«Поетам треба говорити за тих, хто уже не скаже»: нові вірші…

«Поетам треба говорити за тих, хто уже не скаже»: нові вірші…

Український ПЕН публікує десять нових віршів про війну. До цієї добірки ввійшли десять поезій, у яких наші автори й авторки рефлексують про роль літератури у воєнний час, повертаються до емоцій, які переживали торік, у лютому 2022-го, та документують події, які сколихнули Україну воєнного 2023-го року.

Галина Крук
Чи зможу я піти два кроки далі, чи спинюся отут
над розкиданими тілами в неприродніх позах
над іржею згорілого авто, що зяє отворами від снарядів,
надто великих, щоб убити якусь конкретну людину.
Неекономність художніх ресурсів, світ не повірить.
Брак логічного мотиву, поясни мені, кажеш,
чому вони вас убивають, мусить же бути якась мотивація,
якась причина. Сюжети в книжках так не будують.
Коли дивишся здалеку, завжди є змога зупинитися вчасно,
не підходити впритул, звідки окові видно надто багато –
некрасиво зламаний ніготь на доглянутій жіночій руці,
дитячий капчик, перемішаний із усім решта вмістом квартири.
Література, здавалось, для того, щоб переконувати,
що покинутий дитячий капчик – окремо від ноги,
що зламаний ніготь – не така вже й велика проблема.
Якщо вчасно зупинитися, не наближатися, не придивлятися.
Рятівна дистанція, бар’єр, до якого все ще може бути
банальним надуманим сюжетом, забороненим плодом уяви, начиненої катастрофізмом.
Література більше не є способом втечі, лише запасною колією,
із якої ніхто нікуди не їде.
Сідаєш в поїзд і розумієш – він тобі не поможе, розумієш?
Колись ви розконсервуєте цей шлях, у випадку якоїсь надзвичайної потреби,
знімете обмежувачі руху в цьому перекритому напрямку, дозволите собі бачити.
У світі, де література не для того, щоб убивати,
і не для того, щоб зводити порахунки,
і не для того, щоб спам’ятати,
і не для того, щоб пам’ятати усе до йоти,
коли не хочеш бачити цього всього
під завалами показаного в новинах, зафіксованого на фото.
Ні до чого така література, чуєш.
Дитячий капчик, що злетів у повітрі з дитини,
коли їх перемішувало з уламками скла і бетону,
зламаний жіночий ніготь на руці з-під завалів,
незаблурене те, що залишилось від тіла,
дитяча книжка, на якій фокусуєшся,
щоб не бачити всього решта,
щоб не уявляти всього решта,
що було між книжкою і рукою,
між моментом родинного суботнього ранку і наступним кадром.
Підходиш надто близько – і тебе простромлює арматура
чийогось здавленого передсмертного крику
«я не хочу вмирати».
Література для того, щоб могти жити з цим криком у вухах,
з цією рукою і цим капчиком,
знаючи, ЩО за ними було в незаблуреній версії реальності,
не пом’якшеній штучним інтелектом.
Ось для чого завжди була література.

Ярина Чорногуз
[монолог]
я би хотіла писати вірші
де в кожному рядку було б заховано щонайменше
сонце море й пустелю
а потім
світанок серед морозного степу
спеку на морі
прибережні сутінки в літі
вечір у дубовому лісі
пелену ночі в степу
я би хотіла писати вірші
де кожне слово було б загадкою
і було б дзеркалом,
в якому кожен хто читає
бачив би сотні своїх відображень
я би хотіла писати так
аби вічність писала зі мною
свої складні та впізнавані фрактали
всесвіту та людини
я би хотіла перегукуватися у написаному
з Овідієм та Борхесом
я би хотіла у них говорити про речі із Гайдегером
та ходити по тонкій мотузці із Ніцше
я би хотіла так…
але я народилася серед народу,
який сотні років веде оборону
від ушестеро більшого ворога
за свою велику країну,
а ворог хоче будь-якою ціною
нас знищити, і вже робив нам щонайменше
три геноциди (насправді, їх більше)
а тому я у своїх віршах
плачу на могилах
своїх посестер і побратимів
я плачу на руїнах наших зруйнованих
росіянами міст
за пабами,
де пила я з моїми загиблими
та ще живими
пиво та вино
я плачу за зруйнованими містами
та за окупованим берегом моря
плачу у віршах у той невеликий відрізок часу
поки не воюю
поки не стою в обороні
плачу навіть тоді,
коли вже не можу заплакати
коли чергове понівечене тіло
більше не рухає в тобі нічого
мій народ плаче на могилах століттями,
і я плачу
і єдине що можу вдіяти, крім плачу
– узяти в руки автомат
я вже давно це зробила
бо поети у цій країні чують війни першими
і кожного разу їх мають за божевільних
але чашу усі випивають разом
хтось наполовину
хтось – до самого дна
іноді мені здається, що я навчилася
віршами вбивати
кидаючи воги з підвісу дрона
але навряд з них хоч колись
зникне плач за загиблими
це і є – бути поетом в Україні
вічно плакати у віршах на
ще зовсім свіжих могилах
і ще на тих – яким сотні літ
невесело трохи, так?
і неоптимістично, м?
зате чесно
навіть коли забуваємо наше справжнє ім’я та мову,
ми ніколи ніколи ніколи
не втрачаємо віру
в нашу красу та силу, у волю,
а тому,
навіть лишившись лиш під покровом попелу –
не здаємось
схоже, це і є дар мого народу

Сергій Жадан
Потім, колись, згадувати зі сміхом.
Говорити – сталося саме так, бо
над усім розгорталося вітрило вірша.
Було воно пружним, було надійним,
йому вірилося, воно рятувало.
Що, власне, тоді відбулося?
Я просто хотів, аби ти слухала.
Просто хотів пояснити надто багато.
Хотів пояснити річ, яку, здавалося,
зрозумів минулої осені.
Нічим не виправдана
віра людей мови у те, що все можна назвати,
всьому є своя назва.
Хоча насправді як можна назвати ніч?
Як можна назвати небо?
Що я тобі тоді читав?
Друга дуїнянська Рільке, як словник
розгублених, але впертих. Як можливість
показати на прикладі ангелів та бісів
механізм народження любові, структуру
її появи, логіку її постання в повітрі.
Щоби потім сміятись і згадувати,
пам’ятаєш, – говорити, – дивне й таке доречне
звучання другої дуїнянської, якого вистачило,
аби ти залишилась, аби повірила,
аби не сумнівалась?
Хімія дотиків, не пояснена поетами.
Дотик до шкіри, ніби дотик до прапора –
відвага сповнює тих, хто не боїться зіткнутися з перепоною,
відвага й покора, оскільки нічого не пояснено,
нічого не зрозуміло, але є зерна закоханості,
й вони проростають крізь обладунки.
Смілива спроба – взяти поезію як універсальну
мову, як систему оповіщень для тих, хто
пробує називати повітря повітрям і дихання диханням.
Поезія як спів у будинку, який горить.
Навіть якщо ми не здатні зупинити вогонь –
вогонь також не здатен зупинити нас.
І ангели Рільке – нічні пасажири,
сповнені сумнівів і сум’яття –
обіймаються ніжно, перш ніж назавжди
рушити в подорож,
і доки звучить ця елегія – я знаю – ти не підеш,
ти будеш зі мною,
і нічого не станеться,
нічого не надламається
в цьому світі.
Ми ж не можемо знати, що залишиться з цієї пори,
що ми побачимо, озираючись згодом,
що для нас буде важливим.
Але поки що смерті так багато,
так невиправно багато,
і ми змагаємося в цьому дивному занятті –
співати до темряви, співати до глибини,
вірити в те, що внутрішня побудова вірша,
мов побудова стебла, дає нам право й далі
говорити про світ, як про місце надії,
коли складність простого, прозорість тьмяного
сприймаються нами як прояв доцільності,
як виправдання гніву,
як пояснення відчаю,
як передумова любові.
І нічого не заперечиш потому.
Нічого не скажеш.
Мова, наче ріка – сама собою наповнюється,
сама на себе не схожа.

Ія Ківа
при зачиненій брамі європи у світлі непевному
стоїмо із ліхтариками на лобі – такі наші німби воєнні
читаємо книги священні і не впізнаємо себе
ні серед пророків ні серед учнів твоїх ні серед апостолів
хто ми для тебе Господи
чи є ми для тебе дорослими
чи ще ж таки дітьми
чи бачиш нас Господи
чи відділяєш ще світло істини від пітьми
сльози від поту
і невинних від винуватців наших
чи пам’ятаєш що суд твій страшний ще не відбувся
ні в Нюрнберзі ні у Гаазі ні в Києві золотому
і що черга у свідки тепер буде довгою мов спів поминальний
непроминальною наче шлях до військового цвинтаря
чи бачиш ти кров у нас на губах
кров під ногами кров у кишенях кров у наплічниках
кров у кожному слові вогню
і кров у тиші яку нам не перейти наче море свободи
як просили ми землі заповіданої
то віри не йняли що буде вона з крові та м’яса людського
так що й до смерті кістки наших мертвих з горла не вибрати
а води ще не просили
бо соромно серед крові казати про воду
соромно називати воду водою
але поки ми ще стоїмо
ти йди замість нас по воду гніву
йди по крові нашій як по воді
щоб земля наша врешті врожаєм любові вродила
Катерина Калитко
Бо лише на віддалі стається справжня відвертість.
Губи гіркі, забагато вогню в легенях,
щоб його видихати, називаючи речі
власними іменами,
лицем до лиця.
Опіки додають особливих прикмет,
унеможливлюють втечу, розчинення
в натовпі.
Але серце, випране
від крові, вугілля й правди,
стане білим, безформним, схожим на
рукавичку медика,
що так ніколи й не побувала
в операційній.
Я умію стояти близько. Столітній дуб
гуде від мокрого вітру.
Ніхто не сам
у цьому часі, ніхто не стоїть один
у цих воротях, посеред спогаду,
із ключем від нічного потоку,
з ліхтариком, підсвічуючи
трамвайну колію
і навскісні смуги дощу.
Тільки на віддалі врешті вдається
перекласти страх в окреме ліжко,
як дитину, що підросла.
Тільки
дистанція перельоту заспокоює птаха,
що злиться на власне повітря,
але тримається в ньому,
повертається саме в нього.
Відбудований хист до пойменування речей.
Задавнені опіки: тендітна невидима сітка
обплітає обличчя.
Ти ж її відчуваєш щоразу,
коли заговорюєш.

Олег Коцарев
УЯВНА КАВА
1.
невже знов починатися
невже знову ходити тим самим шляхом
хоча цього разу
в автомобільні сліди посеред лісу насипано трохи снігу
зовсім на денце
він біліє і викликає враження
що це світло від фар
що хтось ззаду їде
2.
безособові конструкції
ходити порожніми конструкціями
де дзвенить вітер
де кожен отвір
нагадує як
у конструкції була особа
розповідає як
її винесло
але без подробиць
тільки навіщо ж нам без подробиць
3.
отже вітер
дожити до такого прогресу
щоб отримати в подарунок
звук вітру в старих великих деревах
звук незгоди його і їхньої
звук обурення
збурення
хвилювання
як того що виникає
коли п’єш уявну каву
як і сьогодні
носити цей звук із собою
4.
уявну каву заварювали ми
й руки тремтіли
непосидюче чекаючи на відповіді світанків
коли нічого не можна
вийти на нічну вулицю не можна
гучно розмовляти не можна
а так хотілось іти проспектом отим біля прапора
сміятися як
сніжинки на освітленому екрані
перетворюються на ілюмінацію
зате писати можна
скільки хочеш
скільки можеш
5.
слухай ти взагалі збираєшся
дописувати той роман
про голубиний театр?
ага от війна закінчиться
й візьмуся
як воно там мало у тебе бути?
ці голуби їхній театр довгі гастролі
потім поїздка до Іспанії
й там ти закохуєшся
в учительку французької?
нічого не плутаю?
до чого тут я?
роман не про мене зовсім
не пригадую щоб я
хоч колись закохувався в учительок французької
ясно
значить нічого ти
писати не хочеш
безвідповідальний
як і всі автори романів ненаписаних
6.
заспокоїтись
7.
говорити
не говорити
ні говорити
8.
сміття — подарунки війни
тим хто добре поводились
он воно скрізь лежить на ледь заспокоєних вулицях
подивись
ніжку за ніжку закинуло
вигнулося
перекрутилося
все йому добре
а нам що ми собі знай лякаємося
підстрибуємо
біля пакетика кожного
9.
пити своє вино пити вино твоє
пити його вино пити її вино
пити вино їхнє
берегти себе для вина
10.
річка так швидко несе свої жарти
нарешті знаходиш куди руки діти
ставиш уявну каву на прибережні сходи
випростовуєшся
на конструкціях особи сидять і ногами хитають
призахідне сонце цілує
так добре
ставити знаки оклику
як це тільки ти вмієш
і жарт з річки виймати
з серйозним обличчям
ніби краба
що поцілував тебе
одночасно з сонцем
Марʼяна Савка
Тут був наш дім, який збудував мій дід,
І ґанок був, де вилежувався мій кіт.
А там була стайня, а в ній корівка рогата,
А там був курник і курочка наша чубата.
А там криниця, і поле, і буряки.
А тутечки груша і отакі грушки.
А тепер там одна велика чорна діра,
І нема в тій дірі ані дому, ані двора,
Ні стайні, ні груші, ні курника,
Тільки чорна обвуглена пустка така,
Що із неї не виросте навіть стебла,
І пустка ота розповзлася на три села.
А що далі, мені не видно із темноти.
І я вже не знаю, чи зможу їх віднайти.
Добре, що діда вже вісім літ як нема.
Було б йому гірко, що я лишилась сама.
Але я не сама, бо знайшовся таки мій кіт,
І я намалюю дім, який збудував мій дід.

Юлія Мусаковська
пам’ять моя не може заснути в окремій кімнаті,
стане над ліжком, обличчя її винувате, прим’яте,
голос охриплий, прилипле до лоба волосся,
не розуміє, що діється, поруч спати проситься
пустиш – закидає на мене ноги та інші закиди,
тисне колінами в нирки, будить руками, наче вітряк,
мечеться: гаряче, боляче, сниться вогнище,
дім розсипається, попелище, чаєчка-небога,
в кого обпалені брови, в кого черевики повні крові,
лики, заліплені грязюкою, очі – живі й гонорові –
над балаклавою, ноші порожні в бурих плямах,
марсове поле у прапорах, цвіт облетілий в ямах,
голос такий спокійний, повільна остання затяжка
пам’ять згортається ембріоном, втримує у собі життя

Павло Коробчук
Поетам треба говорити за тих, хто уже не скаже.
Треба писати до тих, кому вже не прийдуть листи.
По білих бинтах водити пальцем у сажі.
Голосити голосом тих, чий голос застиг.
Поетам треба виходити в ніч і записувати контури тіней.
Треба шукати розсипані між осколками й гільзами букви.
Бо говорити про тих, кого уже не зустрінеш,
значить продовжувати з ними бути.
Поетам треба слухати життя по обидві сторони.
За мить після і за мить до розбомбленого бетону.
Чути застряглі між сторінками і стінами стогони,
змішаний із уламками баритон.
Дізнаватися, як звати тих, кого цілу нічку звали.
Спілкуватися з ними перед тим, як їх приведуть до тями.
Розбирати смерть на метафори, розбирати завали.
Розбиратися у калібрах, як у хореях і ямбах.
Дощ на землі розставляє фігури для нової партії.
Вітер хитає крону й від цього іскриться майбутнє.
Місяць чекаєш, що хтось іще сяде за парту.
Місяць стоїш під будівлею, якої уже не існує.
Не можеш піти, бо вростав у цю землю століттями.
Не можеш лишитися, бо не витримує психіка.
Щоб не так сильно мучитись, не так сильно боліти,
Тебе обступили пращури й завили у небо, мов пси.
Стояти тут значить обманювати життя.
Писати вірші значить обманювати смерть.
Звідси комунальники давно прибрали і викинули сміття.
Рятувальники давно залікували долоні, до крові роздерті.
Забути усе – значить обманювати дійсність.
Пам’ятати – значить обманювати свої сподівання.
Спілкуюся з ними, плачу, сміюся, вкопаний на одному місці.
Розказують про свої мрії, описують різні дива.
Поетам треба проговорити недомовлені голоси.
Уявити обличчя і вимовити імена.
Нездійснене майбутнє неймовірної краси
тих, кого більше нема.
Катерина Бабкіна
Мамо, ти чула? Що це?
Спи, це тобі здалося;
небо над нами не зрадить, цупке, як дно океану.
А що це сяйнуло в ньому?
Либонь, чарівниць волосся,
як вогняна заграва, як дихання з надр вулкану.
В темних садах поснули зайці, куріпки, лиси,
перші вишні розквітли на тихих узбіччях вулиць,
ночі такої місяць в небі як люстро вИсить,
але сьогодні хмарно, бо навіть вітри поснули.
Спи.
А ти мені скажеш, якщо почнеться знову?
Бо торік, пам’ятаєш, ти усе приховала.
В нас незібрані речі, ми ж взагалі не готові,
Мамо, може не спати?
Спи, я б тобі сказала,
ти уже не дитина. Після такого року
хто завгодно зістариться серцем, якщо не з виду.
От що, ми зранку підемо до річки повільним кроком,
сядем в траві і на воду дивитимемось до обіду,
і хай за водою ця пам’ять спливе без сліду.
Мам, а мені здається, ця пам’ять назавжди з нами,
вона тепер нас частина, вагома і незамінна.
Значить, просто ходитимемо найменшими доріжками,
купимо соку та хліба, постелим в траві ряднину,
і будемо до обіду валятися там з книжками.
Бо страх – у крові отрута, страх не додасть нам сили.
Спи і довірся світові. Зрештою, після всього
що ми з тобою побачили, дізналися, пережили,
просто подумай, як же нам пощастило.
Нам пощастило, насправді?
Нікому не пощастило,
не оминуло нікого.

pen.org.ua

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: «Поетам треба говорити за тих, хто уже не скаже»: нові вірші…

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Рада ухвалила закон про книжкові сертифікати і субсидії для книгарень

Верховна рада України ухвалила закон про стимулювання розвитку українського книговидання і книгорозповсюдження, який передбачає сертифікати для українців на придбання книжок і субсидії

У Вільнюсі вперше відбувся міжнародний літературний конгрес

У Вільнюсі вперше відбувся міжнародний літературний конгрес для професіоналів літератури. Про це повідомили на сайті Вільнюса-міста літератури ЮНЕСКО.
Мета конгресу — представити літера

Побачив світ роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном»

Днями у видавництві «ІМЕКС-ЛТД» (Кропивницький)  вийшов роман Ольги Полевіної «Тополя за вікном», який чекав видання 11 років. Майже стільки ж чекав і перший відгук на нього – коректора обласного літера

Що потрібно знати про програму візитів іноземних видавців на Книжковий Арсенал

«Book Arsenal Fellowship Program 2024» — новий проєкт міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», в межах якого фестиваль відвідають іноземні видавці та літературні агенти, зацікавлені

Митниця конфіскувала комікс «Маус» через свастику на обкладинці. НП компенсує вартість утилізованого

Державна митна служба України планувала утилізувати замовлення книжок на $100 через оригінальне видання графічного роману Арта Шпіґельмана «Маус. Сповідь уцілілого». Про це на своїй фей

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"