Раби повсюди однакові: «Пісня відкритого шляху» Артема Чеха

2024-12-06 08:00:00 Тетяна Петренко

Цьогоріч вся читацька аудиторія з нетерпіння чекала на новинки від топових українських авторів. І, звісно, очікувала, що це будуть книжки про війну. Таким було очікування до «Катананхе» Софії Андрухович, таким було очікування до нової книжки Артема Чеха, який сьогодні є не тільки перспективним письменником, а й військовослужбовцем. Мовляв, кому іще писати великий роман про нашу дійсність, як не йому. Артем Чех справді написав книжку про війну. Але не про російсько-українську, а про громадянську війну у США. 

Від росіянина до українця

Якщо ви ще не читали книжку Чеха, «Пісня відкритого шляху» тригерне вас з першої глави. Бо коли на третьому році війни відкриваєш книжку військовослужбовця, точно не чекаєш, що її перша глава називатиметься «Росіянин». Але стиште свої емоції. 

 

Головний герой цього роману — українець Гнат, який після кріпацтва, досвіду війни в Європі й мореплавства опиняється в Америці. Його національна самоідентифікація — сильна. Така сильна, що справжнім селянам ХІХ-го століття таке могло й не снитись. Але всім навколо Гната байдуже й незрозуміло, що таке «українець». Тож вгадайте, як його всі називають?

Артем Чех. Пісня відкритого шляху — Meridian Czernowitz, 2024. — 504 с.

 

Відтак починаються пригоди й митарства Гната, його шлях у громадянську війну і втеча з неї. Під час цих подій герой постійно змінює для інших свою ідентичність, щоб заховатись, не бути звинуваченим в дезертирстві (бо ж для всіх він просто американський солдат). У цій книзі він буде: «росіянин», «Людовік, колишній солдат», «капрал Людвік Ружковський з Четвертого Менського», «Гнат, від латинського слова вогонь. Але можна й Людвік». Але українцем в цих митарствах йому не щастить бути. Тут можна шукати паралелі військового життя Гната в Америці з військовими реаліями українців в імперській армії. Скажімо, в мемуарах українців часів Першої світової, автори описують, як імперська армія цілковито зрівнювала представників різних національностей з усіх найдальших закутків імперії. Дехто з солдатів російської армії цілком міг не говорити російською або знати її дуже погано, не мати жодних почуттів до «батьківщини», але це не звільняло їх від служби в цій армії. В схожу ситуацію в романі потрапляє Гнат і його товариш по митарствах, колишній раб Сем.

 

До слова, питання ідентичності — не лише відсилання до нашої з вами реальності й деколонізаційних роздумів. В іншій цьогорічній новинці, документальному романі «У пошуках Єви» Максим Беспалов розповідає, як стрімко українці в Америці ставали кимось знайомішим і звичнішим середовищу. Скажімо, їхні прізвища записували як ірландські. Василь в записах перетворювався на Wallie, Лука на Lucas, а прізвище Ориняк ставало O`Renock.

 

Тож декому з українців не щастило ані в житті, ані в офіційних документах зберегти свою ідентичність. Українцями вони могли стати хіба (спойлер) на цвинтарі. 

White supremacy

Як ми вже згадали, Гнат не єдиний герой цієї історії, в нього є чудова горе-компанія. Трійкою центральних персонажів, які подорожують в цій книзі є колишній кріпак-українець Гнат, колишній (хоча це залежить від обставин) темношкірий раб Сем та Хайке, жінка, яка за логікою ХІХ століття є рабою своєї статі, ще й має ампутовану руку і психічні проблеми. 

Гадаю, мало в кого з українських читачів виникатиме питання, чому українець Гнат потоваришував з рабом Семом. Та й сам Гнат не забуває систематично повторити свою думку для нездогадливих читачів. Він — колишній кріпак. Себто колишній білий раб у своїй країні. Тож товариські стосунки між цими героями не дивують. Але чи є ця логіка такою очевидною за кордоном?

І якщо тему з кріпацтвом і безправністю українців ми всі тут добре засвоїли, то американських читачів цей момент може дивувати. Тут хочеться згадати одну з цьогорічних дискусій на львівському BookForum, на якій мав бути присутній Артем Чех, але, на жаль, не зміг. Розмова власне стосувалась теми рабства. Журналіст Террелл Старр, засновник і ведучий подкасту «Black Diplomats» говорив про те, що українці у своїй постколоніальній позиції й боротьбі проти поневолення Росією нагадують рух Black lives matters. Так само рабство й кріпацтво попри колір шкіри підневільних людей є синонімічними феноменами. І так само як Террелл поєднує у своїй промові сучасних темношкі американців і українців, так само Чех поєднує американських рабів і російських кріпаків ХІХ століття. 

 

На перший погляд здається, що це типова історія про білого лицаря, який зі своїм вірним (і темношкірим) зброєносцем рятує даму в біді. Але ні. Ці трійко героїв варті одне одного. Гнат не є головним і відповідальним за все. Сем і Хайке мусять рятувати його і доглядати так само, як він рятує їх і доглядає за ними. Гнат не є білим супергероєм, для якого всі шляхи відкриті. Він загрожений, як і його компанія. Ці троє знайшли одне одного, і саме з таких як вони в історичній перспективі постане мультикультурна Америка, в якій жінки можуть голосувати й мати право на власне тіло. Оцю думку вже навряд зчитуватимуть українські читачі, але імовірно зчитають американські. 

Можна виїхати з війни, але…

Якщо вже в осерді роману історія про лицаря і даму, яку він рятує — чекай на романтичну історію. Звісно, між Хайке й Гнатом виникає близькість. Але їхні стосунки — це не романтична історія і не історія пристрасті. Це жага тепла (в романі є сцени, коли герої сплять поруч роздягненими не через сексуальні бажання, а з прагнення зігрітись), потреба врятувати цю людину, яка рухається з тобою зовсім поруч. Це історія вимушеної близькості — потреба мити одне одного, доглядати одне за одним в гарячці, а в одній зі сцен Хайке просить Гната допомогти їй, коли в неї місячні. Це близькість побратима і посестри, а не коханців. Зрештою, Хайке на війні — не цивільна особа. Вона медсестра, що не один десяток разів мала ампутувати кінцівки й бачити інші страшні речі. Під час війни жінка втратила не лише кінцівку, а й здоровий глузд та почала чимало пити. 

 

Таку ж природу мають стосунки Гната з Семом. Свою присутність на цій не своїй війні Гнат пояснює тим, що він, так би мовити, продовжує боротьбу за нашу і вашу свободу. Можете зчитувати за цим заклик до іноземців приєднуватись і підтримувати нас у нашій війні. Бо ж якщо Гнат боровся за свободу темношкірих в Америці, чому б їм сьогодні не підтримати нас? Адже й Террелл Старр каже, що ми однакові. 

 

Але що це ми про ідеї та про ідеї? Роман відсилає нас до вірша Вітмена та й сам зроблений як велика вигадлива поема. Його не назвеш поетичним в традиційному значенні цього слова.

«Пісня відкритого шляху» — той текст, в якому смакуєш слова й образи, епізодичних персонажів і діалоги, іронію і брутальність.

Смакуєш, навіть якщо ці слова не солодкі й приємні, а терпкі, гіркі й гидкі. Це той текст, в якому Сьюзен Зонтаґ знайшла б місце для того, що вона називала еротикою мистецтва.

 

Це хороша книжка, яка іронізує з концепту великого українського роману і великого американського роману, подає сцени в стилі Тарантіно, розгортає перед нами війну, але зовсім не ту, протягає місточок схожості досвідів через простір і час. І тут не важливо, чи хотів автор написати роман про війну, чи справді мріяв створити вестерн. Ми ж бо все одно знайдемо в книзі про митарства колишнього раба, випадкового українського емігранта і колись багатої нареченої, тінь того, що ми переживаємо в Україні.

 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Раби повсюди однакові: «Пісня відкритого шляху» Артема Чеха