де немає нічого. Там болота.

У цьому випадку держава повинна сказати, що якщо дійсно згідно з нормативами бюджет громади не витримує, повинна бути обов’язкова державна субсидія в такому-то розмірі. Бо люди, які живуть в такому селі, повинні отримувати не менше, ніж соціальний норматив, в тому числі в культурі, у тому числі — у бібліотечній сфері.

Далі, якщо громада має більше грошей, держава повинна сказати: “Ми зацікавлені, щоб ви розвивали культуру”. І додати з окремого фонду фінансування. Це в тому числі світовий досвід.

Наскільки люди зацікавлені у бібліотеках? Часто у віддалених громадах у першу чергу організовують, наприклад, ЦНАПи, щоб мати доступ до адміністративних послуг. Чи людям потрібні бібліотеки? (за даними Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого, у 2020 році у публічних бібліотеках було більше 11 млн відвідувачів, зареєстрованих користувачів — 9 млн).

Так, потрібно питати населення. Але треба розуміти, що за 30 років його привели в такий стан, що можна зіштовхнутися з банальним нерозумінням, як, скажімо, з вакцинацією. Може бути риторика у стилі “навіщо нам книжки”.

Це так, бо є стійкі асоціації з бібліотеками. У мене не було навіть думки лишитися читати книжку в бібліотеці, в яку ходила в дитинстві. Можливо, варто інтегрувати бібліотеки ще з якимось простором? Робити їх багатофункціональними, щоб для людей вони були привабливими не лише книжками.

В Україні було прийняте таке рішення декілька років тому — поєднувати бібліотеки і клуби. Але я не думаю, що це повинно бути умовою. Бо в різних селах буде абсолютно різна обстановка. Деяким хоча б бібліотеку отримати.

На що спиратися в обрахунку кількості бібліотек і книжок у них?

Є світова бібліотечна асоціація, яка має нормативні рекомендації для країн. Наприклад, скільки нових книжок на рік повинно потрапити в бібліотеки, скільки має бути книжок в бібліотеці на душу населення того осередку, який обслуговує бібліотека.

Як багато бібліотек закривається в в Україні? Ким це контролюється?

В Україні є заборона закривати бібліотеки. За це відповідає Міністерство культури.

Але хоча не можна закривати бібліотеки, вони закриваються.

Іноді про це Міністерство дізнається від місцевих жителів, якщо там є хтось активний. Іноді Міністерство ні від кого не дізнається, бо ніхто цим не займається. Закрили, то й закрили. Багато інформації про те, що відбувається на місцях, просто не доходить до центру.

Коли я написав (пост на фейсбук-сторінці, — авт.) про те, що в двох районах Одеської області закрилися в одному 15 бібліотек з 17, в іншому 25 з 26, і інформація про це в Міністерстві є тільки частково — я її отримав у департаменті культури Одеської області, — зазвичай після цього Міністерство звертається в прокуратуру. Але я не знаю жодного факту, коли би генпрокуратура, в яку звернулося Міністерство культури, прийняла хоча б одне рішення на цю тему. У нас немає діючого механізму питань від держави: “Чому зачинили?”.

Натомість є багато механізмів, як закрити бібліотеку, щоб за це нічого не було. Наприклад, призупити діяльність. А що таке призупинити діяльність?

Законсервувати?

Так, закрити десь на складі книжки, звільнити людей. На папері бібліотека існує, але штату немає, вона не працює.

Багато таких ситуацій в Україні?

Дуже багато. Я думаю, що на рік в Україні таких більше ніж 200-300 випадків.

Як на це варто впливати? Проводити інвентаризацію?

Якщо цим хтось захоче займатися.

Чому не хочуть? Можливо, для політика “зупинити закриття бібліотек” — це не така феноменальна обіцянка, як, наприклад, знизити ціни на газ?

Я думаю, що це завдання в першу чергу для громадянського суспільства. Скажімо, потрібна відеофіксація. Бо якщо буде питати держава, то і відзвітують не по факту, а на папері.

Ви називаєте радянські бібліотеки складами макулатури. Цитую: “Ми не маємо 15 тис. бібліотек. Ми маємо приблизно 14 тис. складів макулатури і приблизно 1 тис. бібліотек, які виконують свою функцію”. Що можна зробити з морально застарілими книжками? Коли вони стають такими?

У Європі книжка в публічних бібліотеках — підкреслюю, саме в публічних, — працює десь 12 років. Далі вона або фізично зношена, або морально застаріла чи не популярна. У результаті маємо дуже мобільний фонд.

Не потрібно жити радянськими нормами, коли списати книжку з бібліотеки видається злочином.

Злочин – опалювати приміщення, робити полиці для тієї книжки, яка не потрібна.

Якщо ви шукаєте щось екзотичне, ідіть у наукову бібліотеку. Або шукайте в інтернеті електронну версію — якщо книжка стара, то авторське право на неї не поширюється.

Або є досвід Норвегії, де книжки циркулюють між бібліотеками. Кожне відділення норвезької пошти має комп’ютерну програму з єдиним каталогом норвезьких бібліотек. Ви, скажімо, живете на найбільш віддаленому острові, приходите на пошту, замовляєте книжку по каталогу, і вона для вас приїздить не з тієї бібліотеки, яка біля вас, а з тієї, де є ця книжка, але при цьому яка є розташована на найближчому до вас транспортному плечі. Головне — протягом доби.

А хто платить за пересилку?

Держава. Державі дешевше сплачувати за пересилку, ніж тримати кожну книжку в кожній бібліотеці. Це результат розрахунку, а не результат прорахунку.

Коли ви прочитали книжку і принесли назад на пошту, вона не обов’язково поїхала туди, звідки приїхала. Вона поїхала до найближчого транспортного плеча в найближчу бібліотеку, яка біля нього знаходиться. Таким чином вони обслуговують єдиний фонд.

Важливо, що це приєднано до єдиної системи закупівлі книжок у видавців. Держава закуповує наукові видання в кількості 250 штук, більшу частину видань у кількості 500 штук, бестселлерів — від 2 до 3 тисяч.

Як це порівнюється з українськими держзакупівлями?

В Україні зараз закуповують приблизно кожну 150-ту книжку по назвах в кількості 500 штук. Населення Норвегії 5,4 млн, але країна дуже велика за відстаню. Ці книжки (в Норвегії, — авт.) розподіляються по бібліотеках по складній комп’ютерній системі. Якщо книжка дуже швидко обертається, комп’ютер рахує це, і у видавця дозакуповують.

Більше того, якщо ви українка і живете, скажімо, в Осло чи в Бергені – вас порахували. Порахували загальну кількість українців, і якщо їх в одному місці буде більше ніж 100, для вас закуплять книжки українського мовою. І вони територіально будуть знаходитися якраз в бібліотеках тієї громади. Якщо в трьох містах є достатня кількість українців, книги для них будуть у трьох містах. У Норвегії приблизно 70 народів, які мають таку кількість, в будь-якому місці для них закуповуються книжки.

Дуже адаптивно.

Таким чином вони відповідають всім викликам для бібліотечної системи. Вони її замкнули на видавництво, і тому ми розуміємо, що з одного боку це підтримка книжкового ринку, коли кожному видавцеві гарантують, що в нього куплять 500 книжок. 500 книжок — це межа рентабельності.

Скажімо, в Естонії держава теж купує кожну книгу. Вона купує за більш складною системою, не такою, як в Норвегії. Але в середньому купує 250-300 примірників кожної книжки. При цьому людей, які спілкуються естонською, менше ніж мільйон. Всього населення — мільйон двісті.

Радянську бібліотечну систему Естонія зберегла майже повністю по кількості бібліотек. Поруч є Латвія, яка також, як Україна, відкрила свій книжковий ринок Росії. І в її книгарнях більше російськомовних книжок з Москви й майже знищена бібліотечна система, хоч це країна Євросоюзу.

І якщо порівнювати ці дві країни, ми бачимо, що в одній книговидання є, в іншій книговидання немає. Тому що бібліотечна система жорстко пов’язана з системою книжкового ринку. Україна цього не розуміє, тому ми не маємо справжнього книжкового ринку.

Оригінал статті на Читомо: Списати книжку з бібліотеки – не злочин. Інтерв’ю з Красовицьким про бібліотечну реформу