Продовжуємо подорож по сторінках моїх романів

2022-01-08 15:19:39 Мар'яна Доля

Продовжуємо подорож по сторінках моїх романів

Привіт!

 

Ця церква була маленькою і охайною, немов ялинкова іграшка. Єва не раз проїздила повз неї, і її погляд зупинявся на цій споруді, але всередині жодного разу не була. Вона взагалі не вважала себе віруючою людиною, не дотримувалася жодних релігійних традицій.  Хоча й атеїсткою теж не могла себе назвати. Радше вірила, що десь там є якась сила, що керує усім світом та всіма нами, але яка вона і як її назвати — Єва не знала. 

Чому їй саме сьогодні закортіло зайти до цієї церкви — вона не знала також. Немовби щось підштовхувало дівчину до такого вчинку. 

Тому вона зупинила машину на парковці неподалік храму і невпевнено переступила його поріг. Вона пам’ятала ще з дитинства, коли кілька разів бувала в церкві з бабусею, маминою матір’ю, що при вході потрібно перехреститися. Добре, а що далі? Здається, треба поставити свічку перед іконою? Але де її взяти і куди притулити? Ікон було багато, і біля кожної горіли десятки свічок. Дівчина зупинилася, вагаючись. Цієї миті до неї підійшла бабуся в білій хусточці на голові і темно-синій кофтині на ґудзиках. Вона суворо поглянула на Єву і сказала:

— А ви знаєте, що до храму не годиться заходити з непокритою головою?

— Вибачте, — пролепетала Єва. — Я зараз вийду.

— Можете купити хустку і залишатися, — відрізала старенька. Як виявилося, вона торгувала у церковній лавці, що діяла тут же, при вході.

— Давайте, — зраділа Єва. — І ще дві свічки, будь ласка!

Бабуся здерла з неї втридорога, проте Єва вирішила не обурюватися. Адже в церкві не можна ні з ким сваритися.

Вона зав’язала хустину кінцями навколо шиї, взяла свічки і попрямувала до іконостасу. Там знову зупинилася, не знаючи, до якої ікони краще звернути.

Вона побачила, як із бокових дверей, що, певно, вели до якогось службового приміщення, вийшов молодий священник, а з ним ще якийсь чоловік. Священник був дуже привабливий і чимось невловимо нагадував актора, що грав Ральфа де Брікасара в старому фільмі “Ті, що співають у терні”. Єва мимоволі замилувалася ним. А от його співрозмовник їй не сподобався. То був худорлявий темноволосий чоловік, одягнений у джинси і чорний светр, у стильних окулярах і з невдоволеним виразом обличчя. Ніби він прийшов не до церкви, а до ресторану, де йому подали не дуже смачну страву.

— Що ж, дякую вам за розмову, — говорив він, звертаючись до священника, і не дивлячись навкруги. — Я багато в чому з вами згоден, але…

 Що саме він збирався сказати після того “але”, назавжди залишилося таємницею за сімома замками. Бо повністю поглинений розмовою, він налетів на Єву і наступив їй на ногу, аж вона зойкнула від болю.

— Вибачте, — сказав чоловік і пробурмотів собі під носа значно тихіше, але з таким розрахунком, щоб Єва усе одно почула. — Як дістали ці тупі створіння! 

Єва вже збиралася дати нахабі гідну відсіч, аж тут до неї підійшов молодий священник і приязно усміхнувся:

— Вітаю вас у нашому храмі! Чим можу допомогти? — ввічливо спитав він.

— Доброго дня! — Єва почала згадувати, як правильно привітатися з панотцем, чи слід цілувати йому руку, як робили герої фільмів? Але він руки не простягав, тому вона обмежилася лише усмішкою і чимось подібним на легкий уклін.

— Я хотіла б поставити свічку, — несміливо продовжила вона. — Розумієте, сьогодні в мене перший робочий день на новому місці, і я дуже хвилююся…

— Так, я вас чудово розумію, — усміхнувся священник підбадьорливо. — Можете поставити одну свічку до образу Ісуса Христа, а другу перед іконою Божої Матері. Хай вам щастить у вашій праці!

— Дякую! — Єва швиденько примостила свічки на ті місця, куди він їй вказав.

— Може, ви ще хотіли б поговорити про щось? — священник не відходив від неї, аж дівчині стало незручно. Насправді, вона вже спізнювалася на роботу, але й так просто взяти й піти виглядало неввічливим.

— Я не знаю, — закліпала вона очима. 

Тут з вулиці почувся різкий сигнал автомобільного клаксона, далі ще один. А потім до церкви забіг той самий чорнявий чоловік в окулярах, який тільки що так люб’язно прощався з панотцем.

Тільки зараз його обличчя почервоніло від гніву, а окуляри з’їхали на кінчик носа.

— Дівчино, це ваша машина? — обурено вигукнув він. — Ви перегородили виїзд з парковки, через вас я не можу вибратися звідси!

— Ой, перепрошую, я зараз звільню місце, — сполошилася Єва. Вона швидко, забувши про священника, вибігла надвір і заскочила до своєї автівки.

Машина, як назло, не хотіла заводитися, а водій, якому вона перегородила дорогу, помітно нервувався. Він стояв на узбіччі, тримаючи руки в кишенях і дивився на неї, як їй здалося, з неприхованим презирством.

Руки тремтіли, вона почувалася так, ніби її голою виставили перед величезним натовпом, хоча наразі на парковці не було нікого, окрім неї та того клятого очкарика.

Нарешті їй вдалося сяк-так завести машину і від’їхати вбік. 

— Нарешті! Накуплять тут прав, а тоді їздять, кому як на душу ляже! — сердито вигукнув чоловік, швидко забираючись до салону свого авто.

Він рушив з місця так, що здавалося, машина от-от вріжеться в дерево, які густо росли в церковному саду.

Проїжджаючи повз Єву, він висунув з вікна кулак і погрозив їй. Це остаточно її розлютило. Шкода, що під рукою не виявилося ввімкненого телефона — аби вона сфотографувала того навіженого за кермом і виклала потім його фото у соцмережі. Але вона все ж не втрималася й наостанок  продемонструвала нахабі всім відомий жест, що складався з випрямленого середнього пальця.

Чи помітив він це — залишилося загадкою. А от правдою було те, що вона дійсно запізнювалася на роботу. І навіщо її смикнуло заходити до церкви? Викинула купу грошей, рознервувалася з самого ранку, і не отримала ніякого вагомого свідчення про те, що Бог на її боці. Сумно…

І все ж віддаватися роздумам не було часу, адже сьогодні треба було багато зробити.

Перш за все, вона поїде до свого офісу. А там буде видно — вирішила Єва.

Вона сіла в машину, захряснула дверцята і швидко рушила з місця.

Годинник на аптеці, повз яку вона проскочила на червоне світло,  невблаганно показував десять по дев’ятій. Бути на робочому місці належало десять хвилин тому.

Під’їхавши до потрібної офісної будівлі, вискочила з машини, схопила сумочку й побігла до входу. Ще п’ять хвилин пішло на те, аби пояснити вахтеру на вході, хто вона така і куди прямує.

Задихана, в розстебнутому пальті і хустині на голові, що з’їхала набік, Єва забігла до потрібного їй кабінету, на дверях якого красувався напис “Головний редактор”, і зупинилася як вкопана.

Бо в кімнаті за великим столом саме відбувалася нарада. Кілька співробітників сиділи, зосереджено щось шкрябаючи в своїх записниках… і серед них не було жодної жінки, лише чоловіки різного віку і з різною зовнішністю.

Але це ще було півбіди. Другою половиною її персональної сьогоднішньої неприємності стало те, що за столом, який красномовно вказував на те, що його власник займав тут найвищу посаду, сидів той самий жевжик в окулярах, якому вона сьогодні показала “фак”.

” Ото влипла, так влипла”, — розгублено подумала Єва…

 

Здогадалися, що це за історія?

Якщо так, то дарую вам подарунок – знижку 30% на цей захоплюючий любовний роман, котрий став фіналістом конкурсу “Кохання не купити”!

Знижка діє сьогодні до кінця дня!

 

Оригінал статті на Букнет: Продовжуємо подорож по сторінках моїх романів