«Пси, які приручають людей» Олени Максименко: як підлітку на війні приборкати свій страх
2022-11-14 08:00:00 Світлана Богдан

Олена Максименко. Пси, які приручають людей – Портал 2021 – 128 с.

Наприкінці 2021 року у київському видавництві «Портал» побачила світ повість Олени Максименко «Пси, які приручають людей». На той час книжкові підсумки року вже було підбито, і новинка лишилася без належної уваги. А дарма: розрахована на підліткову аудиторію, на той вік, коли якнайгостріше постають питання про справедливість світоустрою, книжка дає відповіді на болючі питання сучасного українського підлітка: як бути в цій війні? Як чинити з моїм страхом? Як жити серед вибухів та обстрілів? І багато інших, які від часів АТО до сьогодні стали ще більш виразними й актуальними.

АТО – це війна

Книжка вийшла ще до початку масштабної війни в Україні 2022 року й оповідає про події приблизно 2014 року – року початку АТО. Дія відбувається у прифронтовому містечку на Сході України, яке лишається неназваним. Головною героїнею є дівчинка-семикласниця Мірка (Мирослава). В її звичайні шкільні будні з контрольними і тестами вривається війна – через обстріли та вибухи в місті. Учні ховаються в підвалі школи, піджартовують одне над одним (бо ж кумедно, що деякі на «фізрі» так не бігають, як рвонули тепер). Родина Мірки виїжджає до села подалі від зони бойових дій і повертається через кілька місяців, коли українська армія бере містечко під свій контроль.

Абревіатури «АТО» в книжці немає – без жодних реверансів події на Сході України названо війною і прямо вказано на її винуватців: Мірка «знала, що війну розв’язали росіяни і деякі українці, які любили Росію. І ще хотіли, аби повернувся Радянський Союз і з багатьох країн утворилась одна велика держава. Одна гігантська Росія». Точніше не скажеш. Просто і зрозуміло про суть проблеми. Пояснено також воєнний сленг – хто такі «сєпари» й «укри».

Війна руйнує все навкруги. Руйнує будинки і життя: «прилітає» в дім баби Валі, якою опікується родина Мирослави; під час обстрілу гине літній чоловік, якого ховають усім містом. Руйнує родини: батьки Мірки сваряться, виїжджати чи ні подалі від військових дій. Через ідеологічні суперечки розлучаються батьки однокласниці-відмінниці Каті: її мама мріє жити в Росії, а тато записався в український добровольчий батальйон. Катя влаштовує скандал у школі та йде з дому. Навіть шкільна собака Найда, раніше добра і грайлива, через події війни стає відлюдькуватою й відмовляється бігати по палицю… У листі до Бога, який у відчаї пише Мирослава, вона просить про одне: «про закінчення війни. З рештою ми розберемося». Щоб не гинули люди, щоб снаряди не прилітали в будинки, щоб люди перестали сваритися. Для цього готова навіть нічого не просити для себе. Ані любові, ані добрих оцінок – аби лише припинилася війна…

Жінка-воїн – новітній кумир

Підлітковий вік – вік авторитетів і кумирів, обожнюваних зірок зі світу кіно або музики. Та ситуація війни творить нових героїв. Для Мирослави кумиром стає Катя – інша Катя, не однокласниця, а дівчина-парамедик, не набагато старша за саму Мірку. Катя носить стильну військову форму, що гарно на ній сидить, і «прикольні» жовті окуляри. Має промовистий позивний Ксена (у пам’яті автоматично спливає «принцеса-воїн» з відомого колись фільму, що свого часу була ідолом для тодішніх підлітків). Сучасна Ксена має світле волосся, п’є енергетик, що рятує після двох безсонних ночей на фронті, купує в магазині хліб і йогурт.

Мірка мріє з нею познайомитися, і завдяки щасливому випадку в крамниці це вдається. Дівчинка в захваті розпитує Ксену про все на світі та з’ясовує, що до війни Катя вчилася на першому курсі університету й опановувала фах культуролога. Тепер же довелося перевестися на заочку, бо «не до навчання трохи».

Замість пар і студіювання книжок дівчина обрала бути на фронті й допомагати пораненим, рятувати людям життя. Мірка відчуває, що це щось «справжнє», і тягнеться до Ксени як до істоти з іншого світу, де все значно більшою мірою сповнене сенсу, ніж її звичні будні.

Катя з напарником приходять до Мірчиного класу і проводять урок про надання першої допомоги у разі травм і поранень. Розділ про це доволі детальний і містить чимало докладної інформації зі сфери сучасної долікарської медичної допомоги. Можливо, часом аж надто детальний – хоча, на жаль, сучасному читачеві в Україні такі знання геть не зайві…

Страх і його подолання

Підліткові фобії – не рідкісне явище. У Мирослави, як сказано вже в перших реченнях книжки, є дві проблеми: вона руда і боїться собак. Ця вроджена собакофобія без очевидних причин супроводжує її все життя і виявляється в нападі панічного страху в разі появи чотирилапого десь поряд. Подолати проблему не вдається нічим: ані роботою з психологом, ані спробами сконтактувати її з найдобрішими песиками світу. Цей страх добряче псує життя: адже Мірка любить ганяти на велосипеді, але через безпритульних псів, які з гавкотом кидаються на колеса, рідко собі це дозволяє.

Тема страху проходить лейтмотивом через усю книжку. Не лише Мірка страждає на фобію. Переселенця з Донецька Мирослава, який пережив обстріли рідного міста і ледь не втратив малу сестричку, мучать постійні нічні жахіття про кошенят, які нападають на людей і вбивають їх. Уся Мірчина родина боїться за тата-пожежника, якого викликають щось гасити на передову: під час першого такого виклику мамі навіть стає зле. Про страх говорить сама Ксена: на питання Мірки, чи страшно «там», зізнається, що спершу було страшно «до всирачки» – а потім звикли. І видає універсальний рецепт: попри страх робити те, що треба, в будь-яких умовах. Здається, саме за таким рецептом живе тепер уся Україна під періодичними обстрілами.

Однак Мірка не просто звикає жити зі своїм страхом – вона його долає. Після маленької перемоги над страхом заговорити до незнайомки-Ксени вдається досягти великої перемоги над фобією собак. Це стається несподівано й незаплановано: коли уламком поранило шкільну улюбленицю собаку Найду, рятувати її приїздить Ксена. Потрібні помічники, й асистувати випадає саме Мирославі. В цей момент дівчинка розуміє, що всі її страхи – ніщо порівняно з тим, із чим має справу її кумир-Катя. Що її страх нікчемний перед загрозою смерті – хай і смерті шкільного пса. Що є речі, сильніші за страх, і що вона має сили зробити неможливе.

Мірка підходить до пораненої Найди, допомагає в її лікуванні – й після того її фобія зникає. Психологічно переконливий момент: щоб подолати страх чогось, слід контактувати з тим, що викликає страх, а за умови відсутності негативних наслідків мозок фіксує, що страшне насправді таким не є.

Дівчинка згодом навіть заводить собі домашнього пса і дозволяє йому валятися в ліжку: тато жартує, що цей собака приручив Мірку.

Переселенці: друзі чи вороги?

Теперішнє українське суспільство розділилося на дві частини: одні виїжджають із небезпечних територій, інші приймають у себе біженців від війни. Це явище стало масовим. У часи АТО воно було в менших масштабах, але не менш болючим і емоційно напруженим. У клас до Мірки приходить новачок – хлопець Мирослав, який разом із родиною виїхав із Донецька, рятуючись від жахіть війни. Він має замкнутий характер, який набуває фатальних масштабів як через пережитий стрес, так і через його наслідки – нав’язливі нічні жахіття, а на додачу в нього ще й кумедне прізвище Віслюк. Усе це стає причиною того, що Мирослава в класі не приймають і глузують із нього. До болю розлуки з рідним домом, зі звичним життям додається біль відчуження, нерозуміння в новому середовищі, й ця подвійна рана нестерпна.

Єдиний, хто підтримує хлопця, – це Мирослава, тому що свого часу її родина також скуштувала гіркого переселенського хліба: в 1950-х роках, коли з сіл Західної України примусово вивозили на Донбас родини бойків, серед переміщених була і Мірчина прабабуся Слава. З її розповідей дівчинка дізналася, як тяжко велося переселеним на новому місці. Історична пам’ять допомагає лишатися людиною в теперішньому. На щастя, завдяки підтримці вчителів і роботі над собою Мирослав потроху вливається в колектив і навіть танцює переможний танець із однокласницею Катею на шкільному балі.

Він відвідує танці, щоб додати собі впевненості, й урешті стає частиною шкільної компанії. Ще одна перемога підлітка над страхом – цього разу страхом бути відкиненим, непотрібним у суспільстві. І над власним неслухняним тілом – куди ж без цього в підлітковому періоді?

Мовна проблема: пацієнт радше живий чи мертвий?

Мірка належить до однієї з небагатьох українськомовних родин у всуціль російськомовному місті. Однак для неї та її однокласників мова ніколи не стає причиною суперечок. Кожен розмовляє тією мовою, якою йому зручно, та й годі. Однак у книжці двічі спалахує конфлікт на мовному ґрунті саме з подачі дорослих. Касирка в крамниці через українську мову називає Мирославу «бендерівкою». Приїжджі волонтери кажуть на найкращу Мірчину подругу Ганьку «москалька» через її російську. Дівчата не розуміють, чому на них навішують ці ярлики, і доходять висновку: можна розмовляти хоч китайською, аби виходило розуміти одне одного. Мовна проблема в світі цих підлітків виглядає штучно створеною, накинутою зовні, для них її взагалі не існує.

У самій книжці підлітки розмовляють українським молодіжним сленгом, і це імпонує: мова ця жива й соковита. Хоча тут для мене як читача постає питання: якщо більшість у класі насправді говорить російською, то чи герої переходять на українську спеціально для Мірки, чи просто маємо передачу українською російського мовлення? А поетичний шедевр, що з’явився на дошці після уроку української мови, де звучали безсмертні рядки Позаяка про шлакоблок (невідомий геній на перерві написав на дошці таке: «Якщо тебе в туалеті / Гепнуло з міномета, / То вважай, ти щасливий лайдак, / Бо тобі вже не вліплять трояк!») міг би належати хіба Мірці з її українськомовністю, але аж ніяк не російськомовному підліткові.

Перша любов: любить чи ні?

Підлітковий вік – час перших закоханостей і перших трагедій нерозділеного кохання. Не оминає ця біда і Мирославу: взявши під свою опіку новачка Мирослава, вона сама не помічає, як почуття до нього стають чимось більшим, ніж просто людське співчуття і турбота. Коли Мирослав на святі танцює з однокласницею Катею й усі ними захоплюються, Мірка ловить себе на тому, що в ній вирує якась буря негативних емоцій. А коли хлопець пересідає до відмінниці, а згодом разом з нею переїздить до Києва, її страждання виливаються у вірші та довгі щоденникові записи.

Однак уся ця ситуація покрита серпанком невизначеності й недомовленості: Мирослав каже Мірці, що вони з Катею просто друзі, малює портрет Мирослави на полотні олійними фарбами, міркує про неї ночами… Скидається на те, що він небайдужий до рудої однокласниці.

Проте прямо не освідчується і їде до Києва, куди переїздить і Катя-відмінниця. Любить чи ні? Незрозуміло, і ситуація лишається відкритою. Ці почуття – наче весняні пуп’янки, які лише зароджуються, накльовуються, і самі юнаки та дівчата ще не можуть дати їм ради й до кінця усвідомити, що з ними насправді відбувається.

Школа і вчителі – офіційні та справжні

Всі герої-підлітки, звісно, навчаються в школі. Шкільних учителів Мірка поділяє на офіційних і справжніх. Перші вимагають казати лише те, що вчитель хоче почути, і не дозволяють самостійної думки. На їхніх уроках нудно – і таких більшість. Однак з’являється пані Марина – «справжня» вчителька, яка, викладаючи «укрмову», цитує хулігана-Позаяка й перетворює урок на веселу пригоду. Вона заохочує до вільного мислення, до творчої свободи – і цим здобуває любов класу і зокрема Мірки, яка планує стати письменницею. Справді дивовижно, звідки така розкішна вчителька взялася в провінційному містечку на Сході України, однак, певно, дива бувають…

Книжка зачіпає також чимало інших важливих питань, які турбують людину в підлітковому віці: стосунки з батьками (щирі та відкриті чи навпаки – не надто близькі, з недомовленістю); куріння; опіка над молодшими дітьми; дружба й випробування для неї. Також тут порушено проблеми, з якими зіткнулося в останні воєнні роки чимало не лише підлітків, а й дорослих, такі як поведінка в екстремальній ситуації та посттравматичний стресовий розлад. Як бачимо, палітра тем книжки доволі понура і болюча, однак завдяки динамічному сюжетові, яскравим персонажам, сучасному мовленню читати її доволі легко і приємно, а загальне враження від неї лишається світлим і добрим. Це увиразнено в фінальній сцені, коли Мірка мчить на скейті й відчуває величезне полегшення, наче з душі хтось зняв важкого бронежилета. А Мірчин пес біжить поруч і лагідно покусує хазяйку за руку. І жодного більше страху. Бо є внутрішня сила. Бо навіть підліток має що протиставити цій нелюдській війні й завдяки цьому здобуває перемогу на своєму – хай локальному – але – фронті…