Скарби у столі ❤️

2022-08-21 14:00:23 Христина Лі Герман

Скарби у столі ❤️

    

    Для всіх, хто встиг прочитати роман “Берег тисячі дзеркал” відкриваю таємницю того, що пишеться у стіл. 

    Без зайвих слів – уривки із роману “Покинутий рай” для вас у цьому блозі. 

 

 

    Ми тисячі спогадів один одного. Ми живі поки живі ті, хто пам’ятає нас. Ми дихаємо, поки любов цих людей зберігає пам’ять про нашу любов.   

    Ми спогади. Ми слова. Ми погляди. Дотики.

    Ми – це “завтра”, для тих, хто розділив з нами “сьогодні” і “учора”.

    *** 

   “Мій покинутий рай – місце, де співають цикади, цвіте гібіскус і завжди найяскравіший захід сонця у відображенні її очей”.

    Ван Джин Хо©Покинутий рай

    *** 

    Слідом, праворуч, чую глибокий вдих і хрипкий кашель. Повертаю голову і завмираю, піймавши неможливо глибокий і незвичайний погляд. Чоловік спершу тихо відкашлюється, але продовжує дивитися прямо на мене. Дивитися так, ніби ми знайомі дуже давно, ніби я знаю його і дуже дорога йому, ніби моя долоня, яку він хапає в капкан своєї руки, вже не раз побувала в ньому.

    – Ван… – він шепоче, а Катя намагається привернути його увагу, поки він продовжує дивитися в мої очі, – Льотчик… Пілот… Ван Мін… Він живий?

    Голос чоловіка настільки глухий, ніби гарячий, та діє немов на контрасті до його чіпкого і сильного дотику руки.

    – Ви… Ви розумієте мене? – шепоче, губи рухаються, обвітрені і сухі, а очі уважно дивляться, ніби в душу заглядають.

    – Так… – відповідаю, примушуючи себе відігнати безглузду ману і зосередитися. 

    Тому стискаю руку  чоловіка у відповідь і чітко вимовляю: 

    – Ви у безпеці. Ми військові медики місії порятунку Комітету “Червоного Хреста”. З вами все буде…

    – В порядку… – зашепотівши, в’яло перебиває і майже непомітно усміхається куточком посинілих губ. – Я знаю ці… слова напам’ять, Чонса * (Ангел). Але… я поставив інше… питання.

    – Хто ви? І чому потрапили на цю територію? 

    Сем нависає над чоловіком, навіть не звернувши уваги на суворий погляд Катерини.

    Проте на нього ніхто не реагує, а чоловік продовжує:

    – Ви дасте відповідь? – звучить нове питання саме до мене, звучить так, ніби я повинна полегшити таку страшну звістку саме своїм голосом.

    – Мені дуже шкода… – стримано відповідаю, піднімаючи погляд на Сема, який явно не задоволений тим, що його ігнорують. – Мені…

    – Вам шкода, я чув… – від зміни в інтонації чоловіка, різко опускаю погляд назад до нього.    

    Опускаю, відчуваючи, як в горлі давить в’язкий клубок, тому що бачу сльози в очах цієї людини. Вони майже непомітні, виглядають як тонка плівка, що примушує погляд мерехтіти. Але не від радості, а від болю. Його болю, до якого я торкаюся навіть рукою, коли чоловіча долоня різко стискає, переплітає наші пальці, проводячи великим уздовж мого.

    Від того, наскільки цей дотик інтимний, особистий і близький, в грудях зупиняється дихання, а вигляд наших стиснутих у замок рук, карбується в пам’яті, як яскравий, неможливо засліплюючий спалах.

    – Не йди… Я не хочу залишатися… У цей момент, я не хочу залишатися наодинці…

    Мої очі повільно розширюються від переляку, тому що я бачу. Ясно помічаю, як життя покидає цю людину. Як воно вислизає з його погляду пеленою тих самих сліз. І навіть писк приладів, навіть вітер, який хльостає поривами по тканині тенту, навіть дощ, що барабанить важкими краплями по його даху, – все це не здатне витягнути з цього моменту в реальність. Ніщо не здатне повернути назад після слів незнайомця, який міцно тримає мою руку, поки помирає прямо на очах:

    – Я… Хочу, щоб ти знала… – на тлі команд і криків Катерини, його дихання обривається, але він встигає вимовити вустами останнє, що і стане тією самою точкою на шляху від “учора” до “завтра” для Міли:

    – Мене звали Джин… Джин Хо… 

    Дійсність повертається глибоким вдихом, коли його пальці повільно слабшають, а рука, яка тільки-но міцно тримала, стає безвільною і відпускає. Це кидає ніби під товщу води, коли звуки перетворюються на об’ємні і далекі, і тільки виринувши, ти відчуваєш, як починаєш дихати. Це переляк – миттєвий спалах найсильнішого страху. Так він повертає в реальність, побивши хвилями, викидає на цей самий піщаний берег, а мої руки самі відштовхують Діна убік.

    Немов здалеку, але швидко повертається все: дихання, відчуття серцебиття, контроль над власним тілом. Адже я підводжуся над чоловіком на колінах за лічені секунди і починаю реанімацію. Роблю глибокий вдих, щосили благаючи навіть власне дихання повернути цю людину назад. Він не може померти, не повинен, коли вимовив такі страшні слова в обличчя чужій людині. Тому мій подих гарячим потоком минає холодні вуста, щоб увірватися і витягти незнайомця назад. Я складаю руки в замок та не втрачаючи часу, опускаю їх на чоловічі груди, щоб натиснути і розпочати масаж серця. Повернути йому биття, бо власне настільки перелякане, ніби й саме готове зупинитися.

     Я спостерігаю за своїми діями немов з боку. Дивлюся на те, як смертельно перелякана дівчина з німим виразом відчаю на обличчі, намагається врятувати життя абсолютно чужої людини. Робить подібне уперше сама, і не тому що хотіла цього, або відчуває, що подібне принесе їй гордість за врятоване життя. Ні… Вона продовжує свої дії, лише для того, щоб людина, яка назвала перед смертю своє ім’я, попрощалася із нею, як з рідною, отримала шанс, сказати це знову. Можливо не їй, але для неї в цю хвилину подібне стає настільки важливо, що вона не помічає нічого.

    Тільки новий писк приладів, знаменуючий відлік та частоту пульсу. Тільки новий гарячий подих в губи, який мимоволі наштовхнувся у відповідь на такий же, але холодний, повертає мене з іншого вирію. Дає зрозуміти, що вийшло, що руки тремтіли недаремно, а власне дихання почуло мої прохання.

 

 

    Мені б присягнутися, що назавжди. Повірити у те, що навколо не казка. Його погляд пестить, його слова оберігають, його руки втримають, коли несила йти. Але як же боляче, коли він далеко. Чи могла я подумати, що колись біль від туги пересилить біль самотності? Ні. Я думала туга це і є самотність. Проте, все інакше. Туга – це, коли я не чую його голос, і він не обіймає мене зі спини. Господи, як же приємно відчувати тепло його рук, відчувати силу його обіймів, чути гарячий шепіт і танути. Розчинятися в ньому, зливатися з ним, врешті-решт, ховаючись від всього світу. 

    Він мій сад, оповитий туманом гірських вершин. Він моє небо, що дивиться у будь-якій точці світу його очима. Він моє дихання, з тієї самої хвилини, як подарував найсолодший поцілунок. Він мої ліки від усіх бід, страху, тривоги і невпевненості. Він в мені. Він живе в моїй посмішці, в словах, в усіх вчинках. Він поруч, тому що я знаю, що не одна. Посміхаючись, я намагаюся проживати кожну секунду очікування з надією.

    Я живу і чекаю його. 

    Самотність інша. Самотність – смерть для душі. 

    Я знаю, як це. Знаю, тому що мало не померла у власній порожнечі. 

    Ледь не загубила себе… 

    Але зустріла його.

    Міла Герман©Покинутий рай

   ​​​​

    Лейтмотив роману музична композиція нижче. Під цю пісню новела “Покинутий рай” була написана ще у 2018 році. 

 

    

 

    Певне і цього разу, вже в 2022 році, ми зустрінемо Мілу і Джина знову восени. 

 

    Ваша Христя Герман ❤️

Оригінал статті на Букнет: Скарби у столі ❤️