«Пси, які приручають людей» Олени Максименко: як підлітку на війні приборкати свій страх 

«Пси, які приручають людей» Олени Максименко: як підлітку на війні приборкати свій страх 

Олена Максименко. Пси, які приручають людей – Портал 2021 – 128 с.

Наприкінці 2021 року у київському видавництві «Портал» побачила світ повість Олени Максименко «Пси, які приручають людей». На той час книжкові підсумки року вже було підбито, і новинка лишилася без належної уваги. А дарма: розрахована на підліткову аудиторію, на той вік, коли якнайгостріше постають питання про справедливість світоустрою, книжка дає відповіді на болючі питання сучасного українського підлітка: як бути в цій війні? Як чинити з моїм страхом? Як жити серед вибухів та обстрілів? І багато інших, які від часів АТО до сьогодні стали ще більш виразними й актуальними.

АТО – це війна

Книжка вийшла ще до початку масштабної війни в Україні 2022 року й оповідає про події приблизно 2014 року – року початку АТО. Дія відбувається у прифронтовому містечку на Сході України, яке лишається неназваним. Головною героїнею є дівчинка-семикласниця Мірка (Мирослава). В її звичайні шкільні будні з контрольними і тестами вривається війна – через обстріли та вибухи в місті. Учні ховаються в підвалі школи, піджартовують одне над одним (бо ж кумедно, що деякі на «фізрі» так не бігають, як рвонули тепер). Родина Мірки виїжджає до села подалі від зони бойових дій і повертається через кілька місяців, коли українська армія бере містечко під свій контроль. 

 

Абревіатури «АТО» в книжці немає – без жодних реверансів події на Сході України названо війною і прямо вказано на її винуватців: Мірка «знала, що війну розв’язали росіяни і деякі українці, які любили Росію. І ще хотіли, аби повернувся Радянський Союз і з багатьох країн утворилась одна велика держава. Одна гігантська Росія». Точніше не скажеш. Просто і зрозуміло про суть проблеми. Пояснено також воєнний сленг – хто такі «сєпари» й «укри».

Війна руйнує все навкруги. Руйнує будинки і життя: «прилітає» в дім баби Валі, якою опікується родина Мирослави; під час обстрілу гине літній чоловік, якого ховають усім містом. Руйнує родини: батьки Мірки сваряться, виїжджати чи ні подалі від військових дій. Через ідеологічні суперечки розлучаються батьки однокласниці-відмінниці Каті: її мама мріє жити в Росії, а тато записався в український добровольчий батальйон. Катя влаштовує скандал у школі та йде з дому. Навіть шкільна собака Найда, раніше добра і грайлива, через події війни стає відлюдькуватою й відмовляється бігати по палицю… У листі до Бога, який у відчаї пише Мирослава, вона просить про одне: «про закінчення війни. З рештою ми розберемося». Щоб не гинули люди, щоб снаряди не прилітали в будинки, щоб люди перестали сваритися. Для цього готова навіть нічого не просити для себе. Ані любові, ані добрих оцінок – аби лише припинилася війна… 

 

Жінка-воїн – новітній кумир

Підлітковий вік – вік авторитетів і кумирів, обожнюваних зірок зі світу кіно або музики. Та ситуація війни творить нових героїв. Для Мирослави кумиром стає Катя – інша Катя, не однокласниця, а дівчина-парамедик, не набагато старша за саму Мірку. Катя носить стильну військову форму, що гарно на ній сидить, і «прикольні» жовті окуляри. Має промовистий позивний Ксена (у пам’яті автоматично спливає «принцеса-воїн» з відомого колись фільму, що свого часу була ідолом для тодішніх підлітків). Сучасна Ксена має світле волосся, п’є енергетик, що рятує після двох безсонних ночей на фронті, купує в магазині хліб і йогурт.

 

Мірка мріє з нею познайомитися, і завдяки щасливому випадку в крамниці це вдається. Дівчинка в захваті розпитує Ксену про все на світі та з’ясовує, що до війни Катя вчилася на першому курсі університету й опановувала фах культуролога. Тепер же довелося перевестися на заочку, бо «не до навчання трохи».

 

Замість пар і студіювання книжок дівчина обрала бути на фронті й допомагати пораненим, рятувати людям життя. Мірка відчуває, що це щось «справжнє», і тягнеться до Ксени як до істоти з іншого світу, де все значно більшою мірою сповнене сенсу, ніж її звичні будні.

 

Катя з напарником приходять до Мірчиного класу і проводять урок про надання першої допомоги у разі травм і поранень. Розділ про це доволі детальний і містить чимало докладної інформації зі сфери сучасної  долікарської медичної допомоги. Можливо, часом аж надто детальний – хоча, на жаль, сучасному читачеві в Україні такі знання геть не зайві…

Страх і його подолання

Підліткові фобії – не рідкісне явище. У Мирослави, як сказано вже в перших реченнях книжки, є дві проблеми: вона руда і боїться собак. Ця вроджена собакофобія без очевидних причин супроводжує її все життя і виявляється в нападі панічного страху в разі появи чотирилапого десь поряд. Подолати проблему не вдається нічим: ані роботою з психологом, ані спробами сконтактувати її з найдобрішими песиками світу. Цей страх добряче псує життя: адже Мірка любить ганяти на велосипеді, але через безпритульних псів, які з гавкотом кидаються на колеса, рідко собі це дозволяє. 

Тема страху проходить лейтмотивом через усю книжку. Не лише Мірка страждає на фобію. Переселенця з Донецька Мирослава, який пережив обстріли рідного міста і ледь не втратив малу сестричку, мучать постійні нічні жахіття про кошенят, які нападають на людей і вбивають їх. Уся Мірчина родина боїться за тата-пожежника, якого викликають щось гасити на передову: під час першого такого виклику мамі навіть стає зле. Про страх говорить сама Ксена: на питання Мірки, чи страшно «там», зізнається, що спершу було страшно «до всирачки» – а потім звикли. І видає універсальний рецепт: попри страх робити те, що треба, в будь-яких умовах. Здається, саме за таким рецептом живе тепер уся Україна під періодичними обстрілами. 

 

Однак Мірка не просто звикає жити зі своїм страхом – вона його долає. Після маленької перемоги над страхом заговорити до незнайомки-Ксени вдається досягти великої перемоги над фобією собак. Це стається несподівано й незаплановано: коли уламком поранило шкільну улюбленицю собаку Найду, рятувати її приїздить Ксена. Потрібні помічники, й асистувати випадає саме Мирославі. В цей момент дівчинка розуміє, що всі її страхи – ніщо порівняно з тим, із чим має справу її кумир-Катя. Що її страх нікчемний перед загрозою смерті – хай і смерті шкільного пса. Що є речі, сильніші за страх, і що вона має сили зробити неможливе.

 

Мірка підходить до пораненої Найди, допомагає в її лікуванні – й після того її фобія зникає. Психологічно переконливий момент: щоб подолати страх чогось, слід контактувати з тим, що викликає страх, а за умови відсутності негативних наслідків мозок фіксує, що страшне насправді таким не є.

 

Дівчинка згодом навіть заводить собі домашнього пса і дозволяє йому валятися в ліжку: тато жартує, що цей собака приручив Мірку. 

Переселенці: друзі чи вороги?

Теперішнє українське суспільство розділилося на дві частини: одні виїжджають із небезпечних територій, інші приймають у себе біженців від війни. Це явище стало масовим. У часи АТО воно було в менших масштабах, але не менш болючим і емоційно напруженим. У клас до Мірки приходить новачок – хлопець Мирослав, який разом із родиною виїхав із Донецька, рятуючись від жахіть війни. Він має замкнутий характер, який набуває фатальних масштабів як через пережитий стрес, так і через його наслідки – нав’язливі нічні жахіття, а на додачу в нього ще й кумедне прізвище Віслюк. Усе це стає причиною того, що Мирослава в класі не приймають і глузують із нього. До болю розлуки з рідним домом, зі звичним життям додається біль відчуження, нерозуміння в новому середовищі, й ця подвійна рана нестерпна.

 

Єдиний, хто підтримує хлопця, – це Мирослава, тому що свого часу її родина також скуштувала гіркого переселенського хліба: в 1950-х роках, коли з сіл Західної України примусово вивозили на Донбас родини бойків, серед переміщених була і Мірчина прабабуся Слава. З її розповідей дівчинка дізналася, як тяжко велося переселеним на новому місці. Історична пам’ять допомагає лишатися людиною в теперішньому. На щастя, завдяки підтримці вчителів і роботі над собою Мирослав потроху вливається в колектив і навіть танцює переможний танець із однокласницею Катею на шкільному балі.

Він відвідує танці, щоб додати собі впевненості, й урешті стає частиною шкільної компанії. Ще одна перемога підлітка над страхом – цього разу страхом бути відкиненим, непотрібним у суспільстві. І над власним неслухняним тілом – куди ж без цього в підлітковому періоді?

Мовна проблема: пацієнт радше живий чи мертвий?

Мірка належить до однієї з небагатьох українськомовних родин у всуціль російськомовному місті. Однак для неї та її однокласників мова ніколи не стає причиною суперечок. Кожен розмовляє тією мовою, якою йому зручно, та й годі. Однак у книжці двічі спалахує конфлікт на мовному ґрунті саме з подачі дорослих. Касирка в крамниці через українську мову називає Мирославу «бендерівкою». Приїжджі волонтери кажуть на найкращу Мірчину подругу Ганьку «москалька» через її російську. Дівчата не розуміють, чому на них навішують ці ярлики, і доходять висновку: можна розмовляти хоч китайською, аби виходило розуміти одне одного. Мовна проблема в світі цих підлітків виглядає штучно створеною, накинутою зовні, для них її взагалі не існує. 

 

У самій книжці підлітки розмовляють українським молодіжним сленгом, і це імпонує: мова ця жива й соковита. Хоча тут для мене як читача постає питання: якщо більшість у класі насправді говорить російською, то чи герої переходять на українську спеціально для Мірки, чи просто маємо передачу українською російського мовлення? А поетичний шедевр, що з’явився на дошці після уроку української мови, де звучали безсмертні рядки Позаяка про шлакоблок (невідомий геній на перерві написав на дошці таке: «Якщо тебе в туалеті / Гепнуло з міномета, / То вважай, ти щасливий лайдак, / Бо тобі вже не вліплять трояк!») міг би належати хіба Мірці з її українськомовністю, але аж ніяк не російськомовному підліткові.

 

Перша любов: любить чи ні?

Підлітковий вік – час перших закоханостей і перших трагедій нерозділеного кохання. Не оминає ця біда і Мирославу: взявши під свою опіку новачка Мирослава, вона сама не помічає, як почуття до нього стають чимось більшим, ніж просто людське співчуття і турбота. Коли Мирослав на святі танцює з однокласницею Катею й усі ними захоплюються, Мірка ловить себе на тому, що в ній вирує якась буря негативних емоцій. А коли хлопець пересідає до відмінниці, а згодом разом з нею переїздить до Києва, її страждання виливаються у вірші та довгі щоденникові записи. 

 

Однак уся ця ситуація покрита серпанком невизначеності й недомовленості: Мирослав каже Мірці, що вони з Катею просто друзі, малює портрет Мирослави на полотні олійними фарбами, міркує про неї ночами… Скидається на те, що він небайдужий до рудої однокласниці.

 

Проте прямо не освідчується і їде до Києва, куди переїздить і Катя-відмінниця. Любить чи ні? Незрозуміло, і ситуація лишається відкритою. Ці почуття – наче весняні пуп’янки, які лише зароджуються, накльовуються, і самі юнаки та дівчата ще не можуть дати їм ради й до кінця усвідомити, що з ними насправді відбувається.

Школа і вчителі – офіційні та справжні

Всі герої-підлітки, звісно, навчаються в школі. Шкільних учителів Мірка поділяє на офіційних і справжніх. Перші вимагають казати лише те, що вчитель хоче почути, і не дозволяють самостійної думки. На їхніх уроках нудно – і таких більшість. Однак з’являється пані Марина – «справжня» вчителька, яка, викладаючи «укрмову», цитує хулігана-Позаяка й перетворює урок на веселу пригоду. Вона заохочує до вільного мислення, до творчої свободи – і цим здобуває любов класу і зокрема Мірки, яка планує стати письменницею. Справді дивовижно, звідки така розкішна вчителька взялася в провінційному містечку на Сході України, однак, певно, дива бувають…

Книжка зачіпає також чимало інших важливих питань, які турбують людину в підлітковому віці: стосунки з батьками (щирі та відкриті чи навпаки – не надто близькі, з недомовленістю); куріння; опіка над молодшими дітьми; дружба й випробування для неї. Також тут порушено проблеми, з якими зіткнулося в останні воєнні роки чимало не лише підлітків, а й дорослих, такі як поведінка в екстремальній ситуації та посттравматичний стресовий розлад. Як бачимо, палітра тем книжки доволі понура і болюча, однак завдяки динамічному сюжетові, яскравим персонажам, сучасному мовленню читати її доволі легко і приємно, а загальне враження від неї лишається світлим і добрим. Це увиразнено в фінальній сцені, коли Мірка мчить на скейті й відчуває величезне полегшення, наче з душі хтось зняв важкого бронежилета. А Мірчин пес біжить поруч і лагідно покусує хазяйку за руку. І жодного більше страху. Бо є внутрішня сила. Бо навіть підліток має що протиставити цій нелюдській війні й завдяки цьому здобуває перемогу на своєму – хай локальному – але – фронті…

Купити книжку.

 

Оригінал статті на Suspilne: «Пси, які приручають людей» Олени Максименко: як підлітку на війні приборкати свій страх 

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців

Всеукраїнський рейтинг «Книжка року-2023» оголосив переможців конкурсу. Про це повідомили на сайті Буквоїд.
У конкурсі за всіма категоріями (7 номінацій по 2-4 підномінації в кожній) оц

Відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець і громадський діяч Петро Кононенко

Національна спілка письменників України з глибоким сумом повідомляє, що 28 лютого після важкої хвороби відійшов у засвіти відомий науковець-українознавець, громадський діяч, доктор філологічних наук, пр

Літературна премія Європейського Союзу оголосила номінантів

Оголосили номінантів літературної премії Європейського Союзу 2024 року (European Union Prize for Literature, EUPL). Про це повідомляють на сайті EUPL.
До журі цього року увійшов українс

Відомі фіналісти міжнародної премії з арабської художньої літератури

Міжнародна премія з арабської художньої літератури 2024 (IPAF) визначила короткий список фіналістів. Про це повідомляється на сайті премії.
До короткого списку потрапили 6 книжок:
 

«С

В Канаді презентували книжку “Листи з України”, підготовану відомою журналісткою Le Devoir

Цієї середи, 28 листопада, в Монреалі представили книжку «Листи з України» (фр.« Lettres d’Ukraine »), ініційовану та укладену Маґдалін Бутро (Magdaline Boutros), журналісткою-міжнародн

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"