Сергій Осока. Березень, Господи, квітень…

Гуляти я хочу, гуляти, чули? Ішов зі школи – шапку в Псьол викинув, нащо вона мені? На ту зиму якось уже буде. І листя палять, листя. Повигрібали, поскладали коло воріт, підпалили, стоять і дивляться. Я зі школи йшов – теж дивився. Зайшов у хату, сів, скинув зимові черевики, під канапу запхнув, кросівки знайшов, вони трохи тверді, місяців чотири їх не взували. Гуляти. Їсти. Гуляти.
Учора ми з Олегом ходили за щукою. Вона йшла протокою, красиво розсікаючи воду, зеленкувата голова була майже на поверхні. А ми – за нею. Олег тихо-тихо ступав із острогою напоготові, наче Посейдон у шкіряній куртці. Іноді Олег присідав навпочіпки, прикладав пальця до губ:
– Тихо. Чув, шакал? Тихо…
Неділя поволі відходила, чамріла. Із-за Скель уже насувався невблаганний понеділок. Щука розтинала воду, величезна, як дубова колода. Ми не мали шансів проти щуки. Олег нервово смикав недопалка, обпікав пальці:
– Ах ти ж… ах ти зараза… далеко вже!
Я поправляв довжелезні «забродські» чоботи. Два роки тому я мало рибам на корм не пішов у тих чоботах – ступив необережно, а там виявилося глибше, ніж я думав. Вилазив на берег, перевалюючись, як черепаха, чіплявся за товсте коріння бур’янів. Дід удома навіть не лаяв, коли побачив, а тільки сказав: «Утю-тю».
А сьогодні понеділок. Ось зараз я взую зашкарублі кросівки, знайду в сінях легшу куртку, за яку мати лаяла – позатягує все в село, нічого прилічного вже нема з одежі – грюкну дверима веранди й вийду за ворота. Побачу, як із пенька на повороті вистромляються зелені листочки. Закурю. Ну, трохи далі одійду від двору – і таки ж закурю, аякже. Як вертатимусь, пожую бузкову гілочку – вона ніби запах відбиває.
Сидимо з Кабаном на лавочці біля Горбенчихи. Кабан нудно канючить у мене цигарку. Я даю. Потім другу. Я даю. Я курю дешеві цигарки, а Кабан, якщо в нього гроші є, купує найдорожчі, з білим фільтром, у ядуче зеленій пачці з золотими літерами. Викурить за день, а тоді в мене стріляє або пробує випросити жменю самосаду в Кирила Хорта. Кирило смачно плює в долоню й тикає Кабанові через паркан величезну дулю. А зі мною Кабанові зручно, я й десять цигарок дам, хіба тільки скажу:
– Сашко, ти б ото не приндився, а купив би шось дешевше, а то вічно як бомжара…
Кабан присягається на Горбенчишині ворота, що завтра ось поїде в район і візьме оптом, ще й мене пригощатиме, ось побачу. Я не вірю.
Ми з Кабаном змушені сидіти біля Горбенчихи, хоча б поки не стемніє. Тоді мій дід здоїть корову, зайде в хату й більше до ранку не виходитиме. Можна буде прокрастися в літню кухню й посидіти там з Олегом, покурити, подихати мишачим і борошняним духом. Але зараз дід не пустить. Тиждень тому Олег зняв зі стіни дерев’яні ночви, якими вже років десять ніхто не користувався, поставив на підлогу, став на них ногами й гойдався, поки не переломив навпіл. Я завбачливо запхав ночви під піч, прикидав якимись лантухами, але дід наступного ж ранку все побачив. Зайшов і сказав прабабі:
– Поламали ночви, чули, ма’? Ночви, кажу, поламали!
– Оце більшого горя й не треба! – скрушно зітхнула прабаба й перехрестилася.
А ще дід не любить, коли п’ють воду просто з відра на колодязі.
– Передаси отому своєму друзяці, шоб він більш свого залужчанського сюрла у воду та й не пхав! Кухоль є на те!
Байдуже. Можна й без літньої кухні обійтися. Ось зараз Кабан накуриться, як павук, і піде додому їсти й спати. Він ніколи довго не гуляє. Його вечір чогось розморює. А мене – ні.
Я звертаю в дальню вуличку й іду аж до сосни. Видивляюся собак. Карповичі часом випускають на ніч свого шайтана. Дими вже не куряться, тільки тліють. Біля дворів скрізь чисто виметено й вигребено. Он у Литвишів на воротях табличка «Двір зразкового порядку». Улітку тут повно квітів, як ні в кого. Зараз нема. А вже скоро будуть.
Попереду щось манячить. Наближаюся. То Нінка Рогата йде, дві подушки несе. Рогата вона тому, що чоловік Грицько регулярно набиває їй гулі. Ці двоє взагалі-то живуть не в нашому селі, але коли Грицько напивається, то виганяє Нінку на вулицю. Сільрада дала їй тут хату покинуту. От Нінка туди й іде з подушками, щоб спати не твердо.
– Ти бачив, шо отам-о? – кинувши подушки в піщугу, каже Нінка.
– Де? – здивовано роззираюся я. Нічого, окрім дворів, що ледь тремтять у мороці, наче й нема.
– Отам… отам. Ну подивися ж, – каже Нінка. Її голос такий схвильований, що я вдивляюся в те місце, куди вона показує. Але там тільки закинутий колодязь у чагарях, навіть без відра.
– Та нема там нічо, баб Нін, – невпевнено відказую я.
– Ну як нема, – майже тулиться Нінка до мене, дише самогонкою й цибулею, – там Матінка Божа плаче…
Я про всяк випадок відходжу від Нінки на два кроки. Хтозна, що з нею таке. А сам дивлюся на колодязь. Трухлява ляда перекособочена, ланцюг поржавів, держак на корбі, як рука, відставлена вбік. Колись тут брала воду Гапка. Тепер ніхто не бере. У кожного в дворі є свій колодязь.
– Плаче-плаче. Ручку поранила об терен, – каже Нінка, і в її очах засвічуються якісь облудні вогники, – піди ж, піди, перев’яжи чим-небудь.
Нінка майже штовхає мене до колодязя.
– Пішліть, я вас додому доведу, баб Нін, – кажу я й піднімаю з дороги важкі подушки.
– Безсовісний ти й безжалісний, – хитає головою Нінка, але береться за мою руку.
Ледве впоравшись із поржавілим замком, я вручаю Нінці подушки, впускаю її в хату, а сам сідаю на лавці й ще довгенько сиджу, прислухаючись. Місяць стоїть наді мною здоровий, як колесо від трактора. Я ретельно оббираю реп’яшки з кросівок, обтрушую холоші. Дим випускаю повільно – і він тягнеться густою хмарою вгору.
Вертаюся не вулицею, а грядками, повз кладовище. Ніякої там, звісно, Матінки Божої не було, але йти туди зараз, під таким-от місяцем, чогось зовсім не хочеться. Може, зустріну на зупинці Олега. Ночі ще багато. Можна піти до мене в літню кухню, можна – до нього, курити й кидати недопалки в піддувало. Можна спробувати виманити з хати Катьку. А можна піти купатися. Вода буде холодна, аж гаряча. Горлати на всю річку, а тоді вискочити на берег, чуючи, як по голому тілу розливається тепло. Стрибати на одній нозі, а тоді піднести до місяця годинник і завважити, що вже квітень.
“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
Оригінал статті на НСПУ: Сергій Осока. Березень, Господи, квітень…
Блог
Олександр Алфьоров озвучив 5 пріоритетів трансформації Українського інституту національної памʼятіНовопризначений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров провів першу зустріч із колективом установи та презентував п’ять ключових напрямів роботи, які визн
На окупованих територіях росія нав’язує школярам пропагандистські «азбуки»На тимчасово окупованих територіях України першокласників навчають за «азбуками», наповненими російською пропагандою. Про це на фейсбук-сторінці повідомив правозахисник і засновник Схід
Оголосили програму літературної сцени фестивалю «Виделкаfest»З 25 по 27 липня в Одесі триватиме третій фестиваль української культури «Виделкаfest». Однією з центральних подій стане Літературна сцена, у програмі якої — понад 30 авторів і авторок,
Українці 2025 року більше скаржаться на порушення закону про мовуУ першому півріччі 2025 року до уповноваженого із захисту державної мови надійшло 1410 звернень громадян — на 348 більше, ніж за аналогічний період 2024-го. Про це повідомили на сайті с
В інтернеті не втрачають спроб збувати книжки з рф і білорусіУ червні 2025 року Держкомтелерадіо зафіксував понад 400 випадків розміщення забороненої видавничої продукції російського та білоруського походження в українському інтернет-просторі. Пр
Перейти до блогу
Додати коментар
Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.