Сиквел чи приквел?

2021-08-09 20:53:10 Володимир Сіверський

Сиквел чи приквел?

Напевно, усі шанувальники сучасного кіно, принаймні один раз чули слово «сиквел» (англ. «sequel» – продовження, наслідок). Термін є означенням того, що даний аудіовізуальний твір є продовженням вже відомої раніше стрічки, із тими самими головними героями. А подекуди і з продовженням початкової сюжетної лінії. Так, сиквелом є фільм «Чужі» (стосовно свого попередника «Чужий»), або «Хижак-2», чи «Смертельна зброя-2», або ж «Міцний горішок-2». Подібні твори зазвичай називають одним словом – «франшиза», тобто те, що може тривати, розвиватися і поширюватись безкінечно, в залежності від творчих можливостей авторів. На відміну від серіалів, котрі початково задумуються як довге, часто безкінечне телевізійне шоу, сиквели дуже часто створюються спонтанно, на піку фінансового успіху того чи іншого фільму. Причина очевидна: одного разу проголосувавши доларом за цікавий фільм, глядачі влюбляються у його героїв і охоче посунуть до кінотеатрів, аби побачити продовження і знову повболівати за своїх кумирів. На жаль, не завжди сиквели бувають цікавішими за оригінальний твір. А подекуди є просто блідим відбитком колись успішного автентичного кіна. Напевно, саме тому в Радянському Союзі сиквелів не знімали (за винятком комедій Гайдая). А єдине, що спадає на згадку – то бойовик «Хід у відповідь», який є вельми невдалою спробою створити продовження класичного фільму «У зоні особливої уваги».

У художній літературі так само присутні сиквели і приквели. Започаткував цей жанр не хто інший, як славетний античний поет Гомер, котрий написав спочатку «Іліаду», а потім «Одіссею». І створив у такий спосіб першу літературну франшизу. Його наступником і фактично зачинателем чистого жанру продовження був французький письменник О.Дюма, котрий витворив легендарних «Трьох мушкетерів» та два продовження – «Віконт де Бражелон, або двадцять років потому» та «Десять років потому».

Проте найбільш привабливий для різного роду сиквелів сюжет – то історія Ісуса Христа. Фактично 90 відсотків художніх творів на новозавітню тему – то опис подій, що сталися після вікопомної драми на Голгофі. Так, герой П.Лагерквіста «Варрава» проживає своє нове життя вже після загибелі Вчителя. А романтичні герої твору Г.Сенкевича «Quo vadis?», переживають епічні події пожежі Риму та гоніння на перших християн за три десятиліття після страти Ісуса.

А яка ситуація з приквелами? До них можна віднести роман Н.Казандзакіса «Остання спокуса Христа», де Ісус, перебуваючи між небом та землею, ніби проживає життя знову, спочатку, але інакше, із геть щасливішим фіналом. Те саме можна сказати і про твір Ж.Сарамаго – його Ісус так само живе дещо іншим, відмінним від канонічного життя, а сама історія крутиться навколо батька Йосипа, котрий не спромігся врятувати безневинних немовлят Віфлеєму.

У чому феномен євангельського сюжету, що він такий затребуваний серед авторів? Напевно, єдиної універсальної відповіді на це не існує, адже у кожного талановитого борзописця своя власна спонука. Хтось є глибоко віруючою людиною, тож звернення до подій Нового Завіту є радше потребою душі. Інший керується прагматичними спонуками, уважаючи, що такий твір буде легше продати. Можливо, хтось третій намагається у белетризованій формі подати власне (чи чуже) наукове відкриття, привідкрити завісу таємничості над подіями двохтисячолітньої давнини. Хай там як, але тема Ісуса Христа та його оточення завжди буде затребуваною і популярною. Бо ж саме у Його особі світ отримав новий ідеал для наслідування, а етнічні кордони перестали бути такими надійними як колись, оскільки світ став таким само універсальним та єдиним, як і сам Бог. Саме християнство сприяло кращому порозумінню між людьми, розвитку писемності та культури, поширенню ідеї толеранції та любові до подібних на себе.  

Так сталося, що я теж долучився до цієї теми. Причому ідея написати художній твір, присвячений Ісусу Христу, з’явилася десь років за п’ять чи шість до того, як я взагалі почав писати перші куценькі художні тексти. Можливо, саме завдяки цій ідеї я взагалі почав писати, бо ж вона визрівала в мені повільно, але впевнено і тривало. Сюжет мінявся кілька разів ще на стадії задуму, а вже підчас самої роботи текст переписувався тричі, бо щоразу, з останньою крапкою, я розумів, що це – зовсім не те, що мені хочеться висловити. На відміну від М.В.Гоголя, я не мав потреби тягати дрова та розпалювати гарячу грубу – достатньо було просто натиснути клавішу «deletе». Та й вже останню – третю – редакцію роману довелося скорочувати десь на чверть, аби позбавити зайвини і не відволікати читача від головного – того самого, що я хотів сказати. А варіантів фінальної сцени було два, тож довелося добряче поупрівати, перш ніж я обрав той, що мені особисто припав до душі і викликав бажання щиро, по-чоловічому заплакати.

То що вийшло у підсумку? Я написав ПРИКВЕЛ епохальної євангельської історії. Саме його, аби не множити вже відомі, жовані-пережовані, геть обсмоктані сюжети. Проте мій приквел ґрунтується на певному історичному факті, який неможливо спростувати, але можна спробувати пояснити. У результаті вийшла спроба історичної реконструкції, про вдалість чи відсутність такої  можуть судити лише читачі.

Ну, а якщо я когось зацікавив цим своїм текстом, то запрошую до мандрівки у минуле, на дві тисячі років назад. Коли кохали так само до нестями, як і нині. А може і більше, і сильніше, і щиріше. І не зважали ані на расу, ані на національність чи належність до геть іншої мовно-релігійної культури. Адже кохання – то єдина річ, заради якої варто жити. Все решта – від лукавого…

 https://booknet.com/uk/book/vangel-vd-panteri-b64150

Смачного усім читання! 

 

Оригінал статті на Букнет: Сиквел чи приквел?