“Солодке життя” Романа Малиновського. В’язкість моменту

2021-09-09 14:37:34 Марія Бліндюк

На початку осені у видавництві Meridian Czernowitz презентували дебютну прозову книжку Романа Малиновського, письменника й видавця “Вавилонської бібліотеки” та “Цивілізації”. До збірки “Солодке життя” ввійшло 13 оповідань про невисловлені бажання, в’язку пристрасть і підступність людської природи. Літкритикиня Суспільного Марія Бліндюк розповідає, як автор утримує напругу та де ця проза перегукується з італійськими постмодерністами.

Збірка запозичила назву в однойменного фільму Федеріко Фелліні (La Dolce Vita), де журналіст жовтої преси впродовж сімох днів і ночей бродить Римом у пошуках пригод. Свого часу критик Роберт Річардсон у своїй роботі “Література та кіно” (Literature and Film) писав, що Федеріко Фелліні замість звичного лінійного сюжету зі становленням персонажа використовує мозаїку з випадкових картин життя, які є тільки відображеннями внутрішнього світу героя.

Свідомо чи ні, але Роман Малиновський використовує подібну “естетику випадковостей”. У 13 історіях 13 різних реальностей, різних компаній та навіть жанрів. Щойно ми неслися в сюрреалістичній буфонаді циркової трупи, а вже за мить сидимо в дев’ятиповерхівці, дивлячися на зорі та слухаючи “Demon Days” Gorillaz. Але на відміну від фільму Фелліні, у книжці немає героя, який об’єднав би ці випадковості.

У цьому бажанні охопити якомога більше та якомога швидше вгадується дебютність “Солодкого життя”: коли хочеться спробувати розкрутити одночасно всі ідеї, що довго нуртували в голові. Познайомити з усіма героями й героїнями, поділитися всіма таємницями – наче зустріч колишніх друзів, яким треба за лічені хвилини наздогнати всю плинність часу. Виплеснути все й відразу, але не втратити увагу слухача. Зберегти саспенс, але не знехтувати емпатією. Так і автор – намагається укластися у двісті сторінок, хоча за спиною декілька років.

Заразом ця мультижанровість подекуди пропонує неочевидні (а отже недорозкриті) поєднання, як-от 14-денний маршрут поїзда у високотехнологічному всесвіті майбутнього. Навіть у нашому сьогоденні за добу можна пролетіти з одного кінця Землі в інший. Важко собі уявити реальність, де настільки спрогресує біологія й водночас здеградує інженерія, як у “Каїрському експресі”.

Кожен сюжет Романа Малиновського – наче пілотна серія сезону. Наприкінці оповідання, ледь не в останньому абзаці, автор залишає розчерк неочікуваного кліфхенгера. Тільки от через те, що дія “заморожується”, читач безпомічно спостерігає, як герої летять у відкриті фінали. Це нагадує знущання Італо Кальвіно в романі “Якщо подорожній одної зимової ночі”, де автор щорозділу починає нову оповідь, щоби незабаром її обірвати в найзахопливішому моменті. Й ця постмодерністська гра зрештою підводить читача до цілісної картини, а от “Солодке життя” лише дражнить уяву. Адже хочеться розшифрувати романтизацію ісламу в очах героя “Двадцятьох п’ятьох днів”, дізнатися причини психопатичних фантазій у “Мелодрамі”, додивитися кінець світу до кінця.

Водночас складається враження, що персонажам і персонажкам не до снаги змінювати декорації, отже, вони переймають риси одне одних й місцями повторюються замість того, щоби римуватися. Нервові ковтки алкоголю, часті й короткі погляди на годинник, віддалене спостереження за жінками перетікають між реальностями, замість того, щоби розкритися на повну в одній із них.

Попри неточності й розмаїту фестивальність “Солодкого життя”, збірку утримує абсолютне відчуття в’язкості моменту. Сцени сексу та сцени вбивства тут однаково обплутують атмосферою, що підсилюється ілюстраціями Андріани Чуніс. Можливо, саме тому хочеться побачити деякі з цих сюжетів у розлогішій формі. Навіть якщо героям або героїням і не вдасться змусити вас співпереживати їм, вони точно зможуть прикувати вас до крісла, щоби їхню історію вислухали. Ви й не помітите, як опинилися посеред безкінечного жування в “Бенкеті”, і вас пронизує сопрано жінки зі сцени.

Оригінал статті на Читомо: “Солодке життя” Романа Малиновського. В’язкість моменту