Смак людської плоті: темна принадність Ганнібала Лектера

Смак людської плоті: темна принадність Ганнібала Лектера

Ганна Арендт багато писала про банальність зла – і її практично ніхто не слухав. Людям значно цікавіше насолоджуватися чарівністю зла, ласувати нею, наче вишуканим делікатесом. А що є більшим соціальним табу – і водночас абсолютним проявом влади – ніж канібалізм, буквальне й метафоричне пожирання собі подібного? Навіть сумнозвісний Джек-Різник не здатен був настільки зневажити підвалини цивілізації, як це роблять людожери. Тож їхня популярність у світовій культурі зовсім не дивує. Її апофеозом став феномен Ганнібала Лектера, витонченого психіатра-канібала з циклу романів Томаса Гарріса. А часом «людожери» навіть стають правителями цілих країн – і про них розповідають їхні кухарі у книжці Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора».

Канібалізм – вимушений чи добровільний – супроводжував людство всю його історію. У первісну добу він ставав елементом сакральних ритуалів: на думку антропологів, пожираючи тіло предка, людина вважала, що вбирає в себе його чесноти, ототожнює себе з ним і долучається до колективної традиції єдності, а поїдання переможеного ворога чи окремих частин його тіла символізувало привласнення його сил, про що, зокрема, писав і Зіґмунд Фройд у «Тотемі й табу».

 

Сліди цих моторошних практик можна відстежити і в античній культурі. Канібалізм лежить у самій основі давньогрецьких міфів: одне із найдавніших божеств, титан Кронос, не тільки владарював над часом, а й пожирав власних дітей, аби ті не скинули його. Цікаво, що план Кроноса все одно зазнав поразки: Зевс вижив, скинув батька й повернув до життя братів і сестер, яким пощастило менше. Такий сюжетний поворот яскраво засвідчує, що давні греки уже вважали канібалізм жахливим переступом, який не пробачали навіть богам. В античних міфах несвідомий канібалізм неодноразово поставав як утілення найстрашнішої і найжорстокішої помсти, якої тільки можна було завдати кривднику. Якось фракійський цар Терей, чоловік доньки афінського правителя Прокни, вирішив зґвалтувати сестру власної дружини Філомелу, а щоб жертва нікому нічого не розповіла, вирвав їй язик. Філомела все ж знайшла спосіб повідомити сестру про наругу, якої зазнала, виткавши нитками злочин Терея. Щоб помститися лиходію, жінки вбили сина Прокни й Терея і подали його батькові до столу. Така кара – не лише за зґвалтування, а й за інші жахливі злочини – зринає неодноразово часом навіть у межах одного роду.

 

Саме цей мотив оприявлюється в одній з найкривавіших драм молодого Вільяма Шекспіра «Тіт Андронік». Головний герой п’єси, римський полководець, також мститься за зґвалтування і скалічення доньки, частуючи матір кривдників пирогами, начиненими м’ясом її дітей. Людожери мандрували з міфів у казки, з казок у чутки, з чуток – у міські легенди, а з міських легенд – у книжки, вистави, комікси та фільми.

 

Щодо фольклору, то згадати хоча б класичних європейських персонажів огрів та відьом, які пожирали дітей («Гензель і Ґретель» братів Ґрімм, оригінальний варіант казки «Спляча красуня»… та й українські народні казки: «Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!»). А бажаючи з’їсти серце Білосніжки, мачуха прагне провести древній ритуал: здобути вроду та молодість пасербиці.

 

Розвивалася цивілізація, а разом із нею розвивалися й канібали. Вони перестали бути відлюдьками: покинули пряникові хатки в лісах й поселилися у темних нетрях туманних міст. Вони навіть могли виконувати суспільно корисну працю: наприклад, Свіні Тодд стриг і голив людей, а ще разом з коханкою пускав клієнтів на фарш для пиріжків (Тіт Андронік схвалює). Імовірно, з’явившись як лиходій на сторінках копійчаного жахливчика «Низка перлів» (або й раніше, в усній традиції), Свіні Тодд тісно переплівся з образом вікторіанського Лондона й пережив безліч реінкарнацій у різних медіумах. Канібалізм виступає дуже зручною і гнучкою метафорою: через нього можна оприявити страх перед практично будь-чим. У разі Свіні Тодда це також страх перед глобальними змінами, з якими зіткнулося суспільство у дев’ятнадцятому столітті, а саме – індустріалізації. Свіні Тодд озброєний широким арсеналом механічних знарядь: крісло з механізмом, яке відправляло жертв у підвал, величезна м’ясорубка, розжарені духовки. Не люди пожирали нещасних – саме місто, як древній Молох, перемелювало своїх мешканців. Цей мотив добре передав Тім Бартон у своїй екранізації мюзиклу про демона перукаря з Фліт-стрит 2007 року. (Титри фільму з’являються на тлі диявольських шестірень м’ясорубки, які заливає кров.) Геть від міста до рустикальної ідилії.

 

Однак роки йшли, і люди призвичаїлись до міст і навіть їх полюбили. Настільки полюбили, що тепер жах став вселяти позаміський простір. ХХ століття знову змінило пріоритети. Канібалізм поселився в історіях про зомбі та маніяках із сільської глибинки. Квінтесенцією цих фобій стає образ Шкіряного Обличчя з «Техаської різанини бензопилою» Тоба Гупера 1974. Душевнохворий реднек-канібал патрає своїх жертв, наче свиней. Біль, страх і відраза… жодного зачарування. Надто вже в цьому видиві бракує цивілізації. Щоб уникнути подібних жахіть, варто просто не робити фатального повороту не туди…

Світанок Ганнібала

Доктор Ганнібал Лектер не схожий на жодного зі своїх прабатьків. Освічений і зимнокровний поціновувач прекрасного, він вперше постає на сторінках роману Томаса Гарріса «Червоний дракон» як абсолютно другорядний персонаж.

Сам роман, написаний у 1981 році, – це психологічний трилер про пошуки серійного злочинця, що вирізає цілі родини. Жорстокі, криваві вбивства збурюють суспільство, слідство не може зрозуміти мотив чи зібрати до купи наявні зачіпки, щоб знайти Зубного ельфа – так преса прозвала бузувіра через укуси на тілах жертв. ФБР у розпачі звертається по допомогу до свого колишнього профайлера Вілла Ґрема, який колись затримав іншого небезпечного маніяка – а саме, доктора Лектера. Канібал лишив Віллу на згадку про себе кілька ножових поранень і посттравматичний синдром, через який агент нізащо не хоче повертатися до роботи. Тим більше він не хоче взаємодіяти з Ганнібалом, але дуже швидко усвідомлює, що зрозуміти маніяка може тільки інший маніяк. Вілл Ґрем опиняється під перехресним вогнем– з ним ведуть гру в кота й мишу аж два психопати: вільний Френсіс Доларгайд та ув’язнений Ганнібал Лектер.

 

Томас Гарріс, наче Верґілій – Данте, веде читача темними закутками зболілих умів. Мало хто з героїв роману може похвалитися здоровим ґлуздом. Автор детально описує внутрішні страждання Зубного ельфа, що балансує на тонкій межі між нормальністю та патологією. Не менш яскраво зображує Гарріс і збентеження Ґрема, який, на відміну від читача, проти власної волі спускається всіма колами пекла назустріч своєму божевіллю. Ганнібал Лектер у цьому протиборстві стоїть трохи осторонь. Він ні в чому не сумнівається, бо вже давно перебуває по той бік межі, яку боїться переступити Ґрем і от-от переступить Зубний ельф. Ув’язнений канібал-психіатр, вдаючи цілковиту байдужість, вправно смикає за ниточки, щоб нацькувати молодого учня на ненависного йому агента ФБР.

 

Авторський стиль Томаса Гарріса вирізняє увага до деталей, психологічна достовірність та насиченість культурними алюзіями. Не дарма наріжним образом роману стає картина британського поета і містика Вільяма Блейка «Червоний дракон». Вона символізує темряву та переродження – теми, що червоною ниткою проходитимуть через усі романи про Ганнібала Лектера, які переклала українською Анастасія Рогоза (всі, крім «Сходження Ганнібала», над яким працював Олександр Красюк).

 

Роман став шалено успішним бестселером. Це помітили в Голлівуді, і права на «Червоного Дракона» придбав славнозвісний італійський продюсер Діно де Лаурентіс. В угоді він лишив за собою можливість першим купувати права на екранізацію всіх майбутніх романів Томаса Гарріса. Прем’єра стрічки під назвою «Мисливець на людей» відбулася у 1986 році. Фільм має багато змін порівняно з романом, і назва – одна з них. Продюсер не хотів, щоб його дітище асоціювали з черговим бойовиком про східні єдиноборства, та ще й інший його фільм з драконом у назві якраз провалився в прокаті.

 

Режисер Майкл Манн створив зразковий нео-нуар. Він відмовився від суворого реалізму і зосередився на експресіоністичному зображенні страждань людського розуму. Заради створення гнітючої атмосфери режисер залучає елементи італійських фільмів жахів у жанрі «джалло», для яких притаманна гра з яскравими кольорами та світлофільтрами, а також виняткова жорстокість. Том Нунан дуже яскраво зіграв Зубного ельфа, а Ганнібал Лектер дебютував у виконанні шотландського актора Браяна Кокса. Навіть назва доповнила історію низкою напівтонів. Слово «manhunter» позначає не тільки психопата, що вбиває людей, а й агента ФБР, який цього психопата ловить. Маніяка може зрозуміти тільки інший маніяк, еге ж?

Дуже прикро, що «Мисливець на людей» у прокаті провалився, хоча й набув через кілька десятиліть культового статусу.

Зеніт Ганнібала

Успіх «Червоного дракона» яскраво продемонстрував Томасу Гаррісу напрямок, у якому слід працювати, а читацькі відгуки підказали, на кому варто зосередити всю увагу. Аудиторія просто таки закохалася в Ганнібала-канібала. Зухвалість, з якою він нехтував суспільними нормами, та винятковий холодний розум захопили читачів. Тому в другому романі квадрилогії автор хоч і зберіг присутність двох маніяків, все ж таки вивів Ганнібала на перший план. Через сім років після публікації «Червоного дракона» Томас Гарріс презентував його софт-ребут «Мовчання ягнят», де й постав у всій красі найвідоміший у поп-культурі канібал.

 

Новий роман за своєю структурою був дуже схожий на першу частину: є серійний убивця, є детектив і є канібал-консультант. Диявол, як то кажуть, ховається в деталях. Вілла Ґрема пожаліли й відпустили на пенсію. Тепер у центрі сюжету молода стажерка ФБР Кларіс Старлінг. Її залучають до розслідування вбивств Баффало Білла – маніяка, що викрадає жінок і здирає з них шкіру. Щоб знайти злочинця і врятувати останню з його жертв – доньку сенаторки – ФБР знову звертається до Ганнібала Лектера по допомогу. Знуджений сидінням у камері, Ганнібал з радістю копирсається в голові молодої агентки, а для Кларіс тривалі розмови з маніяком стають хай збоченою, але дієвою психотерапією.

Як і її попередник Вілл Ґрем, Кларіс Старлінг почувається невпевненою не тільки в установі, де тримають Лектера, а й поза нею. Тільки якщо Ґрема мучив посттравматичний синдром, Кларіс непокоять також зовнішні фактори: важко бути жінкою на федеральній службі. Колеги-чоловіки відмовляються сприймати серйозно її міркування і здогади, насміхаються над нею та повсякчас проявляють сексизм. Вони сприймають дівчину як розмальовану ляльку, яку можна кинути на поталу Ганнібалу Лектеру. Як не парадоксально, але саме маніяк-канібал ставиться до Кларіс із повагою, зумівши розгледіти її внутрішню силу й мужність.

 

Вдосконаливши рецепт, випробуваний у «Червоному драконі», Томас Гарріс досягнув у «Мовчанні ягнят» ідеально збалансованого смаку якісного трилера. Захоплива детективна лінія посилюється емоційною та сексуальною напругою між персонажами. Вони вигнанці, чужі світові, і щоб досягнути своїх цілей, мусять по-справжньому об’єднати зусилля.

 

Через свою успішність «Мовчання ягнят» було приречене на екранізацію. Діно де Лаурентіс нею займатися не захотів, тому права на книжку кілька разів змінювали власників. Фільм вийшов на екрани у 1991 році. За постановку відповідав Джонатан Деммі, роль Кларіс виконала Джоді Фостер, а Ганнібала Лектера зіграв Ентоні Гопкінс. Саме він без жодних перебільшень обезсмертив персонажа. Під час перегляду стрічки відчувається, що всі на знімальному майданчику викладалися на 100 відсотків, але те, що зробив Ентоні Гопкінс, узагалі виходить за будь-які межі. Його винятковий перформанс високо оцінили критики: за роль Ганнібала актор отримав «Оскар» за найкращу чоловічу роль, хоча його екранний час у двогодинному трилері складав лише 24 хвилини.

 

У «Мовчанні ягнят» – фільмі – викристалізувався канонічний образ Ганнібала Лектера – холодного, жорстокого вбивці-маніпулятора, наділеного блискучим аналітичним розумом, відмінним смаком у мистецтві й винах, а також незаперечним шармом. Він захоплює і лякає, повсякчас випромінюючи загрозу. На думку Ентоні Гопкінса, секрет популярності його персонажа полягає в тому, що людей зачаровує власна здатність до жорстокості, агресії та відвертого зла.

 

У певному сенсі Ганнібал опиняється понад людською мораллю, перетворюючись на міфологічну немезиду, страшну й прекрасну. Сценарист екранізації Тед Теллі порівнював Ганнібала Лектера з професором Моріарті, заклятим ворогом Шерлока Голмса.

 

Спостерігаючи за Ганнібалом Лектером, читачі й глядачі коливаються від ненависті й жаху до цілковитого захвату. Можливо, вони бурмочуть собі під ніс бодлерівське звертання до Краси: «Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля, йде фатум, наче пес, за покроком твоїм…»

Присмерк Ганнібала

Канібалізм – абсолютно деструктивне за своєю суттю явище. Воно нищить не тільки соціум, у якому об’явився людожер, а й самого антропофага. Справжні канібали страждають через пріонні хвороби, а вигадані – через популярність. Новий том пригод Лектера спрагла аудиторія чекала понад десять років. А найбільше, мабуть, чекав Діно де Лаурентіс, який вирішив згадати про свої права на книжки Томаса Гарріса. Продюсер роками стежив за пересуваннями успішного й прибуткового, але зовсім не плідного автора, доки сам письменник ні в чому собі не відмовляв, мандруючи Європою. Зрештою, Гарріс таки видав нову частину саги під скромною назвою «Ганнібал». Як свідчить назва, на передній план вийшов сам доктор Лектер: він більше нікого не відтіняє – тепер усі решта відтіняють його.

Після подій «Мовчання ягнят» минуло кілька років. Кларіс і далі працює у ФБР, а Ганнібал Лектер під іменем доктора Фелла стає куратором флорентійського музею Палаццо Каппоні. Здавалося б, це не дуже мудро для канібала, якого оголосили у міжнародний розшук, але Інтерпол не становить особливої загрози для Ганнібала. На нього полює дехто значно небезпечніший. Мейсон Верджер, дуже грошовитий дегенерат, який через Ганнібала Лектера перетворився на живий труп, шалено хоче поквитатися з колишнім психіатром. Він жадає знайти Ганнібала і згодувати його зграї розлючених свиней-людожерів.

 

«Ганнібал» – це заплутаний клубок із гротескних персонажів і дивних авторських рішень. Ім’я цьому роману надмірність – і вона в усьому. Читача відразу придавлює антураж: замість сучасної Америки йому на голову сиплються віковічні таємниці Флоренції. Звична стрункість оповіді поступається місцем тревелогу з купою історичних анекдотів, а стиль стає таким кучерявим, неначе Томасу Гарррісу не дають спокою лаври Умберто Еко.

 

Із історії нещадно вимито усі напівтони. Страх перед маніяком-інтелектуалом поступається місцем його абсолютному обожнюванню. Якщо у порівнянні із Зубним ельфом та Баффало Біллом Ганнібал Лектер видається однозначно ціліснішим і розумнішим, але точно не добрішим, то в новій історії автор відкрито симпатизує канібалу: на тлі жахливого Мейсона Верджера (а читачі в ході розслідування багато дізнаються про його діяння!) меланхолійний психіатр видається мало не святим. Та ще й дуже розумним святим! Він читає Данте в оригіналі, грає музичні твори Генріха VIII та ще й готує конкурсні лекції за п’ять хвилин до початку. Ну і, звісно, походить зі шляхетного роду і харчується переважно поганцями. В «Ганнібалі» вперше виринає мотив, який потім стане магістральним у образі доктора Лектера: він не небезпечний психопат, а просто санітар лісу. Не хотілося б опинитися на його шляху, та займається він справою майже благородною. Усе це неабияк суперечить по-справжньому темним рисам персонажа, які виринали в попередніх романах Томаса Гарріса, але кого цікавлять ті попередні романи, коли аудиторія отримала нового супергероя?

 

Книжку розкупили, як гарячі пиріжки. Невдовзі вийшов і фільм, який поставив Рідлі Скотт у 2001 році. На жаль, режисер не зміг дати ради вадам першоджерела, але змінив фінал, зробивши історію менш неправдоподібною. Буквально через рік після «Ганнібала» з’явилась і нова кіноадаптація «Червоного дракона», тепер під оригінальною назвою і з Ентоні Гопкінсом у головній ролі. На відміну від модерністського «Мисливця на людей», неоготичний «Червоний дракон» неухильно йде за текстом роману, що, як не парадоксально, і є його головним недоліком – старанна копія без іскри авторського бачення. Навіть сер Ентоні підводить: відчутно, що він дуже втомився від ролі. Попри гарний акторський склад, фільму помітно бракує динаміки й напруги першої, хоч і не бездоганної, кіноверсії.

 

Здавалося, на цьому пригоди доктора Лектера й мали б завершитися, та в історії психіатра-канібала ще лишилися білі плями – новоспечений супергерой потребував ориджину. Все пройшло за вже перевіреною схемою: Томас Гарріс пише – Діно де Лаурентіс екранізує.

 

Насправді з усієї саги про Ганнібала Лектера остання книжка, «Сходження Ганнібала», об’єктивно найслабша, адже містить усі класичні штампи роману виховання антигероя. Тут і щасливе й багате дитинство (десь як у Брюса Вейна), і жахлива драма (теж як у Брюса Вейна), і загадковий ментор з Далекого Сходу (знову ж таки, як у Брюса Вейна, але є нюанси). Водночас цікаво, що саме в цій частині автор чи не вперше у  всьому циклі досліджує питання вимушеного канібалізму, який і привів молодого Лектера до такого життя. Якщо в томах про дорослого героя канібалізм постає формою помсти, покарання чи естетичної розваги, то у «Сходженні» Гарріс, нехай і поверхово, торкається драми, яка випалює зсередини тих, хто наважується піти на такий осоружний вчинок. Фільм 2007 року продемонстрував нового Ганнібала Лектера у виконанні французького актора Ґаспара Ульєля, проте здебільшого лишився не поміченим.

 

Так само не привернув багато уваги й серіал 2022 року «Кларіс», який пропонує поглянути на Кларіс Старлінг після «Мовчання ягнят» без Ганнібала Лектера. Кларіс разом зі своєю командою розслідує жорстокі вбивства жінок, які виявляються не тим, чим здаються. У цьому процедуралі чимало часу приділено труднощам, з якими стикаються жінки-агентки, а також расовим проблемам, проте з героями Томаса Гарріса персонажів «Кларіс» не пов’язує нічого, крім імен. Якби їх звали інакше, це був би ще один із багатьох стандартних детективів.

 

Значно цікавішою спробою повернення у світ високого канібалізму став серіал Браяна Фуллера 2013 року «Ганнібал» з Мадсом Міккельсеном у ролі Ганнібала Лектера та Г’ю Денсі у ролі Вілла Ґрема. Шоуранер серіалу перекрутив на м’ясорубці всі романи Томаса Гарріса і подав до столу свою унікальну страву – вишукану, але вкрай нереалістичну. «Ганнібал» – це серіал про красу. Якщо глядач зможе пройнятися темною естетикою шоу і не ставитиме зайвих запитань до сценарію («І коли ж Ганнібал устиг зробити арт-інсталяцію із напівз’їденого тіла?»), тоді серіал йому сподобається.

Браян Фуллер зосереджується на подіях, що передували «Червоному дракону». Нам показують знайомство Ганнібала Лектера та Вілла Ґрема і акцентують увагу саме на їхніх складних стосунках. Це не детектив, а романтичний трилер про кухню. Усі знають, хто злочинець, усі знають, де він зрештою опиниться. Інтрига полягає лише в тому, як саме його ловитимуть і під яким французьким соусом він подасть своїх ворогів. Головною окрасою серіалу став Мадс Міккельсен. Йому вдалося якщо не перевершити Ентоні Гопкінса, то хоча б вийти з його тіні. Знову в кадрі дуже небезпечний Ганнібал: він маніпулює і вбиває без найменшого жалю. Жертви та їхній порятунок відходять на другий план. До того ж, найчастіше Ганнібал вбиває інших психопатів, тому їх навіть не шкода. Це історія, де фансервіс виведено на абсолютно небачений рівень. Демонічний канібал стає героєм-коханцем. Атлетична статура + любов до готування = ідеал. Хто б не мріяв про такого? Симпатизування темному персонажу переросло в абсолютне обожнювання. Ледь не закрадається думка: то й що, що він їсть людей? Зрештою, хто не без гріха?

 

В образі Ганнібала Лектера жорстокість стала просто естетичною категорією. Адже всі знають: в кіно кров не справжня, тому литися вона може хоч рікою, хоч фонтаном. Зовсім не страшно, навіть принадно. Саме тому документальна книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» діє, наче холодний душ.

Ніч людожерів

Справжні психопати лякають куди більше за вигаданих. Під однією обкладинкою у перекладі Андрія Бондаря зібралося п’ять історій про тиранів, які правили у ХХ столітті. Розповідають про них очевидці, але не друзі чи вороги, а кухарі – ті, хто роками й іноді навіть десятиліттями перебували максимально близько до людей, що одним розчерком пера могли відправити сотні нещасних на страту. Це дуже інтимна розмова про смаки та звички історичних персоналій, про яких ми знаємо з підручників та новин.

Саддам Хусейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро й Пол Пот – різні країни, різні масшатаби злочинів, але дещо їх таки об’єднує: жорстокість та потреба в їжі. Вітольд Шабловський чотири роки збирав інформацію для своєї книжки, вишуковував людей по всьому світі, вмовляв поговорити з ним і зрештою брав інтерв’ю у кухарів, яким доводилося поєднувати на своїй кухні кулінарію з високою політикою. Ось правитель Албанії Енвер Ходжа, у нього діабет і він сьогодні не в гуморі. Пан К. повинен придумати, як покращити йому настрій – і, можливо, так урятувати кількох людей від розстрілу. Ось майбутній диктатор Уганди Іді Амін, він тільки-но здійснив державний переворот і приїхав у резиденцію свого суперника. Отонде Одера мусить нагодувати нового лідера країни, що урятувати себе і весь персонал резиденції. Часом розказані легко та з гумором оповідки про побут диктаторів кидають у холодний піт.

 

Жоден із цих диктаторів не був канібалом. Навіть Іді Амін, про якого ходять такі чутки, людей найімовірніше не їв. Але людожерство їхніх режимів та ідеологій кладе Ганнібала Лектера на обидві лопатки. Пол Пот, наприклад, дуже любив кисло-солодкий суп та салат із папаї. І поки Йон Муун готувала все це для нього, а сам лідер Червоних Кхмерів поглинав свою трапезу, він продовжував вбивати людей. «Майже два мільйони жертв за неповні чотири роки».

 

Парадоксально, але «Як нагодувати диктатора» – книжка не тільки про страви, але й про голод.

 

Посполиті диктаторів рідко ходять ситі. Ні, постійне недоїдання – вічний їхній супутник. Тоталітарні режими завжди «використовували голод як політичний інструмент. Голод був покаранням за непослух. Голод був покаранням за неправильне походження. Голод був покаранням за хворобу; за непридатність для Революції. Голод допомагав утримати дисципліну. Голод змінював усі думки…» Чи не відлунюють у цих словах болісні історичні травми? Чи не вторують вони нашому жахному сьогоденню? 

 

Естетизація зла – цікавий феномен, який багато говорить про суспільство, що має на це запит. І ні, мова йде не про затаєне бажання вбивати чи міфічний занепад західної цивілізації, а радше про потребу зазирнути у темну безодню свого єства. Живемо у парадоксальні часи, коли історії про маніяків ледь не заспокоюють: хороший це, мабуть, світ, який десяток смертей можуть перевернути догори дриґом. У своїх «Пробах» Мішель Монтень протиставляє варварський канібалізм злочинам своїх нібито цивілізованих земляків – і знаходить для дикунів-антропофагів куди більше співчуття. А Єжи Лец у «Незачесаних думках» наче доповнює його:

 

Хотів би, щоб весь світ став Ґран Ґіньолем.

Ох і садист же ти!

О ні, просто тільки там усе не насправді.

Оригінал статті на Suspilne: Смак людської плоті: темна принадність Ганнібала Лектера

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Трохи пояснень до нової глави Стихійного лиха

У новій главі Стихійного лиха я намагалась хоч коротенько, та пояснювати: хто є хто, але, здається, ясніше не стало) Тому, вирішила у блозі розповісти більш розширено.

Почну з самої назви Льйосальвхейм. Його ще називають

Його шаленство!!! Знижка!!!

Мої любі, сьогодні діє знижка на мою історію: 

Його шаленство

– Скасуй своє весілля. Коли твій наречений звалить з країни обговоримо, як саме я розв’яжу твоє питання.
Зведений брат криво посміхається і наближається

Українські письменники-воїни долучаться до BookForum 2022 у Львові

Українські культурні діячі, які з перших днів повномасштабного вторгнення рф боронять Україну, долучаться до 29-го Львівського BookForum.

Про це повідомляє пресслужба Львівської міськради, передає Ук

Привітики :)

Всім привіт! 

Я зовсім новенька авторка і рада доєднатися до чудового ком’юніті авторів! Довго хвилювалася, думала над тим, чи варто публікувати щось своє, проте все ж таки наважилася, тому запрошую всіх до свого

Повернення)

Всім привіт) Мабуть, ні для кого не секрет, що зараз складно видобути трішки часу та на будь-що. От і я не виняток та як завжди, зникаю з платформи на кілька місяців. Збиралася повернутися у листопаді з величеньким романом,

Перейти до блогу

Нові автори

Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Софія Заяць

Мій роман піднімає декілька тем: 1 Тема сексуальних домагань , через чоловіків і призму винуватий сам. 2 Ціна людського життя. 3 Тема технологій за якими люди не бачать людей. В мому фентезі є 4 основних легенди які формують його кістяк. 1 Мору (малі деталі є в Арці Істина ангела , один з найулюбленіших персонажів бо […]

Тоня Твіст

м. Київ Письменниця, перекладачка, авторка освітніх програм в «Lucky Academy». Пише для дітей та дорослих. Також пише детективи. Випускниця літературних шкіл, курсів та академії детектива. Публікується під псевдонімом в різних літературних журналах та збірниках. Лавреатка та фіналістка багатьох літературних конкурсів, серед яких: міжнародний літературний конкурсу до Дня Студента, (Канів, 2019); міжнародний літературний конкурс «Коли наблизитися…» […]

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Перейти до "Нові автори"