Про валентинки і бета-рідера.

2022-02-07 07:38:38 Рома Аріведерчі

Про валентинки і бета-рідера.

 Каміла Дані запропонувала флешмоб до дня Валентина. 

Я іду писати, і вас закликаю зробити те саме.

Щоб ви не думали, що це якийсь низькопробний мейнстрим, а не високе мистецтво – ось вам з Чарльза нашого Дікенса інструкція і приклад співпраці з бета-рідером.

І взагалі одне з моїх найулюбленіших місць у Дікенса.

Бета Сема проти поезії. А флешмоб дуже навіть за. Верхня межа в 30 тис. знаків не означає, що треба писати так багато.

Приєднуйтесь – буде весело 🙂

Сем занурив перо в чорнило, готуючись вносити поправки, і почав з дуже театральним виглядом: — «Миле створіння…» — повторив Сем.

— Чи не вірші це? – перебив батько. – Ні, – відповів Сем. — Дуже радий це чути,— сказав містер Веллер.

— Вірші — ненатуральна річ. Ніхто не говорить віршами, хіба що парафіяльний сторож, коли він збирає пожертви, або їжа в рекламі. Чи якийсь плаксивий хлопець. Ніколи не опускайся до поезії, мій хлопче! Починай спочатку, Семмі!

Містер Уеллер взяв трубку з виглядом критичним і глибокодумним, а Сем почав знову і прочитав наступне: — «Милие створіння, я почуваюся обмоченим…» — Це непристойно, — сказав містер Уеллер, виймаючи з рота трубку. — Ні, це не «обмочений»,— зауважив Сем, підносячи листа до свічки, це «замороченим», але тут ляпка. «Я почуваюся замороченим». 

— Дуже добре, — сказав містер Веллер. – Валяй далі. —«Я почуваюся замороченим і зовсім дурним…» Забув, яке тут стоїть слово,— сказав Сем, чухаючи голову пером і марно намагаючись пригадати.

— То чому ж ти не подивишся, що там написано? — поцікавився містер Веллер.

— Та я й дивлюся,— відповів Сем,— але тут ще одна ляпка. Ось “о”, а ось “д” і “р”.

— Мабуть, «одуреним»,— сказав містер Веллер.

— Ні, це не те, — сказав Сем, — одурманеним — ось воно що.

— Це слово не так підходить, як «одурений»,— серйозно зауважив містер Веллер.

— Ви думаєте? – запитав Сем.

— Куди вже там! — озвався батько.

— А вам не здається, що в ньому більше сенсу? – Запитав Сем.

—Ну, мабуть, воно буде ніжнішим,— подумавши, сказав містер Веллер. Валяй далі, Семмі.

— «…почуваюся замороченим і зовсім одурманеним, звертаючись до вас, бо ви славна дівчина, і кінець справі“.

— Це дуже гарна думка, — сказав містер Уеллер-старший, виймаючи трубку з рота, щоб зробити це зауваження.

— Так, мені теж здається, що воно непогано вийшло,— зауважив Сем, дуже задоволений.

— Що мені найбільше подобається, — продовжував містер Уеллер-старший, так це те, що тут немає ніяких непристойних прізвиськ, ніяких Венер або чогось такого роду. Який сенс називати молоду жінку Венерою чи ангелом, Семмі?

— Саме так! – погодився Сем.

— Ти можеш називати її грифоном, або єдинорогом, або вже відразу королівським гербом, бо це колекція дивовижних звірів, — додав містер Веллер.

— Правильно, — підтвердив Сем.

— Катай далі, Семмі, — сказав містер Веллер.

Сем виконав прохання і почав читати, а його батько продовжував курити з виглядом глибокодумним і благодушним, що було дуже повчально.

—«Поки я вас не побачив, я думав, що всі жінки однакові».

— Так воно і є,— зауважив у дужках містер Уеллер-старший. —«Але тепер, — продовжував Сем, — тепер я зрозумів, який я був регулярно безмозкий осел, бо ніхто не схожий на вас, хоча ви підходите мені більше за всіх…».

Мені хотілося висловитися тут сильніше,— сказав Сем, підводячи голову. Містер Уеллер кивнув схвально, і Сем продовжував:

— І ось я користуюся привілеєм цього дня, моя мила Мері, як сказав джентльмен по вуха в боргах, виходячи з дому в неділю, щоб сказати вам, що в перший і єдиний раз, коли я вас бачив, ваш портрет видрукувався в моєму серці …

— Боюся, що тут пахне віршами, Семмі, — підозріло сказав містер Веллер.

– Ні, не пахне, – відповів Сем і продовжував читати дуже швидко, щоб вислизнути від обговорення цього пункту: – Візьміть мене, моя мила Мері, своїм Валентином і подумайте про те, що я сказав. Моя мила Мері, а тепер я кінчаю». Це все,— сказав Сем.

— Щось дуже вже несподівано загальмував, а Семмі? — спитав містер Веллер.

—Нітрохи не бувало,— заперечив Сем. — Тут їй і захочеться, щоб ще щось було, а це і є велике вміння писати листи. — Мабуть, воно вірно,— погодився містер Уеллер…

«Посмертні записки Піквікського клубу» (The Posthumous Papers of the Pickwick Club) — перший роман англійського письменника Ч. Дікенса.

                                                    

Оригінал статті на Букнет: Про валентинки і бета-рідера.