Самотні нормальні люди: 5 актуальних українських прозових книжок

Самотні нормальні люди: 5 актуальних українських прозових книжок

Класика новелістики, романи виховання, постмодерністські експерименти, ніжні тексти в атмосфері fin de siècle — у добірці української прози «Читомо» є все і трохи більше. А ще у фокусі майже кожного твору — митці і їхні переживання. Це не навмисне, у нас просто дуже митецьки сфокусована література. Не вірите? Саме час пересвідчитися.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2024» до Книжкового Арсеналу, створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

«Фанатка. Біполярна історія»

Христина Морозова. — Київ: Віхола, 2024. — 248 с.

Владислав: молодий арткритик, харизматичний лектор, алкоголік (іноді у зав’язці) — абсолютно нестерпний персонаж. Анна: у минулому активістка, тепер шанувальниця Владислава, має біполярний розлад — спочатку сподобається, згодом дратуватиме. Ви вже зрозуміли, так? Роман «Фанатка» Христини Морозової — про героїв, які бісять. Про нелюбов, яка триває між ними. Про фагоцитоз на рівні цілих особистостей: спочатку Владислав поглинає весь простір і навіть думки Анни, згодом вона починає відвойовувати своє і переходить у контрнаступ. 

 

У всіх нас є знайомий Владислав, або й кілька: збіса розумний, привабливий, однак дещо манірний, іноді по-дитячому щирий і відкритий, та частіше людина масок, дослідник-у-собі. Цей конкретний Владислав цікавиться Олександром Мурашком і збереженням його будинку в Києві, за що готовий боротися до кінця, тим паче як виявляється, кінець Владислава значно ближче, ніж він сподівався. Навколо арткритика планетами обертаються інші дослідники, художники та працівники держустанов, які на різному рівні млявості підтримують Владову ідею лишити нащадкам архітектурну пам’ятку, а не черговий ЖК з романтичною назвою. На протилежному полюсі — забудовник, також готовий іти до кінця у своєму бажанні садибу Мурашка таки знести. Драма загострюється ще й тому, що забудовник має козир у рукаві: можливість суттєво подовжити Владиславове життя. 

 

Коли Анна, віддана слухачка лекцій, екскурсій і просто п’яних теревенів критика, дізнається про його хворобу, то негайно пропонує оселитися разом, аби вона могла допомогти чоловікові й у разі потреби викликати «швидку». Вони ділять квартиру на вулиці Пушкінській (тепер, на щастя, Чикаленка), ховаються по власних кімнатах, намагаються не перетинатися у коридорі, перефарбовують шматок кухні чи то з нудьги, чи то, бо Ротко передивилися, по черзі гуляють із лабрадором Рафаелем. Одне слово, поводяться не як друзі та не як чоловік і жінка, які щойно з’їхалися, а як пара, що вже років 20 у шлюбі й страшенно від того шлюбу втомилася.

 

Що далі прогресує хвороба, то більше здається, що ці двоє міняються місцями: Владислав дитиніє, тоді як Анна, навпаки, віднаходить у собі сили — поєднані посудини, де кожен залежить від іншого.

В якийсь момент жертовність героїні доходить до такого рівня, що вона пропонує віддати Владиславові частину власної печінки (Прометей та орел, на яких ми заслужили).

Однак критику видається, що жінка просто пробує захопити його тіло ще й у такий спосіб. Хвороба тут — ніяка не метафора, вона дуже реальна і фізіологічна, нестерпна, ніби велика шафа посеред кімнати: куди б не йшов, натикаєшся на неї. 

 

Коли, здавалося б, сподівань уже немає, Владиславу приходить запрошення від американського університету, про яке він завжди мріяв. Фаустівська історія трансформується у христологічну, адже для того, аби поїхати за кордон, обійняти там посаду і навіть отримати кошти на таку потрібну операцію, чоловік має відмовитися від захисту садиби Мурашка. Тим часом у цих поїдених минулим стінах виростає сквот — відбуваються лекції та дискусії, збираються друзі, і навколо Анни формується новий активістський осередок. Будівля оживає, стає частиною міського простору, складного, еклектичного.

 

 

Київ у романі живий, справжній. Читаючи «Фанатку», хочеш опинитися у таємничому пабі на горішньому поверсі (не існує), перелізти через паркан і глянути на дім, де провів стільки років Мурашко (існує), а ще ніколи не проходити навіть поруч з арабським нічним клубом на Бессарабці (існує, а шкода).

 

Втім, ще більше хочеться всіх захистити й помирити. Ми звикли, що кохання є рятівним колом, божественною індульгенцією, тим, що завжди перемагає смерть, і не готові сприймати інших патернів. Однак секрет у тому, що тут нема кохання, є лише любов. До міста, мистецтва, навіть трохи до людей. А ще є пам’ять, яка дозволяє тривати. «Панічно лякала сама думка, що твір мистецтва можуть знищити чи ще гірше — забути», — так пояснено, чому Владислав обирає професію не митця, а археолога мистецтва. Фокус уваги зміщується на береги, примітки, на тих, кого звично не помічають або сприймають як авторів-невдах, які тільки й можуть, що коментувати чуже, адже створити власного не здатні. Однак історія доводить, що критика теж може бути дорогоцінною і навіть когось або щось врятувати. Мене як критикиню ця думка, звісно, гріє.

 

Купити книжку

«Ermetismo»

Сергій Лущик. — Київ: Темпора

Існує такий тип романів, які можна описати фразою «нічого не зрозуміло, але дуже красиво». «Ermetismo» Сергія Лущика цілком відповідає такому визначенню. 

 

Це герметичний текст, але водночас відкрита система, що розростається, ніби міцелій, і до неї доєднуються все нові й нові інтертексти: Томас Пінчон, Дон Делілло, альбоми Емінема, серіали Netflix, тексти модерністів і сюрреалістів, новини, медичні атласи, трохи Шекспіра, графіті на зупинках громадського транспорту — жодної ієрархії, тільки глобальне прийняття.

 

Він — Лео (польд) Квітка (так, Джойса, до речі, теж багато), вона проходить під кодовим іменем Моллі, втім, Лео називає її Еммою. В неї є чоловік Шарль, в Лео — тільки Моллі й нехитра розвага: відправляти Шарлю анонімні листи із суперечливими вказівками та розпорядженнями. Шарль вірить у свою шпигунську місію, тож шукає всюди сепаратистів — триває велика війна. То зауважить підозрілі підморгування прожектора, то намагається з’ясувати, хто ставить мітки на вулиці та чи взагалі ці мітки існують. Моллі та Шарль поєднані не лише тривалим шлюбом, що давно фактично закінчився, а й спільною втратою, про яку обоє згадують хіба натяками.

 

«Ermetismo» нагадує картину у техніці пуантилізму: плями поєднуються, накладаються, герої починають розмову про Ясона, а потім переходять до Берґсона. Будь-яка дрібниця, співзвучність, віддалена асоціація породжує нове коло, стає яскравою цяткою.

 

Найстрашнішою ж виявляється нереальний приціл ворожого снайпера. 

 

Світ Лущика привабливий тим, що в ньому все можливо: яблуко розростається до розмірів кімнати й витісняє звідти господаря, Ніколас ван Тюльп, лікар з тривожними руками, вимагає справедливості — повернути його ім’я у назву картини. Кільця дерева здатні перетворитися на кільця Сатурна, а слова Вістена-Г’ю Одена стають віддзеркаленням фрази Фрідріха Ніцше. Діалоги героїв перемежовані світлинами, на яких гілки дерева скидаються на звивини мозку, а яблуко підписано фразою «Ce n’est pas une pomme».

 

До слова про рослини. Лео та Моллі зустрічаються у готелі «Sub Rosa», таємному місці, під розою. Це і про ім’я Рози, і про те, що хай як називати троянду, «не зміниться в ній аромат солодкий», тобто наша основа лишається сталою, навіть у сезон штормів. А ще це образ настільки перенасичений символами, що він буквально зникає, ховається під нагромадженням значень. Так само зникають герої, розчиняються в алюзіях, покликаннях і цитатах. Що лишається? Сміх. Наприкінці виявляється, що світ врятує не кохання, а саме сміх. Приваблива думка, еге ж?

 

Книжка готується до друку

«Сіра пейна»

Анатолій Дністровий. — Київ: Віхола, 2023. — 208 с.

Оресту за 40, він художник, що мешкає у містечку Будич, якого не існує, але яких в Україні тисячі. Колишній корпус, що належав радіоламповому заводу, відомий під кодовою назвою Вулик, заселили десятки митців. В кожного — своя комірка, своя техніка, свій відчай. Жодних кар’єрних перспектив чи сподівань на прихильність долі, тільки ікони, замовлення від багатіїв без смаку і полотна для м’ясокомбінату.

 

Все життя Ореста — це палімпсест: від писання нових картин на попередніх до накладання сюжетів, думок і бажань. Однак це не якийсь там веселий, грайливий постмодерністський палімпсест у дусі свята воскресаючого духу, а суцільна сіра пейна, Ротко у найтемніший, прикінцевий період свого життя. Між рядків лунає беньямінівська думка про те, що мистецтво — це предмет торгівлі, ауру остаточно втрачено, а музейний простір перетворився на супермаркет. Тільки, знов-таки, замість жвавого карнавалу споживацтва, як-от у Беґбеде чи веселого множення, як у Воргола, маємо мляве виживання небезталанних, однак майже безнадійно загрузлих у побут митців, хай цей побут і малярський.

 

В Ореста є коханка Дана, яку він ніяк не наважиться назвати своєю дівчиною, — чи то через різницю у віці, чи загалом через страх бодай щось ствердити, безкомпромісно висловитися (ймовірно, власні картини Орест замальовує із цієї ж причини). Ще в Ореста є сусід по студії Ва́лєр, чиї оголені натурниці опиняються за перегородкою, щойно на горизонті з’являється сувора Валєрова дружина. Іконописець Ніцше — живий нав’язливий філософський цитатник. І Льоня — чи то учень, чи то прихильник, чи то просто юнак, якому потрібна рекомендація, аби поїхати у Німеччину на стипендію. Цікаво, що цілком затишно Оресту лише поруч із Льонею, адже так він може прибрати пози ментора, вчителя, порадника, про що потайки мріє, хай і заперечує такі приземлені бажання. Головний герой впевнений лише поруч із менш досвідченими, як-от Дана чи Льоня або ж, у крайньому разі, донька Таня.

 

 

В одному епізоді двоє хуліганів підбивають Орестові око і наказують триматися якомога далі від Дани. Кількома сторінками пізніше художник назве себе циклопом. Справді, щось поліфемівське у цьому образі таки є, навіть парубоцька майстерня-печера на місці. До слова, у Гесіода циклопів описано як вправних ремісників, що виготовляли артефакти для богів, зокрема блискавки для Зевса, однак завжди йшлося про crafts, а не arts, щось ужиткове, а не прекрасне. Тут роль богів відіграють колекціонери Оксана і Вітя, які, прийшовши оглянути Орестові роботи, сперечаються чи пасуватиме полотно до шпалер у вітальні.  

 

Орест дуже хоче видаватися справжнім митцем, бездомною богемою, не зрозумілою філістерам. Показово, що він ніяк не може доробити ремонт у квартирі, а тому кілька років мешкає у майстерні, страшенно боячись зануритися у звичне життя і втратити відчуття внутрішньої невлаштованості, той нерв, який змушує перебувати в постійному пошуку. У квартирі він зробив тільки ванну, однак не хвилюйтеся: Орест не Марат, його не вб’ють. 

 

«Свобода — це звільнення від зайвого», «Кожен митець по-своєму безхатченко», «Творчість — це мужність» — заявляє він своїй доньці Тані. Коли замислитися, в цих афоризмах, які цілком можна уявити собі як татуювання, значно більше пози, ніж позиції. Чому? Насправді Орест страшенно боїться, що одного дня старі мистецтвознавці його таки визначать, класифікують — і він назавжди лишиться представником якоїсь регіональної малярської школи, яку виокремили, аби писати про неї нудні дисертації. Рамки обмежують, тож час від часу герой міняє техніку і стиль, пише поверх давніх робіт. Дочка, прийшовши до нього у майстерню, зізнається, що навряд впізнала б тата за новими творами.

То чи не втратив цей корабель Тесея власного осердя? Творення як процес, а не остаточний результат — ось що важливо Орестові.

Імовірно, художника цілком влаштовувало б, якби після закінчення роботи його картини просто зникали. Добра якість для геніального шеф-кухаря, але чи пасує вона художникові?

І чи справді Орест художник?

 

«Вулик — понад усе», — промовляє він в одному з епізодів. Це гасло студентського співжиття, яке дещо затягнулося, комуни, яка моментально розпадеться, щойно зникне той, навколо якого всі збиралися. Бо чи є в цих художників бодай щось спільне? Бджоли у вулику відомі своєю кооперацією та жертовністю. А що звело поруч Валєра, Ніцше, Михася, Льоню? Будич? Завод? Спільна міфологія? Тюбики?

 

Сіра пейна — фарба, яка під дією світла стає нейтральною: бузковий підтон вицвітає, і глядач отримує звичний сірий. Це колір, що не витримує тривалого зіткнення із реальним світом, щось летке й уразливе, створене, аби лишатися у тіні. Винеси його на сонце — і все пропало.

 

Купити книжку

«Віндобонський апокриф»

Катерина Девдера. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. — 296 с.

Початок XX століття — це час емансипанток, письменниць, науковиць, які змінювали ландшафт епохи. Неймовірно вдала епоха, аби обирати собі там героїнь. Маємо роман про сильних жінок у красивих, здебільшого міських декораціях. А ще про трішки слабших чоловіків. Повіяло атмосферою «Фелікс Австрії» Андрухович? Так і мало бути. 

 

«Віндобонський апокриф» — це історія самопізнання, самозаглиблення, нарешті, оповідь про те, що буває непросто глянути на себе в дзеркало і прийняти такою, якою ти є. Як зазначає Девдера, роман є «продовженням попередньої поетичної збірки “Листи до Майстра” про кохання мисткині до митця». Тут любовних історій цілих дві, земна і мистецька, ерос та майже агапе. І головним питанням лишається те, кого ж обере Марта Кравченко, художниця, що так любить перевдягатися: свого викладача Стефана, який постійно кудись втікає, чи лікаря Антонія, який про неї піклується. Вибір непростий, а «любов — найбільше стихійне лихо», —  як каже віденський професор Віктор фон Кайзерфельд. Останній знає, про що говорить: він досі палко закоханий у власну дружину, що багато років тому втекла зі студентом, залишивши чоловікові сина, дюжину суконь і колекцію орхідей.

 

Втім, це не так любовний роман, як історія зростання, формування особистості. Тож ще одна ключова тема — жіноча дружба, союз художниці та скульпторки, Марти та Анни. Оте щасливе співжиття, про яке так мріяли героїні «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської.

Творчість є ключовою темою оповіді, тільки мисткиня здатна своїм життя до себе дорівнятися.

І хай як непросто завойовувати місце у чоловічому світі, де жінці відведено роль натурниці, по суті, об’єкта, а не суб’єкта творення («Жінки — прекрасні в коханні, а не у штуці», — міркує Стефан), та Марта «з тих, що радше помре чи збожеволіє, аніж зупиниться». Їй таки доведеться пройти освяченим гендерними студіями шляхом емансипації: від наслідування чоловіків до спротиву і, врешті-решт, віднайдення самості. 

 

Мартине життя теж є мистецтвотворенням, тільки тепер об’єкт – вона сама: білі сорочки під темними сукнями зі срібними ґудзиками, «ніби хтось дістав із полиці нотатник у чорній палітурці й розгорнув його», капелюшки із павичим пером, тонкі зап’ястки, смілива червона троянда серед білих у букеті дебютантки — дівчина свідома своєї привабливості, але зовсім не манірна. Вона — протилежність до хворобливої туберкульозної краси fin de siècle. У неї сильні серце і руки, рішучий голос, а лікарю Антонію після огляду Марта прямо каже: «Я волію радше вмерти, ніж жити рослинним життям». Рослини тут недаремно: Антоній — син уже згаданого професора фон Кайзерфельда, що зростав поміж маминих орхідей. Троянду Марта подарує Стефану після танцю на балу. Так, це війна орхідеї та троянди. Тільки орхідея зростає лише всередині будинку, а троянду заведено зрізати й ставити у вазу. Марті ж не досить горщика з товстого скла, то жінка-пташка, що навіть всміхається «перелітним усміхом». 

 

Кожен герой пройде власний шлях: від кабінету до хати в Карпатах. Від упереджень до прийняття. Від маскування до оголення. Це історія про оновлення, відкидання зайвого і висловлення ще невимовленого — власне, як уся історія мистецтва. 

 

Купити книжку

«Три зозулі з поклоном»

Григір Тютюнник. — Київ: Pabulum, 2023. — 248 с.

Григір Тютюнник бачив війну дитиною. Бачив війну дитиною — сьогодні ці слова звучать не так, як 15 років тому, еге ж? Уважний юний погляд на суперечливий світ, де вирви від бомб поросли першою травою, а курними шляхами їдуть обози із солдатами, в яких можна випросити банку тушкованки. Та навіть найхолоднішої весни м’ята, що росте на болоті біля річки, вистрілює у небо прозорими листочками, а десь внизу, в ущелині, випинається ніжна зав’язь. Отже, є надія.

 

Герої новел одного з найкращих українських стилістів XX століття постійно чогось чекають: листа із фронту чи заслання, повернення батька, першого побачення — але дива не стається. Лише деякі найрішучіші припиняють чекати та беруть справу у свої руки: хтось слідує за солдатами, хтось сідає у човен до коханого, а дехто тікає від злої мачухи й оселяється в іншому регіоні. Втім, навіть тоді диво не обов’язкове, хай чого нас вчили голлівудські мелодрами.

Тексти Тютюнника добре інтерпретувати крізь призму філософії Камю, ідеї абсурдності цього світу та бунту, який є самоцінним, однак здатні на нього одиниці.

Персонажі оповідань — якщо не бунтівники-невдахи, то обзервери, які спостерігають, як їхнє життя плине повз, ніби човен за водою. Часто це нічиї діти, навіть якщо їхні батьки формально живі; або абсолютно самотні люди, навіть якщо вони перебувають у шлюбі. Мимохідь герої зустрічаються з іншими самітниками, поєднуються лише на мить, аби згодом розлетітися врізнобіч, навіть не попрощавшись, як у повісті «Облога». 

 

Це проза деталей і відчуттів, і головне відчуття тут — невкоріненість, недолюбленість, неприкаяність. Проза виструнчена і відшліфована, адже мала форма не терпить нехлюйства. Тексти майже нестерпно досконалі: читаєш Тютюнника — і розумієш, що ніколи не навчишся писати так прозоро і точно. Можливо, найкраща коротка проза, яку ми мали у XX столітті. Добре, що її перевидають.

 

Купити книжку

 

У просторі фестивалю Книжковий Арсенал Вітрину новинок формуватимуть видання про війну будь-якого жанру, теми чи вікової категорії представлені видавцями й книгарнями на ярмарку Фестивалю-2024.

 

Оригінал статті на Suspilne: Самотні нормальні люди: 5 актуальних українських прозових книжок

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

В Україні запровадили механізм добровільної відмови від вченого звання

У Кабінеті міністрів затвердили постанову, що визначає механізм добровільної відмови від вченого звання. Її оприлюднили на вебпорталі органів виконавчої влади України.
До затвердження р

У Словаччині поет скоїв напад на прем’єр-міністра країни Роберта Фіцо

Прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо поранили під час стрілянини перед Будинком культури у Гандлова, де проходило засідання уряду. Про це повідомив словацький новинний сайт Aktualit

Хто з українських письменників-класиків одягав вишиванки

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки. Зараз вишита сорочка є невіддільним символом української ідентичності, котру українці одягають не лише на свята. Цікаво,

Із життя пішла канадська письменниця і нобелівська лавреатка Еліс Манро

У віці 92 років померла канадська письменниця, майстриня короткого оповідання, лавреатка Нобелівської премії з літератури-2013 Еліс Манро.
Еліс Манро народилася 10 липня 1939 року в Онт

Стало відомо, які книжки Україна представить на виставці у Польщі

Наприкінці травня в Палаці культури й науки у Варшаві відбудеться Міжнародний книжковий ярмарок, на якому Україна представить національний стенд і літературну програму. Про це повідомил

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"