Протест, інакшість і сила особистості: про що «Фанатка» Христини Морозової
2024-04-03 07:00:00 Анастасія Герасимова

Христина Морозова. Фанатка – Віхола, 2024 – 248 с.

У видавництві «Віхола» вийшла перша книжка великої прози Христини Морозової, правозахисниці, публіцистки, комунікаційниці. Розповідаємо, про що йдеться у романі «Фанатка. Біполярна історія», що порушив низку актуальних тем, не уникнувши шерехатості літературного дебюту.

Коли до твоєї книжки пише передмову Сергій Жадан, це як мінімум вдалий маркетинговий хід, як максимум – заявка на серйозність творчих намірів і високо підняту планку. Питання лише в тому, чи вдасться автору/авторці виправдати очікування читачів, при цьому не підставивши Сергія Вікторовича. «Цією прозою ходять нові герої й проговорюються нові проблеми, в ній чуються нові голоси й упізнаються всім відомі пам’ятки архітектури. – пише Жадан. – Тут є все, щоби читача зацікавити, захопити і не розчарувати». Звучить багатонадійно. Далі розповідаємо про роман, відштовхуючись від його центральних тем і питань.

Чи готове суспільство до чиєїсь інакшості?

Анна, Аня, Ганна, Анька, Ася, Анюта – варіації імені головної героїні роману «Фанатка. Біполярна історія», розмаїття яких у тексті книжки непрозоро натякає на те, якою різною вона буває. Знайомимося з Анною у той період, коли жінка, закресливши все своє попереднє життя, провівши пів року у психіатричній лікарні, намагається триматися купи, періодично працюючи касиркою в супермаркеті. Анна розуміє, що має біполярний розлад, знає ознаки фобій, маній та депресивних станів, які його супроводжують. Вона ховається від зовнішнього світу, який не готовий приймати її такою, якою є Анна. Авторка книжки подає ситуації, що цей факт яскраво ілюструють, наголошуючи, що наше незріле суспільство готове змиритися з чиєюсь інакшістю, лише стигматизувавши її.

Головною радістю Анни є лекції відомого київського мистецтвознавця Владислава – розумного, ефектного, ідейного. З юності та студентських років він теж був не таким, як на хлопця зі столичного спального району. У Владиславі та Анни багато самотності, яку вони старанно намагаються перетворити на самість.

За сюжетом центральні персонажі книжки не просто познайомляться, а й навіть мешкатимуть разом, винаймаючи квартиру в центрі Києва. Втім, не слід думати, що авторка роману швидко дозволить їм стати друзями чи коханцями. Стосунки Анни та Владислава трансформуватимуться поступово, зберігаючи інтригу ледь не до останньої частини твору.

Власне, мешкаючи під одним дахом, Анна та Владислав дізнаватимуться більше одне про одного. Він намагатиметься турбуватися про тендітну сусідку, а вона, дізнавшись про страшну таємницю співмешканця, зробить все можливе, щоб здійснити головну мрію Владислава – відвоювати у забудовника садибу художника Олександра Мурашка, пам’ятку архітектури, який загрожує зникнення.

Чи здатна сила особистості запалити протест?

Сильні, але втомлені хворобами, неідеальністю світу та людей, особистості – Анна та Владислав добровільно поєднують свої долі, рятуючись й рятуючи. Поки мистецтвознавець займатиметься своїм здоровʼям, підірваним алкоголізмом, Анна згадає, ким була раніше й організує боротьбу за садибу Мурашка. Сюжетний поворот, коли роман з психологічного стає раптом соціальним, наповнивши текст київським активізмом, що поєднує протест і мистецтво, видається несподіваним, але додає твору яскравості, живої енергії спільнодії. Власне, дає можливість поміркувати над тим, якою є роль особистості у боротьбі за ті чи інші цінності. Адже ідея захисту садиби Мурашка від початку належала Владиславу, який нею то надихався, то перегоряв. Але організувати боротьбу за памʼятку на різних рівнях змогла саме Анна…

Центральні персонажі сваритимуться і миритимуться, розкриватимуться й робитимуть помилки, щоб врешті вирішити, чи хочуть продовжувати жити у світі, де стільки лиха, несправедливості й образ.

У Христини Морозової вийшов динамічний, захопливий твір. Аж настільки, що, стежачи за розвитком сюжету, за оригінальністю, як пише Жадан, – «екзотів», тобто героїв книжки, спершу не помічаєш їхньої шаблонності. Це усвідомлення приходить ближче до фіналу роману, псуючи враження від нього. Почнімо з того, що митець чи людина з будь-якого мистецького кола не обовʼязково має страждати на алкоголізм, як і бути голодною. У виборі головної героїні ми, зрозуміло, що суб’єктивно, вбачаємо романтизацію психічного захворювання. Біполярний розлад – не модне словосполучення для постів в соціальних мережах, яке заступило до того популярну соціофобію. Він може бути діагностований не лише у тендітної, сексуальної у своїй непевності й беззахисності молодої жінки, а й, до прикладу, у 40-річного директора IT-компанії з трьома дітьми. Зрозуміло, що біля вразливої панни має бути справжній лицар – сильний і рішучий військовий… Є ще низка другорядних персонажів, які додадуть барв в цю галерею типажів, чий опис важко назвати оригінальним, скоріше масово усталеним.

Щодо стилю оповіді, то у Христини Морозової він часто надто емоційний, такий, що переривається в одній точці, раптом переносячи читача вже в інші обставини й події. Поряд з раціональними персонажами, які свідомі своїх проблем, стає забагато мелодраматизму. Особливо це відчутно в останній частині роману з відкритим фіналом, який набуває абстрактних рис.

Втім, і щоб не завершувати на критичній ноті, «Фанатка» Христини Морозової дійсно зачудовує тим, що є книжкою не про війну. Від того, що література може розповідати про щось інше, відвикаєш, як і від того, що всередині суспільства існують проблеми, які виникали ще до повномасштабного вторгнення й нікуди не поділися, лише поглибившись. «Фанатка» як нагадування про це виконує своє завдання, залишаючи авторці простір для вдосконалення вже у майбутніх творах.